Волонтерський фронт: поїздка на передову

Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд «Відродження». Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами

Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.

Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї. У мене є блог на Цензор.net . Там буду їх друкувати.

Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року.

Поїздка на передову 

  17 липня 2014 року. Ми з Ксенією Биковою сидимо у неї вдома у місті Комсомольськ Полтавської області, яке згодом у процесі декомунізації  отримає розкішну назву - Горішні Плавні.  Ми дивимося новини про збитий Боїнг.

Ксенія має невеличкий бізнес — торгує на ринку. Але з початком війни головною її справою стало волонтерство.

На столі холоне щойно заварений чай. Ми про нього забули. Ми дивимося телевізійні новини.  Розповідь про 295 загиблих від російської ракети просто ошелешила. Диктор розповідає про тіла, які падали з неба. Про дитячі іграшки, які знаходили на місці вбивства. А також про те, що росіяни намагаються перевести стрілки на українців. Щось моторошне, нереальне, наче з фільму жахів. 

Звучить інформація про те, що СБУ зафіксувало переговори бойовиків, які свідчили про їхню причетність до злочину.

Ця подія ще глибше занурює нас у нову реальність, у яку ще півроку тому складно було повірити: в Україні іде війна. І почала її країна, яка гучно називала нас братнім народом. І ми не хочемо її програвати.

- Вони брешуть, що їх тут нема, - каже Ксенія, - Вони брешуть, що не збивали цей літак. Вони будуть і далі брехати, що це не вони прийшли нас убивати. Якщо не дай Бог, вони зайдуть у Київ, то зроблять нас винними. Щось придумають, аби звалити на нас вину.

- Треба все ж таки почекати результати розслідування. Його ж, певне, організують. Якщо не наші, то країни, громадяни яких загинули,  - кажу я з притаманною мені особливістю не робити поспішних висновків. Однак, сам розумію, що в даному випадку я верзу дурницю. Майже на сто відсотків ясно: це справа рук росіян.

- Розслідування лише підтвердить, що росіяни вбили цих людей, - каже Ксенія.

- Не страшно туди їхати після побаченого? - питаю.

- Навпаки. Треба їхати і зробити так, щоб ці покидьки не просунулися далі в Україну.

Ми говоримо про те, чи довго триватиме ця війна. Якщо Захід схаменеться і зрозуміє, що Путін і його камарилья вбивці на зразок Гітлера, то можливо вона закінчиться за пару років. А якщо ні, то триватиме довше, нам доведеться тримати оборону. Обсмоктуємо різні варіанти в процесі обговорення.

Уже  стемніло. Незабаром нам треба виїздити.

Приходить приятелька Ксенії Світлана Журило. Вона домогосподарка. Але готова відриватися від сидіння вдома, щоб привезти українським військовим допомогу.

- Ви це бачили? - каже вона з порога, - Стільки людей загинуло. Це жах! Я дивилася і мало не плакала. Я такого не бачила ніколи.

- А ти Путіна згадай, - каже Ксенія, - він в Криму перед військовими хотів мирних пускати. Йому наплювати на людей. Не дивуйся.

Ми дали обговорюємо цю страшну подію. Нарешті лунає  телефонний дзвінок.

- Так, так. Зараз виходимо, - каже Ксенія  співрозмовнику.

Вона волонтерила ще на Майдані. Мала стосунки з радикальним угрупованням “Правий сектор”. У перші дні березня  березня 2014 року вона   їхала в Київ оформлювати документи для реєстрації  “Правого  сектора” як громадської організації. На зустріч машині з Києва їхали “Гради”. Ксенія уявлення не мала куди.

Коли вернулася додому, їй зателефонували саме артилеристи. Просили привезти   воду,  каремати, зубні  щітки. Вона була дуже здивована, бо навіть не уявляла, що в армії така нестача елементарного. Розповідає, що взяла з відкладених на квартиру коштів і купила те, що замовляли. Так почалася її волонтерська діяльність для армії.

Виходимо. Біля будинку нас чекає легковий автомобіль. За кермом місцевий підприємець Олександр Штейка.  В салоні мій колега Євген Польовий, який пише для місцевої газети “Електорат”.

Наша машина вирулює з  Комсомольська  близько одинадцятої вечора. Вона бере курс на Слов'янськ. Місто, яке дванадцятого квітня було окуповане загоном росіян під командування Ігоря Гіркіна, який сам назвав себе Стрелковим. Саме звідти почалася гаряча стадія війни. Там уже ішли криваві бої. На початку липня  його звільнила українська армія. Однак, Слов’янська лише орієнтир. Нам треба далі.

Ініціатор поїздки і організатор допомоги військовим Ксенія Бикова - каже, що спочатку планувалося відвезти гуманітарку в селище Ізварине  Луганської області на кордоні з Росією. Однак стало відомо, що після жорстоких боїв прикордонний пункт здали, а кількох знайомих Ксенії вбили.  Українські війська відійшли.  Тому маршрут змінений: їдемо в Донецьку область, щоб передати допомогу військовим на блок-пост ближче до Донецька.

У машині спокійна, ділова атмосфера. Але, мені здається, що кожен відчуває напруження,  адже ми їдемо туди, де стріляють.  А тут хочеш — не хочеш, але відчуття небезпеки присутнє десь на підсвідомому рівні.

- Минулого разу на чеченців наткнулися, - каже Ксенія, - цього разу будемо обережніші.

- Що сталося тоді? - питаю я.

Під час останньої поїздки  Ксенія Бикова і її напарниця і подруга Світлана Журило подумки молилися і прощалися з життям.

Рано вранці вони заїхали в звільнений напередодні Слов'янськ і біля церкви побачили людину в камуфляжі. Водій Сашко вийшов з машини, щоб розпитати його дорогу. Став пояснювати, що вони добровольці і везуть допомогу українським військовим.

Коли Ксеня і Світлана розглянули зовнішність людини в камуфляжі, то запідозрили, що він не українець - аж надто він був схожий на кавказця. Ксенія шепотіли водієві крізь зуби: «Сашко, повернися в машину».

Сашко ж, як ні в чому не бувало, продовжував розмову.

Через кілька хвилин з церкви вийшла десятка два озброєних людей в камуфляжі. Сашко навіть вухом не повів. Кавказці  сіли в мікроавтобус з вирваними номерами і поїхали. Тільки після цього Сашко повернувся.

Чому кавказці їх не розстріляли або, принаймні , не пограбували - залишається загадкою.

“Напевне, вони просто побоялися  піднімати шум, адже місто вже контролювала українська армія,- каже Ксенія,  А Сашко вперто наполягав, що він спілкувався саме з українськими військовими. Слава Богу, в нас сьогодні досвідченіший водій і таких ляпів не допустить”.

Водій з посмішкою діловито підтакує.

“У мене ще й особистий інтерес вигнати звідти Росію і сепарів, повідомляє він, - Ми  поставляли продукцію на Донбас і в Крим, але війна ну не хрест поставила, але сильно обмежила можливості”.

Виявляється, Олександр - власник швейного підприємства, яке виготовляє дитячий одяг. Каже, що працівників у нього сто чоловік.

По дорозі час від часу зустрічаються блок-пости. Там встановлено панельні блоки, лежать мішки з піском. В темряві не видно, але, можливо, навіть бліндажі викопано. Однак, біля них не помітно людей. Та  у випадку поширення бойових дій такі блок-пости цілком можуть одразу ставати до дії.  Мабуть, люди в центральних областях вірять, що війна може дійти  і до них.

Перед тим, як сідати до машини,  водій відкрив багажник і я побачив, що забитий він доверху. Там овочі і фрукти, футболки, спортивні штани, берці, шкарпетки та інші необхідні на війні речі.

Світлана і Ксенія бувають в зоні бойових дій пару раз на місяць. Вони розпитують українських воїнів про їхні потреби, повертаються додому, купують те, що потрібно воїнам, і їдуть знову.

На Харківщині, ближче до Ізюма, де знаходиться штаб антитерористичної операції, з-під коліс доноситься специфічний свистячий звук.

“Тут танки ходили, цілі колони, - каже Олександр Штейка, - вони так асфальт зорали гусеницями, що тепер він свистить  під колесами машин”.

Перший діючий блокпост зустрічається  під Слов'янськом. Наша машина зупиняється, підкоряючись вказівці військового. Він зазирає в салон:

- Покажіть права. Що ви везете?

Водій  дає права, пояснює, що ми веземо допомогу для армії.

- Нічого забороненого немає? Наприклад, сало? , - посміхається втомлено військовий.

- Везли, але з'їли», - жартує Ксенія.

Військовий дає знак рушати.

- Дивно, що в багажник не дивилися, - каже Ксенія, - минулого  разу не тільки документи перевірили, але і всю машину обшманали.

Близько о пів на шосту ранку в'їжджаємо до Слов'янська. На вулицях вже майже немає барикад. Ходять рідкісні перехожі. Місто ще спить. Деякі будинки зяють вибитими вікнами. Ринок все ще розбитий.

Я був тут наступного дня  після звільнення. Бачу, що місто ще не позбавилося слідів війни і ще не оговталося від кількамісячної окупації. 

Проїжджаємо кілька міст і до години  дев'ятої прибуваємо на самий крайній блокпост.

- Ви у Донецьк? - питає боєць на блок-посту.

- Ні. Ми вам привезли допомогу, - відповідає Олександр.

- Волонтери? Ми вас чекаємо. З’їжджайте з дороги, їдьте он туди в поле, - він показав рукою, - там вас зустрінуть.

У полі  екскаватор риє окопи. Ми не доїжджаємо туди метрів сто. Нас зустрічають солдати. Радісно тиснуть руки. Дякують за допомогу.

На моє прохання бійці розповідають, що вони - кіровоградці. Два місяці навчалися і тільки вчора прибули до місця служби. Уже в першу ніч їх обстріляли. Втрат немає. Деякі з солдатів зробили зарубки на прикладі - це знак того, що вбив ворога.

Серед них знаходиться солдат, який працює електриком на одному з заводів Кременчука, міста поруч з Комсомольськом, майже земляк. Його звуть Олександр Оваденко. Йому 39 років. У нього двоє дітей - доньки 14-ти і 6-ти років.

“Я з'явився до військкомату на другий день після появи російських військ у Криму, - розповідає він. - Це було другого березня. А сімнадцятого указом виконуючого обов'язки президента був зарахований на службу”.

Він служив свого часу у десанті. Був у складі миротворчих сил в колишній Югославії.

Біля машини зібралося чоловік п'ять солдатів. Вони допомагають розвантажувати привезені подарунки. Дуже помітно, що вони зворушені увагою до себе.

- Тут є особливий вантаж, - каже Ксенія Бикова. - Ось, діти вам намалювали.

Вона передає дитячі малюнки. Олександр несподівано витирає сльозу. Його голос потеплішав.

- Потрібні лампочки нічні до трьохсот ват, - каже Олександр.

- Неодмінно пошукаємо і передамо, - запевняє Світлана.

Нам радять їхати назад швидше. Не зупинятися, оскільки в лісопосадці можуть бути снайпери. Кажуть, що вони навряд чи будуть стріляти вдень  ​​по мирних людях, але краще перестрахуватися.

Їдемо назад. У Слов'янську на головній площі безліч людей. Тут все ще немає електрики і води, але евакуйовані жителі починають повертатися. Біля електричних  стовпів прямо на траві сидять переважно молоді люди. Для них спеціально підвели кілька розеток,  вони  заряджають  телефони і комп'ютери.

Ці сценки вже цілком мирні. Вони аж ніяк не схожі на те, що я бачив у перший день після звільнення. Тоді місцеві мешканці розбирали пайки від української армії, навіть побилися. А я тоді знайшов лише один працюючий кіоск. Хотів купити щось поїсти. Там  були тільки чіпси і горішки. Купив горішків.

Повертаємося до Комсомольська. Я пересідаю до автобуса і їду на Київ.

Наступного  дня  мені дзвонить Ксенія:

“Вночі був обстріл на “нашому” блокпосту. Двох вбили”...

Вона повідомляє, що шукає для воїнів ліхтарики, як вони просили, а ще дині. Каже, що дині були з'їдені  особливо швидко й із задоволенням.

Через кілька днів Ксенії знову в дорогу.

                                              ***

З  часом волонтерський рух структурувався.  З’явилися об’єднання і спеціалізація. А лишилися, як їх називають, дикі волонтери. Тобто коти, які гуляють, як самі собі знають. Ксенія Бикова належить до останніх Вона до сьогоднішнього дня допомагає армії. Два останніх роки живе і працює у Польщі, але навіть звідти присилає допомогу.

Одного разу вона була присутня при допиті полоненого російського офіцера. Це відбувалося на базі батальйону “Дніпро-1” . Її вразили його слова: “Ми думали, що ми вас візьмемо дуже швидко, - казав він, - але щось пішло не так. Ми не думали, що з’являться добровольчі батальйони і волонтери, які допомагатимуть армії”.

Вона вважає, що це був один з ключових факторів цієї війни.

 «Один єдиний раз я вивозила поранених. Літом 14-го, - згадувала Ксенія у себе на ФБ, -  Хлопці махнули - їдь туди. Ми не знали тоді доріг,та й наші не знали що в пастку мене послали. Виїхала я тоді з пораненими рівно на «сасєдян» (так вона громадян сусідньої країни називає – Ю.Л.), які думали що вони в ростовській області. Мене тоді відпустили. Я передала «вантаж 300» нашим медикам і пішла в кущі, вибачте, блювати. Бо така в мене реакція на запах крові і на страх. А коли я побачила російські  триколори в наших полях, то, повірте, руки й ноги трусились, це - чесно. Після того випадку я завжди брала гранату в машину. Хто зна,  куди мене занесе, а так - раз і фсьо. І заносило декілька разів хз куди, лягав зв'язок, розуміла що не туди повернула. Мокра була від страху, піджилки тремтіли. Пару раз кільце зривала...але жива...Тому і гидко мені читати і слухати "героїв". Бо я знаю ціну тому героїзму. Шкірою знаю, сивим волоссям за секунду».