Як повертати українців з реальної та ментальної окупації? Хлопець втік з Криму, щоб не воювати за росію

Як спонукати людей повертатись з окупації у вільну Україну? І як після звільнення теріторій спрямувати громадян до україноцентричного мислення? Адже існування у пропагандистській бульбашці та інформаційному вакуумі дається в знаки.  історія вісімнадцятирічного хлопця, який втік з Криму.

Відеоверсія:

https://www.youtube.com/watch?v=M_Fuc3BhDxs&t=13s

Таємний побіг з Криму

Влітку минулого року кримець Артем Звенигородський вирішив здійснити втечу з окупованого півострова. Він і без того не був симпатиком імперської росії, а раптом з'явився додатковий бустер - юнакові виповнилось вісімнадцять років і прийшла повістка до російської армії. Свій таємний план втекти в Україну хлопцю довелось приховати навіть від мами.

“Ми з нею навіть сварились. Я кажу: Хочу в Україну! – Навіть не підіймай зі мною цю тему, не згадуй про це. Мама була категорично проти. Їй більше підходило, щоб я відслужив  рік в російській армії. А Україні вона не довіряла, і боялась за мене. І тільки коли я приїхав і сказав, мамуль, зі мою все добре, вона заспокоїлась”.

Артем народився у промисловому Кривому Розі, але вже у п’ять разом з родиною переїхав до Севастополя, де, як вважали рідні, набагато кращі повітря і клімат. Тоді майже нікому і на думку не спадало, що місто стане військовою базою РФ, а до  незаконної анексії Криму росією залишалось лише два роки.

‍

Артем мимо волі виявився представником того самого покоління українців, яке з першого класу було змушено зростати за правилами окупантів. Дитиною Артем, звісно, не цікавився політикою, лише дивився українською мультики. Одного разу на уроці музики він скоїв страшне – викрикнув  національний слоган “Слава Україні!”. Після чого з учнем молодших класів провів бесіду  психолог, який діяв скоріше як “фахівець з дитячої пропаганди”.

“Я не розумів зміст цієї фрази, для мене це був як мем, щось жартівливе, але близьке“Слава, Україні” Спочатку дуже сувово викликали: хто таке сказав? Сюди швидко! Потім більш поблажливий тон: ти маєш розуміти, що сказав погане, ми не хочемо тебе кривдити, хочемо, щоб ти був у безпеці, тобі не промили мізки. Потім почали пояснювати, ніби нацисти, які вбивали людей, викрикували такі фрази. Наостанок попередили: більше так не роби, бо поліція заарештує твоїх батьків”.

Погрози справляться  десять років потому. Його вітчима, який працював фотографом, і справді заарештують і посадять до в’язниці на дванадцять років, звинувативши у тероризмі.

“Те, що він перевозив п’ятдесят мішків селітри з якимись пультами, на місці вже були поліцейські. Це так не працює. Вочевидь, його підставили. І це шок. Я зовні зберігаю спокій, але для мене це великий стрес. І тільки в Києві остаточно зрозумів масштаб трагедії. Воу! Він в тюрмі, я не можу йому зателефонувати, не відомо чи він вийде взагалі. І це усвідомлення прийшло і я справді застигнув у моменті, піпець просто”.

Вітчим Артема не приховував свою проукраїнську позицію вже під час окупації. Дозволяв собі брати участь в українських групах у соцмережах, і відповідно,  давно був на олівці у російських спецслужб. Публічна підтримка України часто призводила і до суперечок з дружиною.

“От ти дурачок Україну чекаєш. Були такі перепалки. До бійок не доходило, але розмови були”.

Страх, що побудований на чутках

Мати Артема – парикмахерка. Жінка, яка приїхала  на півострів заради того, щоб син і дихав морським повітрям,  насолоджуючись кримською природою. За словами Артема, мама менше за все турбується, під яким прапором жити. І навіть війна не змінює цей життєвий принцип.

“У неї така позиція, щоб її ніхто не чіпав. Поки її  не чіпають, її все влаштовує. Вона не політик, у цій темі не компетентна, ми про це не розмовляємо. Їй немає що мені сказати. “Була в Україні” – заробляла більше, але назад не дуже хочеться. Тут спокійніше. Коли почалась війна, я кажу, мам, подивись, що відбувається. Вона каже, це жахливо, але я нічого не можу зробити, ми маленькі пішаки”.

Обстріли військових баз у Севастополі, де мешкає жінка, так само не змінили нейтральний світогляд його мами. Вибухі у місті і поза ним сприймаються як рутина.

“Не панікує. Прилітає, треба бути обережною. Вона людина поза політикою в максимальному сенсі. На вибори не ходить. Пам’ятаю, у Донецьку обстріляли вокзал. Як думаєш, хто винний? Каже, та звідки я знаю, хто виний, прилетіда туди ракета. Я кажу, кримський міст підірвали. Відповідає, капець, що підірвали. Та сама реакція, коли Каховську ГЕС підірвали. Ну, підірвали. Вона не цікавиться темою. Вона живе у Севастополі і все”.

Втім мама наполягала, що син має залишатись вдома, в окупації і ні в якому разі не намагатись приїхати на підконтрольну Україні теріторію . Це упередження грунтувалось на почутому від найближчого кола спілкування.

‍

“Вона запевняла, ти приїдеш в Україну, там кримчан не навидять, за російську мову поб’ють, коли дізнаються, що в тебе російський паспорт, буде жах. Тебе там вважають зрадником! Середовище сильно впливає. Десь подружки щось почули, десь бабушка, десь сват. Воно копиться і десь відкладається на підсвідомості”.

Мати Артема, як і багато інших людей в окупації потрапили у штучно створену пропагандою пастку «спільної провини», вважає директору Інституту соціальної динаміки та безпеки KRONOS Ігор Акімов. Це найнебезпечніший елемент соціальної інженерії. Окупант системно розмиває межу між «жертвою обставин» та «колаборантом». Ключовий інструмент тут — примусова паспортизація.

“Людині навіюють думку: «Ти взяв паспорт — ти злочинець для Києва. Тобі немає шляху назад». Так формується штучна спільнота «замазаних». Страх кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність гіперболізується до абсурду. Людей переконують, що тюрма загрожує навіть за сплату комунальних послуг в окупаційну касу чи роботу двірником. Цей страх цементує лояльність до окупанта не через любов до РФ, а через відсутність альтернативи”, - вважає Акімов, голова Інституту соціальної динаміки та безпеки "KRONOS"

Чому люди опираються саме на  думки родичів і сусідів і намагаються дистанціюватись від суспільства і новин? Зазвичай, це не просто пасивність, а трюк пропаганлистів. На окупованій території формується стерильне середовище. Коли  відсутній доступ до верифікованих фактів, її свідомість починає заповнювати прогалини чутками. Окупанти майстерно використовують цей вакуум, запускаючи вірусні чутки через мережу «живих свідків», наприклад, підставних осіб у чергах, на ринках, у транспорті.

“Вони розповідають «історії з життя» про те, як когось «забрали в ЗСУ прямо з хати» або «посадили за російську сім-карту». В закритій соціальній групі, яка перебуває у стані хронічного стресу, критичне мислення відключається. Працює ефект ехо-камери: страх, озвучений одним, резонує і посилюється іншими, перетворюючись на колективний психоз. Однією з цілей окупаційної політики є руйнування горизонтальних зв'язків у суспільстві. Система заохочення доносів створює атмосферу тотальної недовіри. Сусід боїться сусіда. Це призводить до атомізації суспільства: люди замикаються в межах своєї квартири чи родини”, - пояснює Акімов.

Артемові вдалось виїхати з Криму, подолавши тисячі кілометрів і кілька блокпостів. Мама прийняла його вибір і рішення отримати українське громадянство. Однак рідня була не такою поблажливою, кілька родичів надіслали хлопцеві повідомлення, що відрікаються його назавжди.

“Ти мені більше не родич, бо з українським прапором стояв на майдані. Я не можу на це дивитись”.

Коли свобода здається більш небезпечною

Чому близькі Артема не змогли прийняти його вибір бути українцем? Вірогідно тому, що їх роками налаштовували проти України і навіювали віру в те, що повернення додому - це небезпека. Базовий метод, який використовують технологи окупаційних адміністрацій, — це дзеркальна проекція. Вони беруть реальні практики власного репресивного апарату (фільтраційні табори, підвали, тортури, безсудні страти) і дзеркально проектують їх на образ української влади. Механізм працює на випередження: мешканця ТОТ переконують, що звільнення території Збройними Силами України принесе не свободу, а дзеркальну «чистку». Пропаганда формує наратив: «Якщо росіяни так жорстко перевіряли вас на лояльність до України, то уявіть, як жорстко СБУ перевірятиме вас на лояльність до РФ». Це створює психологічну пастку: жертва окупації починає боятися своїх визволителів більше, ніж окупантів, оскільки окупант — це вже знайоме, стабілізоване зло, а повернення України малюється як невідома загроза з потенційно вищим рівнем насильства.

‍

Страх стає базовим налаштуванням соціальної поведінки. Це класична тактика розколу: «Ми вас захищаємо від тих, хто вас ненавидить». Ми маємо справу не просто з дезінформацією, а з глибинним травмуванням соціальної тканини регіону.  

Базуючись на страху перед ворогом, мілітаризація так само стає частиною буденності, навіть дитячої. Вона не сприймається як щось незвичайне. “Веселі старти” трансформувались у “військові”, заряджання та збір-розбір автоматів та метання гранати – маст хев середньостатистичного юнака. Росіяни привчають дітей, що воювати – це буденність.

“Ти ж з автоматом вмієш поратись? Ти ж чоловік. Чи ти сикло? Мені писали ці “промиті”, що ти сикло, не пішов батьківщину захищати, бо ти боїшься. Я відповідав, що поїхав на Батьківщину, тому що це не моя армія, а армія окупата. Але все одно почув – ти сикло. Ці люди не вміють критично мислити, сприймати аргументи. У них в голові крутиться своя шарманка”.

Вступ до Юнармії у рф поки формально добровільний, насправді – квиток до комфортного життя, що дає шанс отримати безкоштовні розважальні поїздки та легкий вступ до університетів.

“Вони захопили шматок відкритого успішного суспільства. А підходять до нього зі свого калашного ряду і пропонують  в якості бонусів те, що сподобається мешканцю крєпостной російської дєрєвєнькі”, - вважає професор Олександр Набока.

Олександр Набока викладав історію в університетах на Луганщині, він не приховує, що значна кількість його студентів обстоювала проросійські або нейтральні погляди ще до вторгнення росіян. Але він не намагався жорстко переконувати студентів у необхідності вболівати за власну країну. І жалкує про це.

“Напевно, моя тактика м’якої сили, особистий хрестовий похід, зазнав невдачі. Значна кількість людей, яких я знав у 2022 році одразу ж перетворились на російських патріотів, вилізла балалайка у них.Тепер мені дещо що соромно. Якщо б від мене залежала гуманітарна політика – вона б була б через силу, психологічний злам аполітичних людей. Бо сьогодні вони аполітичні, а завтра здадуть з потрохами українського патріота ”, - зітхає Набока.

Зараз в окупації з молоддю проводять окрему систематичну ідеологічну роботу. Артем згадує, що з початком повномасштабного вторгнення в його шкільному розкладі з’явився предмет “Розмови про важливе”. Що ж саме має бути важливе для російських школярів?

“Про народи росії, що всі товаришують один з одним. А потім ти дивишься єврейські погроми у Махачкалі…. Потихеньку почали набирати військовий ухил. Ввели правило, що перед цими “Розмовами про важливе” ти маєш співати гімн та піднімати прапор Росії, та продкуквати бодрящу промову, скільки учнів вступили до Юнармії, які вони молодці і кого нагороджують медаллю”, - згадує Артем.

Інша справа, що підлітки таким байкам агітаторів, на думку Артема, не особливо вірять. Але мають зображувати зацікавленість.Чому це не працює?

“Це дуже заскорузла пропагандистська модель, яка набила оскомину ще поколінню рокенрольщиків. Не говорячи про сучасну молодь, яка більш щира у своїх проявах, яку бентежать лицемірство І їх відповідь на таку агресивну пропаганду - це лише мімікрія”, - констатує Набока.

Але з школярами молодших класів навіть такі лобові методи – мають результативність, на думку Артема.

“Перший, п’ятий  класи у них реально мізки промиті, там каша. Ти приводиш аргументи, тобі відповідають, що це все фейки. Їх вже не врятувати ”.

Чи справді не врятувати? З одного боку фахівці з соціальної поведінки вважають, що за півроку  пропагандистської “прокачки” можно повністю змінити переконанні людини.

“Це” ідеологічний двохсотий”, проросійська якась особь. Та людина яка жодними методами, навіть тиканням в правду мордою не зміниш його позицію”, впевнений професор Набока.

Родина рятує від дезінформації

Втім за даними аналітиків на окупованих територіях є так звана законсервована частина суспільства, не меше 15% тих, хто  зараз прихильно ставляться до України і підтримує її вектор розвитку. Саме цей реактивний людський капітал планують використовувати як опору, для ментального відновлення після повернення територій. Але виникає питання - як вдалось зберегти проукраїнський дух більше ніж за десять років ізоляції?

Ігор Акімов: “Тут відповідь у сімейних відносинах. Наприклад, батько в Луганську, дочка в Києві, а онучка у Варшаві. Батькові треба знати, яких умовах живуть дочка та внучка. Тому він занурюються в інформаційні канали, які відображають не тільки дійсність Криму”.

Так само і мама Артема тепер мимоволі уважніше слідкує за тим, що відбувається у Швейцарії. Її син поїхав туди навчатись, отримавши українське громадянство. Чр повернеться він на батьківщину або буде вболівати за неї за кордоном – його наступний вибір. А на українське суспільство чекатиме інше випробування, як почати жити після повного припинення бойових дій.

ПІСЛЯ ВІЙНИ: БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА

І якщо українці в окупації зараз здебільшого перебувають у пропагандистській бульбашці та інформаційному вакуумі, то у Боснії та Герцеговині люди чинять опір дезінформації, зокрема запереченню військових злочинів та героїзації військових злочинців. Ми намагаємося зрозуміти, як це відбувається, дізнаючись історії реальних людей.

Росія заперечує скоєння злочинів не лише в Україні, а й у Боснії

Під час війни в Боснії та Герцеговині в період з 1992 по 1995 роки у ході злочинних операцій, спрямованих на створення етнічно чистих територій, було вбито понад 100 000 людей. Після падіння мста Сребрениця в липні 1995 року сербські сили захопили та вбили щонайменше 8 372 боснійських біженців, переважно чоловіків та хлопців. Цей проект винищення був визнаний численними міжнародними та національними судами геноцидом. Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії, спеціальний суд Організації Об’єднаних Націй, створений у Гаазі, засудив кількох осіб за геноцид у Сребрениці, зокрема все політичне та військове керівництво самопроголошеної Республіки Сербської.

Однак для російських ЗМІ ці злочини є лише західною пропагандою. Міжнародний юрист Марін Маньє у своєму дослідженні для Меморіального центру Сребрениці зафіксувала різке зростання кількості випадків заперечення геноциду в Сребрениці в російських ЗМІ у 2022 та 2023 роках. Тріумфом російської дезінформаційної машини став пропагандистський документальний фільм «Боснія і Герцеговина: піднесення халіфату», вироблений RT Balkans, в якому стверджується, що як масові вбивства в українському місті Буча, так і масові вбивства в обложеному Сараєво, столиці Боснії і Герцеговини, та у Сребрениці були інсценовані українським та боснийским урядами.

У Боснії та Герцеговині дезінформація та пропаганда, пов’язані з війною, найчастіше проявляються у формі заперечення геноциду, а також у вигляді вихваляння геноциду та героїзації військових злочинців. Республіка Сербська( яка сьогодні є автономною адміністративною одиницею в складі Боснії та Герцеговини), прославляє  військових злочинців у соціальних мережах, на футбольних матчах, на приватних урочистостях або на вулицях за допомогою графіті. Хоча заперечення військових злочинів є незаконним, прокурори в Боснії та Герцеговині не роблять достатньо для притягнення винних до відповідальності, і багато військових злочинців досі перебувають на волі.

«Вбивця моєї матері живе там»

Після падіння Сребрениці сербські війська вбили батька, матір і молодшого брата Хасана Нухановича. Їхні тіла були знайдені в масових похованнях і належним чином поховані на кладовищі Меморіального центру Сребрениці лише через багато років — батька через 10, матір і брата через 15 років.

Сьогодні Хасан живе в Сараєво. У місті, де він виріс, – Власеніці. Воно розташоване неподалік від рідного села його батька, через яке він мусить проїжджати, коли їде до Меморіального центру у Сребрениці. Чоловік, якого звинувачують у вбивстві його матері, живе на волі. Принаймні, так кажуть прокурори, які ведуть розслідування.

«По дорозі до Сребрениці я не можу уникнути проїзду через Власеницю. Щоразу я думаю про те, що там живе вбивця моєї матері. У Сараєво судовий процес над обвинуваченим відбуватиметься в будівлі суду, розташованій приблизно за два кілометри від мого будинку. Від цього просто нікуди не дітися», – розповідає  Хасан.

Протягом останніх кількох років Меморіальний центр Сребрениці регулярно публікує щорічні звіти про заперечення геноциду. З червня 2024 року по травень 2025 року в публічному медіапросторі Боснії та Герцеговини було зафіксовано загалом 99 випадків заперечення геноциду. У порівнянні з попереднім звітним періодом, коли було зафіксовано 305 випадків. Отже, помітне значне зменшення – ймовірно, це результат першого засудження за заперечення геноциду, а також соціального тискуі.

Ці звіти є саме тим засобом підвищення обізнаності та боротьби із запереченням, який використовує установа, де сьогодні працюють переважно ті, хто пережив геноцид, або члени сімей загиблих у ньому. Одним із них є Едін Іканович, який у дитинстві пережив падіння Сребрениці та повернувся в середині 2000-х років разом із матір’ю та братами й сестрами до околиць Братунаца, у село, з якого їх було вигнано.

Сьогодні 37-річний Едін мешкає у Сребрениці з дружиною та двома дітьми й працює дослідником у Меморіальному центрі. Він каже, що ніколи не уявляв, що присвятить своє життя цій роботі. Коли він повернувся, він вірив у інше майбутнє та втечу від минулого. Він виріс, слухаючи розповіді членів родини та тих, хто вижив, про злочини.

Edin Ikanović

«Усі розмови в повоєнні роки  у нашій родині, серед друзів і в нашій спільноті біженців загалом оберталися навколо одного й того самого: що з нами сталося, хто загинув, хто вижив, чиє тіло було знайдено і в якій братській могилі»

Повернувшись, він вірив, що молодші покоління, які не брали безпосередньої участі у війні, не нестимуть тягаря цих злочинів.

«Я вірив, що якщо мене не обтяжує минуле, то й їх воно не обтяжуватиме, і що ми зможемо рухатися вперед. Але незабаром я зрозумів, що помилявся», – продовжує він.

Спільнота репатріантів у його рідному селі залишалася дуже згуртованою. Його перші контакти з сербськими сусідами з навколишніх сіл та містечок відбулися завдяки проектам, які на той час фінансували міжнародні організації. Однак роколи проекти закінчилися, контакти також припинилися. Але пропаганда тривала.

Тему минулого здебільшого уникають

Перший вирок за заперечення геноциду стосувався плаката в центрі міста Братунац, на якому вітали з днем народження засудженого генерала сербської армії Ратко Младича.

«Звісно, нелегко, коли бачиш такі речі»

На особистому рівні розмов про минуле з сербськими сусідами у Сребрениці зазвичай намагаються уникати. Основна проблема інституційного заперечення полягає у його впливі на повсякденне життя. Едін розповідає історію про п’ятирічного хлопчика, який поскаржився йому, вражений тим, що його друг виявився мусульманином.

«Тоді чому він кілька днів тому подарував мені кросівки?» — запитав хлопчик, що наочно проілюструвало Едіну вагу пропаганди, в якій живе родина дитини.

Едін не впевнений, що заборона заперечення геноциду в публічній сфері може змінити відносини на рівні пересічних людей, але він вірить, що це принаймні може вберегти тих, хто вижив, від повторної травматизації.

Заперечення також підтримується через поширену дискримінацію боснійського населення. Влада всіма засобами намагається зберегти його моноетнічним — в освіті, охороні здоров’я чи державному управлінні, додаючи адміністративні перешкоди для реєстрації за місцем проживання, проти чого Едін також боровся роками.

Незважаючи на все, на запитання, чи розглядає він можливість покинути Сребреницю, Едін відповідає «ні». Він повернувся, каже він, через свій глибокий зв’язок із цією місцевістю. Працювати в Меморіальному центрі важко, і він не вірить, що залишиться там на всю свою кар’єру.

Фотографії винуватців геноциду виставлені в державних установах.

У Меморіальному центрі Сребрениці також працює Мірела Османович, яка народилася в 1997 році, вже після геноциду. Вона виросла в Сараєво і розповідає, що аж до підліткового віку знала лише те, що її родина походила зі Сребрениці. У неї ніколи не було можливості познайомитися зі своїми двома братами, яких сербські війська вбили під час геноциду після падіння Сребрениці. Їм було 15 і 17 років. Її батько два місяці втікав через ліс від сербських військ перш ніж дістатися безпечної території.

Mirela Osmanović у Меморіальному Центрі в Сребрениці

‍

«Мій батько довго відмовлявся вірити, що хтось міг вбити його синів без причини. Коли Інститут зниклих безвісти попросив його надати зразок крові для аналізу ДНК, щоб порівняти з останками, знайденими в масових похованнях, він відмовився, вірячи, що його сини десь живі»

Лише пізніше, коли стали відомі справжні масштаби вбивств, прийшло прийняття. Роками пізніше її братів знайшли і поховали на кладовищі в комплексі Меморіального центру.

Дізнатися подробиці про своїх братів стало для Мірели першим шоком. Другий стався через роки, після закінчення університету, коли Мірела після того, як її батьки повернулися до свого села поблизу Сребрениці вперше зіткнулася з масштабами заперечення геноциду та героїзації засуджених військових злочинців.

«Я була шокована, коли побачила фотографії винуватців геноциду, виставлені в будівлі міської ради та в державних установах», — каже Мірела.

Ще більше її турбують підозри, що один із сусідів її батьків поблизу Сребрениці може бути військовим злочинцем  і, можливо, вбивцею її братів.

У той момент вона усвідомила, що її життєве покликання — боротися за правду.

«Я, член родини безпосередніх жертв, нічого про це не знала. Якщо я не буду про це говорити, як про це дізнаються інші?» – зробила вона висновок.

Під час політичної кризи минулого року, спричиненої сепаратистськими діями Республіки Сербської, Меморіальний центр Сребрениці на короткий час закрив свої двері. Співробітникам сказали йти додому. Батько Мірели дізнався про це і, наляканий, почав шукати свою дочку. Спогади знову спливли на поверхню.

«Побачивши це, я була рішучою — давайте всі негайно поїдемо до Сараєва», — запропонувала вона батькам. Незважаючи на свій страх, вони відмовилися. Вони попросили її поїхати, а самі залишилися. Зрештою, вони всі залишилися.

Йому пропонували гроші, щоб він не свідчив, але він відмовився

На іншому кінці Боснії і Герцеговини, на півдні, на дорозі до міста Столац, також можна зустріти деяких засуджених або обвинувачених у військових злочинах.

Деякі з них знущалися з Амера Джуліча в таборіKoštana Bolnica.

«Мені запропонували 50 000 євро, автомобіль і роботу, щоб я не свідчив. Я відмовився»

Амер дійшов висновку, що ця пропозиція не могла надійти від окремої особи — за нею стояли певні установи, які мали намір приховати злочини.

Ортопедична лікарня Koštana Bolnica у старому місті Столац у Герцеговині працювала майже 100 років, тут лікували захворювання кісток, перш ніж хорватська армія перетворила її спочатку на штаб своєї військової поліції і, а потім на табір для боснійського населення.

Koštana Bolnica

Це був лише перший із низки таборів, до яких 17-річного Амера відправили. Причина – “неправильне ім’я” у часи етнічних чисток на територіях, контрольованих хорватськими силами. Після його депортували до табору. Він вижив.

Однак “лікарня” була найгіршим місцем.

«Три дні там були для мене гіршими, ніж 230 днів в інших таборах»

Без вагань він заходить у зруйновану будівлю лікарні, щоб показати нам кімнати, де він лежав, де його допитували, де його катували, коли він був молодим чоловіком. Там вбили двох його двоюрідних братів. Але його бажання донести правду сильніше за дискомфорт.

Політичне та військове керівництво Герцег-Босни (самопроголошеної хорватської території в Боснії та Герцеговіни) було засуджено Міжнародним кримінальним трибуналом за участь у спільній злочинній діяльності,зокрема шляхом застосування тортур та вбивств у таборі Koštana Bolnica.

Етнічні чистки під час війни і в мирний час

Етнічні чистки, що здійснювалися з рушницями під час війни, продовжилися з ручками в мирний час, каже Амер. Боснійське населення в цьому муніципалітеті, контрольованому хорватськими націоналістами, живе в умовах, схожих на апартеїд – від перешкод у працевлаштуванні в державних установах до відмови виділити землю для нового мусульманського кладовища.

Amer Đulić напроти Koštana Bolnica

Місто розділене невидимою лінією між хорватським населенням та боснійцями, які повернулись. Злочини заперечуються. У цій частині Боснії та Герцеговини можна побачити графіті, присвячені хорватським військовим злочинцям, а також назви вулиць.

«Я не хочу відвертати погляд. Я ходжу з гордо піднятою головою, бо кажу лише правду. Вони ж опускають голови», – каже Амер про свої щоденні зустрічі із засудженими військовими злочинцями у  місті Столаці.

Асоціація колишніх в’язнів табору, головою якої є Амер, вже багато років бореться за те, щоб перетворити зруйновану будівлю Koštana Bolnica на меморіальний центр. Місцева влада перешкоджає цим зусиллям. За словами Амера, причина проста — вони чекають, поки будівля повністю обвалиться, щоб унеможливити створення меморіалу.

У таборі у Мостарі, найбільшому місті та регіональному центрі Герцеговини, у 2024 році було відкрито меморіал – не на честь жертв табору, а на честь Хорватської ради оборони.

Ніщо з цього не завадило Амеру повернутися, він зробив це принципово. Однак відправив сина навчатися до середньої школи в Сараєво.

«Найважчим моментом для мене було, коли мій син одного разу зупинив мене, коли ми збиралися сісти в міський автобус. Він сказав: «Ні, тату, це автобус, яким їздять хорвати. Наш — наступний»

Він залишається у місті Столаці. Він продовжує боротьбу за перетворення Koštana Bolnica на меморіальний центр.

На запитання, чи справді це змінить відносини у Столаці, він відповів:

«Для нас це означатиме все».

Цей контент створили в рамках проєкту "Війна та брехня: людська ціна дезінформації" за фінансової підтримки міжнародної організації Франкофонії (OIF). Його втілюють Mediacentar Foundation із Боснії та Герцеґовини, After War із Франції та Інститут розвитку регіональної преси з України. Контент є винятковою відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди OIF чи організацій, що виконують проєкт.