Міндічгейт: у чому Sense?

Sense Bank був націоналізований у липні 2023 року як системно важливий банк. Офіційна логіка тоді звучала бездоганно: захист фінансової стабільності, вкладників і кредиторів, а також усунення ризиків, пов’язаних із підсанкційними російськими власниками.

Але після останніх публікацій на основі «плівок Міндіча» ця історія набула похмурих відтінків: за ширмою захисту фінансової системи суспільству згодували передачу банку під контроль «своїх». 

Це не просто черговий скандал навколо прізвищ. Йдеться про системно важливий банк, про державний актив, про роль Національного банку, про корпоративне управління і про те, хто в Україні реально контролює фінансові інституції під час війни.

За інформацією журналістів, Василь Веселий у телефонній розмові від 9 травня 2025 року озвучив список бажаних членів наглядової ради Sense Bank.

Через сорок днів, 18 червня 2025 року, Кабінет Міністрів своїм розпорядженням №580-р призначив саме цих шістьох осіб незалежними членами наглядової ради банку.

Це не частковий збіг. Це шість із шести.

Сам по собі цей факт не доводить злочину. Але для державного системно важливого банку це не дрібниця. Це питання про реальний центр ухвалення рішень. 

Особливо важливо те, що формальна процедура відбору справді існувала. Міністерство фінансів у серпні 2024 року оголосило конкурс із вибору компанії з добору персоналу. У жовтні 2024 року переможцем було визначено ТОВ «Екзекьютів Серч Юкрейн» — компанію, пов’язану з міжнародною мережею Amrop, яка мала допомогти у визначенні претендентів на посади незалежних членів наглядової ради Sense Bank.

Тобто на папері все виглядало правильно: Мінфін, конкурсна комісія, незалежна рекрутингова компанія, кандидати, рішення уряду. Саме тому оприлюднені записи виглядають ще більш чутливо.

Якщо була незалежна процедура, якщо була залучена рекрутингова компанія, якщо за це, очевидно, сплачувався гонорар, то як пояснити повний збіг шести прізвищ із приватною розмовою, яка відбулася більш ніж за місяць до рішення Кабміну?

І чи не стала формально незалежна процедура лише декоративним фасадом для вже погодженого неформального рішення?

Є ще один принциповий аспект, який майже не звучить у публічній дискусії. У банківській системі призначення членів наглядової ради — це не просто рішення акціонера. У будь-якому банку, а тим більше у державному системно важливому банку, ключовим елементом процедури є погодження кандидатур Національним банком.

І саме тут виникає головне інституційне питання. У публічно відомих фрагментах розмов немає відчуття, що учасники всерйоз обговорюють роль Національного банку як незалежного регулятора. Вони говорять про людей, про «надійність», про те, кому можна подзвонити, кого треба відправити. Але не видно поваги до ключового фільтра банківського нагляду.

Це означає одне з двох.

Або НБУ був у курсі і мовчазно погодив цю кадрову архітектуру.

Або до НБУ ставилися як до інституції, яку викличуть наприкінці, коли все вже вирішено.

Обидва варіанти є поганими. 

Банківський нагляд тримається не лише на законах, положеннях і внутрішніх процедурах. Він тримається на фактичній повазі до регулятора. Якщо учасники неформальних процесів переконані, що Національний банк у будь-якому разі погодить те, що вже вирішено в іншому місці, то це вже не банківський нагляд. Це адміністративне обслуговування чужих рішень.

Я добре знаю цю логіку зсередини. У період моєї роботи в Національному банку спроби політичного впливу на кадрові рішення у державних банках були постійними. Йшлося не про абстрактні побажання, а про конкретні прізвища, конкретні посади, конкретні спроби призначити або звільнити «своїх» людей у керівництві державних банків.

Моя позиція тоді була простою: Національний банк не має перетворюватися на кадровий департамент Офісу президента. Саме така позиція викликала системне роздратування у Володимира Зеленського та Андрія Єрмака. Надалі це роздратування закінчилося кримінальною справою проти мене.

Але це не особиста історія. Це частина більшої проблеми: в Україні давно існує спокуса підмінити інституційне управління державними банками політичним ручним управлінням.

Тому історія Sense Bank важлива не тільки через прізвище Міндіча чи Веселого. Вона важлива як тест на те, чи існує в Україні реальне корпоративне управління в державних банках після всіх реформ, меморандумів, конкурсів, міжнародних радників і декларацій про незалежність.

Якщо озвучене на плівках підтвердиться, то це буде не помилка кадрової політики, а провал державного управління.

Для мене ця історія має ще один вимір. Під час моєї роботи на посаді Голови Національного банку я системно виступав за скорочення частки держави у банківському секторі України. Держава і так контролювала надмірно велику частину банківського ринку. Це створювало не лише економічні, а й політичні ризики: кадровий тиск, спокусу ручного управління, використання банків як інструменту впливу і постійну небезпеку підміни банківської логіки політичною.

Саме тому стратегічним напрямом мала бути не експансія держави в банківському секторі, а поступове зменшення її ролі, посилення приватного капіталу, конкуренції, корпоративного управління і незалежного банківського нагляду.

Націоналізація Sense Bank пішла у протилежному напрямі. Формально це пояснювали винятковими обставинами: санкційними ризиками, війною, системною важливістю банку та необхідністю захистити вкладників. За таких умов націоналізація могла бути виправдана лише як тимчасовий, вимушений і максимально прозорий інструмент стабілізації.

Але саме тому вимоги до подальшого управління таким банком мали бути ще вищими. Перше, що мала забезпечити держава після націоналізації, — це бездоганна незалежність наглядової ради, прозора процедура призначень і реальна дистанція від політичних або неформальних груп впливу.

Оприлюднені матеріали ставлять під сумнів саме це. Якщо банк, націоналізація якого збільшила частку держави у банківському секторі, після цього опиняється в орбіті неформальних кадрових домовленостей, тоді проблема стає подвійною. Держава не лише розширила свою присутність на ринку. Вона могла розширити простір для політичного або неформального контролю над банківською системою.

Важливо пам’ятати: Sense Bank не був націоналізований одним технічним рішенням уряду чи Національного банку. Для цього Верховна Рада ухвалила спеціальний процедурний закон — законопроєкт №9107-1, який згодом став законом №3111-IX від 29 травня 2023 року. І ухвалила його не з першої спроби.

2 травня 2023 року парламент не зміг прийняти документ у цілому: голосів не вистачило. Законопроєкт був направлений на повторне друге читання. Лише 29 травня Верховна Рада ухвалила його остаточно — 305 голосами. Іншими словами, парламент не просто автоматично натиснув кнопку. Закон довелося політично дотискати.

Тут є ще одна принципова деталь. Національний банк України не має права законодавчої ініціативи. За Конституцією України законопроєкти до Верховної Ради можуть вносити Президент, народні депутати та Кабінет Міністрів. НБУ в цьому переліку немає. Формально законопроєкт №9107-1 був внесений народними депутатами.

Але після провалу голосування 2 травня 2023 року голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія прямо назвав НБУ «замовником» цього законопроєкту. Пояснюючи, чому документ не вдалося ухвалити в цілому, він сказав, що для доопрацювання на комітеті була потрібна згода «замовника (НБУ)» на компроміс, але її не було. І додав, що попереджав: «продавити» закон навряд чи вийде, потрібно шукати компроміс.

Це важлива фраза. Вона показує, що НБУ у цій історії був не просто технічним регулятором, який потім застосував ухвалений парламентом закон. НБУ фактично виступав політичним замовником законодавчої конструкції, хоча формально не мав права самостійно вносити такий законопроєкт до Верховної Ради.

Саме проти такого спотворення ролі Національного банку я завжди виступав. Центральний банк має бути експертною, незалежною і технократичною інституцією. Але він не має перетворюватися на політичний механізм в руках Офісу президента.

Коли НБУ виходить за межі свого експертного мандату і починає виступати політичним замовником законодавчих рішень, він втрачає головне — інституційну дистанцію. А без цієї дистанції центральний банк перестає бути незалежним арбітром і стає учасником політичної операції.

У випадку Sense Bank це особливо небезпечно. Бо якщо НБУ був фактичним замовником закону, який створив правовий механізм для націоналізації банку, то після появи записів питання до регулятора стає ще жорсткішим: чи розумів він, для чого цей механізм буде використаний після голосування парламенту? І чи не сталося так, що парламент голосував за фінансову стабільність,  усував ризики, пов’язані з підсанкційними російськими власниками системно важливого банку, а НБУ допоміг створити інструмент, який згодом міг бути використаний для передачі банку під новий неформальний контроль?

Якщо список майбутніх незалежних членів наглядової ради державного Sense Bank справді обговорювався приватними особами за сорок днів до рішення Кабміну, реальне питання — хто і з якою метою потім цим механізмом скористався. Чи не був цей закон використаний не лише для усунення старого російського впливу, а й для створення нового внутрішнього неформального контролю над банком?

Парламент створив правовий механізм. А ось саме НБУ отримав від парламенту ключовий інструмент. Саме НБУ ухвалив рішення про виведення Sense Bank з ринку. Саме на підставі пропозиції Національного банку уряд увійшов у банк. Тому регулятор не може сьогодні ховатися за спиною Верховної Ради, Кабміну чи Мінфіну.

Якщо після націоналізації банк опинився в орбіті неформальних домовленостей, НБУ має пояснити не лише те, як він погоджував кандидатів до наглядової ради. Він має пояснити значно більше: чи розумів регулятор, кому фактично відкриває двері до системно важливого державного банку?

Після оприлюднених матеріалів це питання вже неможливо ігнорувати.Sense Bank у цій історії — не просто банк. Це лакмусовий папірець. Він показує, чи є в Україні державні банки державними в інституційному сенсі, чи вони залишаються ресурсом для тих, хто має доступ до політичного центру ухвалення рішень.

І саме тому головне питання сьогодні - хто реально керував процесом призначення наглядової ради Sense Bank?

Чи був НБУ незалежним фільтром — чи лише останньою інстанцією для легалізації вже ухваленого рішення?

Чи був закон про націоналізацію використаний виключно для захисту фінансової стабільності — чи став першим кроком до передачі банку під новий неформальний контроль?

Парламент у такому випадку виглядає жертвою політичної технології. А Національний банк — інституцією, яка мала бути запобіжником.

Якщо запобіжник не спрацював, це вже не технічна помилка.

Це діагноз.