Цієї зими через атаки на ТЕЦ-4 в Києві постраждали приміщення, де зберігалися експонати, зібрані під час експедицій у Чорнобильську зону

Сьогодні, у день 40-річчя Чорнобильської трагедії, важливо говорити про створення музею-архіву народної культури українського Полісся, фактично втраченого внаслідок техногенної катастрофи. Саме там можна було б демонструвати експонати, зібрані під час експедицій у зону відчуження, демонструвати тисячі відео матеріалів, записаних у 90-х роках минулого сторіччя, в тому числі за участі активної дослідниці зони відчуження Ліни Костенко. Цієї зими фондосховище, де зберігалися всі ці матеріали, були пошкоджені унаслідок російського удару: вилетіли вікна, пошкоджена система опалення згодом зірвалася, по стінам текла вода, заливаючи унікальні предмети побуту… Невелику частину збережених матеріалів можна побачити у "Музеї Івана Гончара" в Києві

Це дуже дивно – стояти в музейному залі і вивчати розворот шкільного зошиту, в якому замальована схема центру села Великі Кліщі. Номером шість і хрестиком позначена церква на перехресті. Вона дерев’яна, затишна, пофарбована у біло-синій колір, всередині неї безліч вишитих рушників – старших і молодших. Це церква, де мене, п’ятирічну, таємно хрестили, бо ще був "союз" і це не віталося, тим більше в родині сільської вчительки – моєї бабусі. І в ці Великі Кліщі ми приїхала з Малих Кліщів, яка знаходяться ближче до Народичів… Я добре пам’ятаю хрестини, бо хрещений, який тоді служив у Німеччині, привіз мені льодяник на паличці. Невиданий презент. В його центрі, ніби розпис, сяяла карамельна квітка. Може, я б так добре не запам’ятала ту цукерку, якби мамин молодший брат, старший мене на десять років, попросивши спробувати смак льодяника, замість того, щоб його лизнути, відкусив добрий шмат…

Церква стоїть досі, хоча від хат, пронумерованих на листочку, лишилися лише пічища, наче і тут пройшла війна… А ще – стирчать "журавлі" над неіснуючими колодязями, без відер, без руху. А церква наче заснула. Двері причинені на клямку і кожен бажаючий може увійти. Хіба що – написано прохання – не запалювати і не лишати свічки.

У "Музеї Івана Гончара" під час відкриття подвійної виставки, присвяченої 40-річчю Чорнобильської трагедії під назвою "Чорнобиль: врятовані скарби Полісся/Ліна Костенко в чорнобильських експедиціях", я впізнала багато того, з чим виросла, з чим гралася, чим користувалися мої бабуся і прабабця. Бо наше село також належить до того самого Полісся, колиски слов’янства. Під час екскурсії, яку особисто проводив керівник експедицій до зони відчуження Ростислав Омеляшко, я згадала деякі слова, які вийшли із мого активного ужитку, як от гладишка. І одразу руки відчули приємну нерівність глечика, в який переливали свіженадоєне молоко…

Багато хто зараз говорить про неоціненну роль у збереженні всього, що пов’язане з зоною відчуження, Ростислава Омеляшка. Саме він був ініціатором експедицій у зону відчуження, збирання артефактів та спадщини Полісся. Він наполягав на цьому і таки домігся, щоб експедиції запрацювали. Ростислав Андрійович присвятив цьому 32 роки життя і роботи. Саме він у 2007 році став засновником та очільником Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Державного агентства України з управління зоною відчуження. Всі, хто мають з ним справу, бачать обсяги роботи, яку він зробив, вважають, що він має за це отримати звання Героя України. Сам він хоче єдиного – щоб про Чорнобильську зону не забували, щоб про Полісся як центр слов’янства говорили голосно, щоб традиції цього краю жили і ширилися. І щоб вирішилося питання із пошкодженим фондосховищем, у якому тепер неможливо зберігати експонати. Потрібно, щоб держава якнайскоріше знайшла досить велике приміщенні – не менше 800 метрів. Інакше те, над чим сумлінно працювали 32 роки, за чим їздили у заражену радіацією місцину науковці і дослідники, буде втрачено…

Ініціатива досліджувати Полісся, збирати залишені там людьми, яких переселяли із забруднених територій, предмети ужитку, записувати свідчення тих, хто повернувся – їх називали самоселами, пісні, які вони співали, традиції, які шанували, виникла у Ростислава Андрійовича у 1989 році. За 32 роки системної роботи Ростислав Омеляшко з однодумцями провели 50 комплексних експедицій, ще 120 були вузькоспеціальними. Вони обстежили більше 170 поліських сіл. Знайдені артефакти звозили саме в те приміщення, де нині відкрилася виставка. Зала, яка згодом стала музейною, була щільно заставлена знахідками. Зараз в експозиції представлено добре, якщо 10 відсотків того, що знаходиться тепер у битому росією фондосховищі.

У 1995 році до цієї ініціативної групи доєдналася Ліна Костенко. Її дуже цікавили архівні документи, які знаходили у зоні. Вона вивчала і аналізувала і медкарти, знайдені у амбулаторіях сіл, і шкільні записи, і навіть формуляри сільських бібліотек – хто що читав… В селі Кошовка Ліна Василівна тоді знайшла молитовник, забутий у поспіху збирання речей для переїзду. Він був закладений на сторінці із замовлянням, як виганяти корову на пашу… І тут я згадала нашу сільську бібліотеку, яку я страшенно любила і частенько відвідувала, проводячи в селі літні канікули. Впевнена, що з Астрід Ліндгрен я познайомилася саме в ті часи.

Вибух на Чорнобильській атомній станції у 1986 році називають найбільшою техногенною і екологічною катастрофою, наслідки якої позначилися на всьому житті України. Але за війною, яка прийшла в країну у 2014 році, це відійшло на другий план. Згадують про цю трагедію лише наприкінці квітня, на річниці, і під час обстрілів саркофагу, які також трапляються. Тоді стає моторошно від самої думки, що ракети і шахеди можуть пробитися до радіоактивних матеріалів… Хоча у 2022 році, коли росіяни зайшли з боку Чорнобиля і копали траншеї у тому самому славнозвісному "рудому лісі", це втішало – бо це "копання" безслідно не пройде. І що необізнаність росіян грає нам на руку. Але і їхня зухвалість призводить до страшних наслідків.

Позаминулого літа я стояла посеред мертвого села свого дитинства, яке до 2022 року ще трохи дихало, бо в нашій хаті облаштували пост, тут ротаційно жили охоронці зони відчуження, яка починалася за нашим колишнім обійстям. І в село з переселення повернулися три родини, буквально четверо людей. Таких же давніх, як саме Полісся… У 2022 році сюди, в наше село прилетіли бомби. І хати, в яких жили самосели, були знищені… Ті, хто в них жили, померли незадовго до повномасштабного наступу. Вчасно…

Декілька тижнів тому мені довелося потрапити в Поліське, яке було відселене у 1999 році. Але до 2020 року тут ще жили ті, хто повернувся. Їх було не більше десяти людей. Зараз там немає нікого, крім військових. Але моторошно стає не від проросших наскрізь через будинки дерев, не через відчуття абсолютної мертвості міста, а від того, що це місто вбили вдвічі. Сорок років тому – радіація, а після 2022 року – російські бомби, які розбомбили неживі будинки навпіл, наче контрольні постріли… Ще й росіяни та зрадники України не соромляться розповідати, що працювали із зоні відчуження артилерію по мирним містам, про що свідчать кинуті тут ящики з-під боєприпасів.

Не розкрию секрет, що наша лінія оборони тепер проходить і по зоні відчуження, міняючи її обличчя, що над дорогами натягнуті антидронові сітки. Ми ж маємо з цього боку сусіда, який один раз вже пропустив росіян для нападу. І немає гарантії, що "бацька" не відправить свої війська на допомогу "захоплювачам Києва за три дні". Але все це впливає на Чорнобильську зону, змінює її, спотворює… До речі, одразу скажу, що наші захисники тут несуть службу із дозиметрами, постійно контролюють радіаційний фон і діють з урахуванням цього.

Ростислав Омеляшко і Ліна Костенко показали карти, якими керувалися під час поїздок в експедиції 30 років тому…

…а це вони в ті часи у зоні відчуження

Напередодні відкриття виставки мені повезло стати свідком розмови Ростислава Омеляшка з Ліною Костенко. Вони згадували поїздки в Чорнобиль і поліські та овруцькі села, спілкування з самоселами, їхні пісні, розповіді. Ліна Василівна кожного разу, коли при згадці чийогось імені Ростислав казав, що людини вже немає, наче здригалася, відчуваючи, як у минуле відходять носії прадавнього українства, забираючи його з собою. Але ж як добре, що оці люди-однодумці, науковці, етнографи, письменники, збирали це все. І перед відкриттям виставки чудовий гурт співав поліських пісень і грав в ті ігри, одну з яких я впізнала, бо сама в дитинстві грала в неї… Але дуже гірко визнавати, що за сорок років (!) державою не було створено музею-архіву народної культури українського Полісся. Вже написані і подані документи, щоб це був публічний інвестиційний проєкт. Але, як сказано у відповіді, він не відповідає потребам воєнного часу… А тепер ще й в аварійному стані знаходиться музейне фондосховище. Терміново потрібно знайти нове приміщення, щоб ці пам’ятки не загинули. Держава має вирішити цю головну проблему сьогоднішнього дня.

Слухаючи спогади про експедиції у Чорнобильську зону, дивлячись фотографії і відео, як ніжно несуть слоїки і ікони з мертвих сіл науковці у 90-х роках, мимоволі відчула аналогію з "зоною відчуження" - сірими селами і містами на Донбасі, особливо гостро згадалися Піски біля Донецька. З тих кинутих осель, розбитих снарядами і спалених російським "міром", співробітники музеїв, журналісти, самі військові вивозили артефакти. Буквально перед повномасштабним наступом звідти я забрала вишиту хрестиком картину. Бо вона мені дуже перегукнулася з картинами, які вишивала на Житомирщині моя бабуся. І тепер зберігаю поруч поліські цінності з донбаськими артефактами. Бо що б не намагалося знищити нашу ідентичність – радіація, росіяни – ми маємо її берегти і передавати далі. Лишень маємо навчитися правильно і гідно це робити.

Підіть в "Музей Івана Гончара" в Києві, і ви в його залах почуєте голоси коріння нашого народу, тяглість поколінь, відчуєте силу традицій і їхню важливість. І також захочете, щоб в країні був музей-архів, де б можна було доторкнутися до всіх цих накопичених знань. А я наступного року спечу пиріжки чи печивко у вигляді бузькових лап – виявляється, такі пекли на Поліссі на Благовіщення, щоб зустрічати лелек, які повертаються додому. Таким після відкриття виставки частували гостей. Я не пам’ятаю цього з дитинства. Але хто може мені заборонити тепер притримуватися цієї традиції мого рідного краю?