Правда не підриває державу

Є речі, які, попри всю складність часу і попри постійне бажання пояснити собі реальність м’якше, ніж вона є, не потребують складних конструкцій і додаткових тлумачень.

Бо якщо щось системно виглядає як зловживання владою, як несправедливий розподіл державних ресурсів, якщо це створює неприродну перевагу для однієї компанії, пов’язаної з політичною верхівкою, — то це і є зловживання владою, закритий кооператив і корупція, як би нам не хотілося знайти інші, більш зручні слова.

І мене в цій історії, якщо чесно, найбільше вражає навіть не сам факт, тому що ми достатньо доросла країна, щоб розуміти, що такі речі трапляються і в інших державах. Мене вражає реакція, ця майже інстинктивна готовність частини суспільства не просто відвернути погляд, а включитися в складну, часом дуже витончену раціоналізацію того, що відбувається, знаходячи все нові й нові аргументи на кшталт "це не на часі", "це підриває обороноздатність. Ніби сама по собі правда є загрозою, а не її відсутність.

Тому що в моїй картині світу обороноздатність країни підривається зовсім не тоді, коли журналісти публікують складні або незручні факти.

А тоді, коли замість чесної конкуренції починає формуватися система привілейованого доступу, коли ринок перестає бути ринком, коли десятки виробників, які мали б змагатися між собою за якість і за ціну, опиняються в ситуації, де вирішальним стає не їхній продукт, а їхня близькість до влади, їхня вписаність у неформальні мережі.

І так — безумовно, можна припустити, що окрема компанія може мати реальні технологічні чи організаційні переваги, що вона може бути ефективнішою за інших. Але це жодним чином не знімає головного питання, яке в нормальному суспільстві мають звучати перед тим, як щось станеться: чи однакові правила гри для всіх, чи не створюється штучне "зелене світло" для когось одного, і якщо створюється, то за якою ціною для всіх інших?

Але найтривожніше навіть не це, а те, як легко відбувається підміна понять, як страх — дуже зрозумілий, людський страх під час великої війни, страх втратити контроль, страх дестабілізації — починає маскуватися під державницьку позицію, під відповідальність, під нібито доросле розуміння моменту. Хоча насправді йдеться про небажання дивитися правді в очі і називати речі своїми іменами.

Тому що це зручно, тому що це дозволяє не конфліктувати з реальністю, тому що це дає відчуття, ніби ти стоїш "на правильному боці". Хоча насправді ти просто відсуваєш незручні питання на потім, на "після перемоги", яка в такій логіці ризикує стати не точкою очищення, а моментом, коли всі ці відкладені компроміси раптом виявляться новою нормою.

І це виглядає особливо болісно і, чесно кажучи, несправедливо в країні, яка платить за своє існування таку високу ціну .

Правда ніколи не підриває державу, її підриває домовленість із брехнею, замаскована під прагматизм, і звичка не помічати очевидного, яка з часом перетворюється на колективну слабкість.

І врешті — це питання не про політику і навіть не про конкретні прізвища чи компанії — це питання про здатність суспільства витримувати правду про себе, не тікаючи від неї в зручні пояснення, і про готовність залишатися чесними саме тоді, коли це найменш комфортно.