Валентина Кожемякіна: «У Бахмут ми з чоловіком повернемося на танку, який поставлять на постамент поруч із відновленим літачком»

Рідним містом для юної волинянки став Бахмут. На початку 80-х її батьків відправили на Донбас: тамтешні колгоспи-мільйонники потребували молодих фахівців. Валя залишилася з бабусею на Волині. Закінчивши школу, приїхала до тата й мами. Вийшла заміж за місцевого хлопця, народила синів, і 20 років щасливо прожила тут, у одному з найбільших міст Донеччини.

"Бахмут став моїм рідним містом: там пройшла моя юність, там народилися і виросли мої діти"

 Чоловік був військовослужбовцем, з 1999 року на службі. Старший син у 2015 році теж став Захисником України, служив разом з батьком. Через низку диверсій на складах та базах зберігання Збройних Сил України, військову частину восени 2015-го передислокували з прифронтової Донеччини вглиб країни. Менший син на той час був ще школяриком. Валентина, приїхавши разом із чоловіком у це військове містечко, влаштувалася стрільцем воєнізованої охорони, а у 2019-му призвалася на військову службу і стала працювати у відділі зберігання колісної бронетанкової техніки. На той час штатної техніки тут вже не було: коли почалася війна, все, що добре їздило і стріляло, було роздане по бойовим частипнам. База ремонту та зберігання перкваліфікувалася на самі лише ремонти. Досвідчені майстри виконують складні ремонти на унікальному обладнанні у самій частині, а також постійно виїжджають на лінію бойового зіткнення – відновлювати техніку, яку з різних причин неможливо або недоцільно транспортувати у тил.

 Солдат Валентина Кожемякіна фактично виконує обов’язки діловода, але, коли треба, виїжджає з іншими працівниками на прийом-передачу техніки, здійснює її огляд, фіксує пошкодження та ретельно обліковує виконані ремонти. Можна було б подумати, що це звичайна офісна робота – якщо забути, що це армія.

 Жінка розповідає: «Я так само, як і всі, у мороз та спеку, на відкритих майданчиках та рампах описую машини, обстежую їх ззовні і зсередини. БМП, БТР, танки; надані іноземними партнерами американські «Бредлі», «Кірбі», фінські «Патрія» та інша бронетехніка мають свої особливості, тож я маю добре орієнтуватися у їхніх тактико-технічних характеристиках та типових пошкодженнях під час експлуатації в бойових умовах. Звичайно, це армія: самим лише оглядом моя робота не обмежується. В умовах нестачі особового складу і підвищеної потреби у водіях часом доводиться разом з іншими переганяти машини від рампи до місця проведення ремонтів і навпаки. Можу водити всі машини, але у населеному пункті ніколи не стаю у колону з хлопцями, бо це трошки страшно: велика машина, неповоротка на вузеньких цивільних вулицях, а тут автобуси, діти… Боюся, щоб не було неприємностей. Коли на полях ми зганяли техніку, я ставала в колону разом з усіма і їхала спокійно, бо це поле. А тут, де звичайна станція, село, і треба з рампи гнати важкий БТР, який має пошкодження; та ще коли він іноземного виробництва і має свої особливості… Ця техніка, крім того, що і велика, і військова, і важка, вона ще й імпортна, тобто дуже відрізняється від нашої, здебільшого ще радянської. Там і коробка передач – автомат, і перемикачі можуть бути у незвичних місцях, та й озброєння інше. Не найсучасніша, але складніша, ніж наша. Втім, все відносно. Десь наше краще, десь їхнє. Все треба знати і вміти».

Початок війни застав родину Кожемякіних у Бахмуті.

 Початок війни застав родину Кожемякіних у Бахмуті. Весна 2014 року, захоплення проросійськими бойовиками держустанов та військових частин, напади на відділки міліції. Військовослужбовці бази зберігання та ремонту бронетехніки, де служив чоловік Валентини Миколаївни, відбили всі напади бойоиків, не дали ворогу можливості захопити військову техніку. Хтозна, чим би закінчилася «руzzкая вєсна» на Донбасі, якби вони не втримали частину?

 «Був страх. Відчутний страх наелектризовував повітря. Було якесь нерозуміння, несприйняття всього того, що відбувається. Як таке взагалі могло статися? Звісно, ми розуміли причину, знали наміри росіян підкорити собі Україну. Та якось все повернулося не так, як хотілося на Майдані. Ми розуміли, за що на Майдані стояли люди, але чому росія повелася так підступно? Як посміла стріляти у наших людей? Я не знаю, де як, але у нас у Бахмуті було дуже мало тих, хто чекав росію. Люди горою стояли за Україну, всі допомагали військовим» – згадує пані Валентина ті часи. І додає: «Так, були люди, які десь там мітингували, тягали якісь плакати, ну так воно кругом так було. Ми ж живемо у вільній державі, ми не можемо заборонити людям висловитися. Є ті, хто приїхав з росії; є такі, що все життя пропрацювали на московщині та у Сибіру. Як я їх можу переконати, що в росії все погано? У нас же ж теж не все ідеально. От у мене сусіди тут, їхні діти живуть у москві, працюють. Я що їм можу сказати? Абсолютно нічого. Я не можу їх переконати, що це неправильно, що це погано. І це ж центр України, ніякий не Бахмут».

 Жінка ділиться наболілим: навіть тут, у самому серці України, доводиться чути від цивільних: «Так українці ж теж стріляють!». Ну звісно, стріляють. Коли москалі та москальські прихвостні приходили захоплювати військову частину її чоловіка, він теж стріляв. Зрозуміло, що частина знаходиться в спальному районі міста: ну, так було збудовано ще за часів союзу. Він стріляв і розумів, що все може бути, що тут цивільне населення, хтось може потрапити під кулю чи уламок… А вибір який був? Не стріляти, здатися? Час показав, що цивільному населенню від цього точно не стає легше. Взяти той же Крим, наприклад. Там взагалі вже практично росія була, Чорноморський флот, Севастополь. Росіян там було відносно небагато, менше, ніж українців та киримли, але вони зробили свою брудну роботу, промили людям мізки. Чому – це питання до соціологів та психологів, як так щоразу стається, що українці знову і знову вірять москалям. Мабуть, ми десь не допрацювали, не додивилися, не впильнували. А москалі цим скористалися.

 «У Криму була така ж сама сво, як і у 2022-му, – розмірковує пані Валентина. – Вони планували це зробити, і зробили так, як їм хотілося. А потім те саме почалося і у нас, на Донбасі. Гіркін 12 квітня зайшов у Слов’янськ. Було дуже страшно, тому що було явно видно, що це військові. Те, що вони у цивільній формі, взагалі нічого не міняло. У нас у Бахмуті не було Гіркіних, але вистачало своїх засланих козачків. Їх було так мало, що їх швиденько придавили, та й усе. Але спроби були. Якісь вони там «двіженнія» робили, ділили щось, якийсь «флаг» на адміністрацію намагалися повісити. Але їх у Бахмуті швиденько присадили на місце. Не було явної окупації, як у інших містах. Найбільше тоді постраждали Слов'янська, Костянтинівка, Краматорськ і Дружківка – міста, за які зараз знову йдуть тяжкі бої».  

 Незабаром військову частину, у якій служив чоловік Валентини, вивели з Донеччини. По цій частині не було прильотів, але бойові дії велися зовсім поруч, тож ризикувати було не варто. Загроза захоплення техніки противником і створення ворожого збройного формування у нашому тилу була реальною на той час. 28 жовтня 2015 року родина Валентини приїхала у тихе містечко центральної України. Роботи було колись більше, колись менше, колись великий напряг, колись розслабуха…  Життя текло тихо й спокійно аж до ранку 24 лютого 2022-го року.

 Валентина розповідає: «23-го лютого чоловік заступив у наряд помічником чергового частини. І раптом дзвонить мені о 4 ранку, каже, що війна почалася. А я така: «Що ще за війна? Уже ж є одна». Для когось, можливо, війна і почалася у 22-му, але ми добре знали, що вона триває з весни 2014-го».

"Чоловік подзвонив мені о 4 ранку, каже: війна почалася. А я така: Що ще за війна? Уже ж є одна"

 Того дня чоловік додому вже не прийшов. У них були важливіші справи. Повернувся десь через місяць, мабуть. Старший син на момент російського широкомасштабного вторгнення перебував у Бахмуті. Він звільнився зі служби у 21-му році і у травні приїхав у рідне місто, де залишився батьківський будинок – родинне гніздечко. Але коли 24 лютого «прилетіло» по штабу АТО, швидко вивіз родину до батьків і повернувся на військову службу. Будинок у Бахмуті розташований недалеко від штабу, на виїзді до Часів Яру. Штаб АТО/ООС, якщо брати по прямій, був зовсім поруч. В’ячеславу не було сенсу там залишатися: всі сусіди знали, що він військовий. А москалі рухалися дуже швидко. «Єдиний спосіб не потрапити до них на катівню – воювати проти них. Зупинити раніше, ніж вони прийдуть у місто» – вирішив юнак. На даний час він і досі військовий.

 Скоро почалися бої за Сіверськодонецьк. Для чоловіка Валентини це було дуже важко: він народився у цьому місті, у нього батько лишився там. Багато родичів ще до війни повиїжджали до росії – вони надзвонювали в Україну і намагалися «навчити жити». Валентина розповідає: «Моя рідна сестра теж живе серед росіян. У них там своє життя, свої розмови. Теми війни ми з ними не піднімаємо. Розмовляємо, спілкуємося, дзвонимо, але лише про щось побутове. Я не хочу знати її думку про все це, а вона, не хоче знати мою. Вона виїхала давно, заміж вийшла туди. Як я її можу переконати, що там погано, коли вона більше 20 років там живе? Вона пам’ятає Україну, але не розуміє, чому ми не хочемо жити з ними «как раньше»».

 Помовчавши, пані Валентина продовжує з болем: «Місто дуже шкода. Дивишся і плачеш, розумієш, що ти все життя міг би тут прожити, але… Будинка, який ми з такою любов’ю облаштовували і у якому мали би жити наші діти та внуки, більше немає. Навіть коли звільнимо Донеччину – нам нема куди повертатися. Але я би хотіла повернутися. Заїхати з чоловіком сюди на танку, який потім встановлять на постамент поруч із нашим бахмутським літачком. Готова жити на руїнах, своїми руками відбудовувати це все – але не думаю, що це місто колись буде відновлене. Можливо, побудують заново, але воно вже не буде таким, як я пам’ятаю. Москалі не просто знищили наше місто, вони вбили наші спогади. Там жило більше ста тисяч людей, кожен мав своє місце першого поцілунку, свою батьківську домівку, свою гойдалку у дворі і свою ковзанку коло дороги, свою першу школу і перше місце роботи… Свій улюблений ресторанчик і свою найсмачнішу шаурму у невеличкому кіоску коло заправки. Те, що назавжди залишилося у спогадах, але чого вже ніколи не покажеш своїм дітям. Буде щось нове – не таке, як було. Щось зовсім інше».

"Буде щось нове - не таке, як було. Щось зовсім інше"

 Проживши на Донеччині 20 років, родина Валентини і досі дружить із колишніми сусідами, які теж повиїжджали: хто у Івано-Франківську область, хто на Хмельниччину. Спілкуються, згадують рідну домівку. «Коли лунають заклики «а давайте віддамо Донбас!», мені так боляче це чути, – зізнається жінка. – По-перше, це ж не допоможе зупинити війну, а по-друге... Ну, що значить, віддамо? Так можна аж до Львова все повіддавати, бо ж у москалів плани захопити всю Україну. Вони не задовольняться моїм Донбасом, розумієте? Вони прийдуть і сюди. Куди тоді втікати? І чи втечеш?.. Ми і так платимо дуже велику ціну за своє життя. У путіна дуже великий матеріальний і людський ресурс, і йому ніщо не заважає піти далі, нищити європейські міста. Йому ж ніщо не указ. Йому не заважає ніхто – крім нас, українців. Тому він і казиться, що ми стоїмо йому поперек дороги. Якщо навіть вдасться укласти якесь перемир’я, для росіян це буде лише перепочинком перед новим наступом і плацдармом для нападу на Європу. Немає сенсу. Ми пожертвуємо своїми домівками, але наша жертва буде марною, вона лише посилить путіна і підбадьорить його шавок перед новим нападом».

 Чоловік Валентини зараз продовжує військову службу у ремонтно-відновлюваному батальйоні однієї із десантно-штурмових бригад ЗСУ. Ремонтує техніку десь коло Сум, часом їх переміщують ближче до Полтавської області, перекидають на Харківщину – туди, де на даний час є потреба у ремонтах. «Всі покоління у нашій родині захищають свою країну. Чоловік та син займаються відновленням техніки, і це допомагає хлопцям на фронті вижити й перемогти. Я організовую логістику ремонтів. Кожен робить ту роботу, у якій може принести максимальну користь» – говорить жінка.

Валентина Миколаївна відносить себе до тих людей, які з цивільного життя прийшли на військову службу і ніколи про це не пошкодували. «Ми багато цінностей втратили у цьому житті, але головною дорогоцінністю є сім’я, – ділиться роздумами військовослужбовиця. – Якщо у нас немає цінностей, у нас немає берегів, орієнтирів, нічого. Ми не бачимо мети. У нас немає зараз чіткого усвідомлення того, яку країну ми будуємо. Коли у нас буде повне розуміння мети та кордонів, тоді все у нас стане на своє місце. Хтось каже: давайте вернемось до кордонів 2022 року; хтось до 1991 року. Але це не про території, не про кілометри, – а про цінності. Якщо цінністю є територія, тоді ми будемо і далі класти людські життя, захищаючи квадратні метри. Якщо навпаки, цінністю є життя, ми будемо шукати кращі способи ведення війни, кращу техніку та зброю. Будемо боротися дипломатично й інформаційно, будемо пробивати оборону ворога на всіх напрямках – а не тупо виконувати радянське «до останнього солдата». Я так думаю, що якби ми дали більше можливостей молодим людям, вони би впоралися краще, ніж ми. Вони креативні, у них зовсім інше бачення. Те, що ми дорослі, не означає, що ми розумніші: війна давно змінилася. Все, що ми можемо, це допомогти їм, підтримати їх.

Це покоління не боїться війни, бо народилося і виросло у ній. Це покоління не боїться воювати, не боїться зробити щось таке, чого ще ніхто не робив. Їм байдуже, що хтось на них гримнув-крикнув, вони не реагують на тиск, не відчувають сорому від того, що у будь-якій ситуації обирають себе. Їх не пошлеш «умєрєть за родіну», бо для них Батьківщина – то весь світ. Це зовсім інше покоління. Якби їм дали доступ до того, щоб вони могли щось змінювали, приймати певні рішення, я думаю, ми би давно жили інакше. Я бачу це на своїх синах. Вони у мене як дві руки. Старший служить тут, разом зі мною і батьком, і вважає це своєю відповідальністю перед родиною. А менший ще перед широкомасштабним вторгненням виїхав до Канади, зібрав там друзів у діаспорі і дуже сильно допомагає ЗСУ, зокрема 93-й бригаді. І так багато хто зараз робить. Тобто, для них Україна не край світу, а частина їхнього життя, їхня колиска. Але вони розуміють, що не все можна зробити, сидячи у колисці. Хтось має гасити пожежу зсередини, а хтось мусить вийти за її межі, щоб врятувати свій охоплений пожежею дім. Я вчуся від них бачити цю війну як частину загальної картини світу».

"Не все можна зробити, сидячи у колисці. Хтось мусить вийти за її межі, щоб врятувати свій охоплений пожежею дім"

На запитання, чи треба жінок призивати до війська, пані Валентина, яка має доволі значний досвід військової служби і бачить ситуацію також очима свого чоловіка та сина, відповідає просто: «Я думаю, що це питання треба лишити на вибір самих дівчат, а також командирів підрозділів. Навіщо ти тут? Що ти робиш у війську таке, без чого військо не зможе виконувати свої завдання? Ти тут справді корисна, чи лише «для краси» та для створення проблем у підрозділі? Тому що не кожна жінка може виконувати обов’язки у війську, навіть перебуваючи на таких «легких» посадах, як діловод, медик, кухар. Насправді військова дисципліна та чоловічй колектив – речі доволі жорсткі. Не всі можуть витримати вимоги щодо порядку несення військової служби, і ще менше тих дівчат, які здатні терпляче ставитися до особливостей спілкування у чоловічому колективі: всі ці часом жорсткі жарти, чоловічі амбіції, несприйняття тебе як фахівця тощо. Але для армії загалом жіноча лінія несе певний позитив: дівчата бачать життя інакше, ніж прямолінійні чоловіки, і мають більш гнучкий підхід до роботи. Часом інтуіція та ретельність приносять користі більше, ніж грубий тиск та махання шашками. А взагалі – перше, що мене вразило, коли я познайомилася з військовими, це те, що чоловіки в армії відрізняються від цих же чоловіків у цивільному житті. Вони більш відповідальні й рішучі, і більш, я би сказала, схильні допомогти, захистити, щось зробити для вирішення проблеми. Цивільним буває важко тут перший час, але потім в них розкривається їхня справжня чоловіча сутність. Своїх хлопців я справді щиро поважаю, бо є за що».

На завершення розмови пані Валентина ділиться сокровенним: «Чого я хочу? Найперше – перемоги, як і всі ми. Я дуже хочу, щоб мої дорогі луганчани, донетчани, кримчани повернулися додому. Вони всі хочуть цього, всі з ким мені випадало спілкуватися. Я б дуже хотіла, щоб це все відновилося якось. Щоб діти і дорослі повернулися у свій рідний край. У нас там недалеко річка була, я хочу прийти і в тій річці скупатися. Це для нас не просто земля, вона частина нашого життя. І я хочу її відродити».

підполковник Олена Мокренчук, пресофіцер ЗСУ