Про збитих льотчиків та спеціальні операції з їхнього порятунку

Світ нині у захваті від масштабної, коштовної та успішної операції американців з порятунку своїх двох збитих в Ірані пілотів літака F-15Е. Звісно нині із ними ніхто не зрівняється у військовій могутності, досвіді, майстерності, наявності колосальних військових бюджетів і готовності втрачати їх, зокрема і на такі особливі спецоперації з порятунку льотчиків. Між тим Україна має свій унікальний досвід успішного порятунку збитих пілотів вглибині ворожої території.

Рівно у цей самий день 5 квітня, але далекого 2015 року журналістська доля звела мене із пілотом винищувача Міг-29 з 40 бригади тактичної авіації "Привид Києва", тоді ще підполковником, а нині полковником. На момент його збиття у серпні 2014 року він був ще майором. Збитий, але живий льотчик, якщо йому вдалося ще і відновитися - утричі цінніший, бо має унікальний досвід - він став першим бойовим льотчиком, який був збитий ворогом під час АТО над неконтрольованою українськими силами територією Донеччини.

Цей офіцер знає, що таке подвійне ураження при пілотуванні на надмалих висотах: спочатку з переносного-зенітно-ракетного комплексу, а потім із зенітного-ракетного комплексу "БУК", катапультування, приземлення, декілька діб евакуації з ворожої території, коли за тобою полюють із собаками. Тоді йому вдалося врятуватися, бо його добре готували до такого випадку, а його порятунком займалися фахові офіцери з 8 полку спеціального призначення ССО ім. Князя Ізяслава Мстиславича, який тоді, до створення Командування Сил спеціальних операцій ЗС України, оперативно підпорядковувався Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України.

Ось розповідь нашого пілота, назвемо його умовно "льотчик Василь":

"У будь-якій державі підготовка фахового бойового льотчика є дуже дорогою і тривалою. Відтак логічно, що держава цінує того, у кого вкладає такі значні ресурси. І намагається врятувати понад усе. На Донбасі після трагедії МН-17 було встановлено на певний час безпольотну зону, і наша бойова авіація не літала якийсь час. Відтак це спричнило вакуум інформації про ситуацію на землі. А противник навпаки це використав і почав заводити багато систем ППО, вони виросли як гриби після дощу. Після МН-17 з`явилися цілі райони прикриті ЗРК "Бук". У противника з`явилися такі засоби ППО, яких ми там раніше не бачили. Це було на початку серпня. Саме у той час природньо почала підвищуватися небезпека для наших польотів.

Отже на початку серпня 2014 року я виконував завдання спеціального бойового польоту: у мене була бойова зарядка для роботи по землі. Я виконував політ у глибину тієї слабо контрольованої нами зони - аж до міста Сніжного, навіть за нього заходив. Також була задача пошуку ворожих бронеколон, підтвердження розташування певних об`єктів. І після того, як я виконав основне завдання, мені поставили додаткове - нанести вогневе ураження по певній виявленій цілі.

Але противник вже мабуть був готовий і чекав на мене. У районі міста Торецька їм вдалося виконати пуск з ПЗРК. Ракетою з нього було уражено двигун, на моєму літаку почалася пожежа. У момент ураження я виконував політ на гранично малій висоті. Стабілізував літак, не набирав висоту, щоб не отримати ще одне ушкодження. Почав відходити, оцінив обстановку, погасив пожежу, прийняв рішення відходити на аеродром нашого базування, який найближче знаходився. При виділенні адреналіну час сповільнюється, переживається все інакше. Мені казали по рації, що я далеко вже відлетів, і навіть поступали команди на те, щоб набрати трошки висоту, щоб я міг дотягнути. Я думав, що вже оминув ті ризиковані зони, де мені протидіяли системи ППО, але, на жаль, так не сталося. Раптом у кабіні загорілася позначка системи про радіолокаційне опромінення - мене було взято на приціл, а потім і було збито ЗРК "Бук". Це сталося південніше міста Єнакієво Донецької області. Я одразу оцінив, куди було влучання ракети. Добре, що вона влучила у задню частину літака, а не в передню.

У мене просто відірвало частину літака, він почав обертатися неконтрольовано і падати на землю. У мене було досить мало часу, я одразу прийняв рішення під час цього обертання: побачив ручку катапультування, потягнув, виконав катапультування, але не зміг підготуватися до цього, тому отримав деякі ушкодження. Оцінив обстановку вже під час спуску на рятівному парашуті. Все це було досить швидко, але, як ж кажу, у стресовій ситуації час ніби як доволі сильно сповільнюється. І був час оцінити обстановку, прийняті рішення. У подальшому я діяв згідного того плану, який був у мене у голові. Допомогло те, що у мене тоді були засоби зв`язку, а лінія фронту на Донбасі не була такою суцільною і щільною. Вона була нестабільна і дозволяла перетинати великі території.

Мені необхідно було робити приховане пересування, щоб тебе не помітили. Як треба вийти з якогось району - це нам показували. Ми тренували різні практичні дії. Доходило до такого, що навчилися у доволі невисокій траві залишатися непоміченим: міг навіть ходити вартовий, а ти будеш лежати у парі метрах, а він тебе не побачить. Головне - правильно діяти. Ми готувалися до того, що не сьогодні, так завтра, таке може бути - що можуть когось збити. Я був перший льотчик, якого збили, тому мені випала честь перевірити це на собі. Дуже сильно це допомогло - досвід інших і те, до чого ми у ході тренувань готувалися.

Найголовніше було - змушувати себе діяти. Поки у тебе шоковий стан, ти не відчуваєш ні болі, нічого. Ніщо тобі не перешкоджає, бо у тебе викид адреналіну і тобі треба рухатися. Тобто діяти, діяти, діяти поки не пройде цей перший шоковий стан. Мені треба було постійно розпалювати у собі таку добру злість. Я вийшов у певний район, подалі від того місця приземлення, де вже було очеплення бойовиків, які мене шукали із собаками. Добре, що у мене був телефонний зв`язок, мене вивели на керівника цієї операції. У подальшому ним я був виведений у район, де мене зустріли наші військовослужбовці воєнної розвідки. Були моменти, коли вночі я навіть не знав, куди йти і що робити. Мені доводилося знову і знову виходити на цих розвідників, коригувати маршрут свого руху, вони показували своє місце, підсвічували мені своє місцеперебування. Були навіть у них боєзіткнення під час цього. Я постійно співставляв своє розташування із тією інформацією, яку я отримував від воєнної розвідки. Зрештою вона допомогла мені зустрітися із ними, а далі вже побратими з Сухопутних військ помогли мені повернутися до лав своїх.

Висновки, які зробив для себе: ніколи не треба опускати руки, треба використовувати все те, чому тебе навчили. І обов`язково на землі під час виходу треба імпровізувати: робити не так, як тобі б хотілося, а робити майже навпаки. Ті вороги, які тебе будуть шукати, будуть думати, що це - саме логічне, а треба робити так, щоб вони були дуже сильно здивовані і не могли повірити, що ти саме так зробив.