Волонтерський фронт: Маріуполь знущався з днр

Продовження. Початок тут. Нагадування. Це той рідкісний випадок, коли зроблена велика робота, але автор не знає, що з цим робити. До 24 лютого 2022 року я майже дописав книгу про волонтерський рух в Україні, що фінансово підтримував фонд "Відродження". Це не академічна книга. Вона складається з ряду розповідей про людей, які вважали себе волонтерами, або волонтерили просто за покликом душі, не називаючи себе волонтерами

Я був уже в передчутті свіжого видання. Аж раптом Путін почав свою безумну авантюру. І стався такий сплеск волонтерської активності, що у порівнянні з цим масштабом мої розповіді об’єктивно перетворювалися на дрібній епізоди. Тож, видання книги саме з моїм підходом втрачало сенс.

Я досі з цього приводу переживаю. Книгу, звісно, видавати не буду. Але все ж таки вирішив надрукувати найцікавіші уривки з неї. У мене є блог на Цензор.net . Там буду їх друкувати.

Усвідомлюю, що у героїв книги багато що змінилося. Мої публікації зафіксували їхній стан на 24.02. 2022 року. 

Труна  від "Скорботи"

Фотографії з видання 0629

5 червня 2014 року у Маріуполі  на тодішньому  проспекті Леніна, який нині називається проспектом Миру, мешканці міста  спостерігали дивовижну картину:  легковик тягнув  прив’язану червоним тросом труну, пофарбовану у кольори  прапора "донецької народної республіки". З одного боку труни був напис "За дітей", з іншого - "Геть з міста". Труна була металева і від тертя об асфальт видавала звук,  що  викликав бажання морщитися,  як від зубного болю.

Автівка була чорного кольору. На бічній шибці містилася табличка із написом "Скорбота".  Так називалася фірма, яка надавала у місті послуги з поховання померлих. Власниками її були брати Сапарови. 

Труну протягли по проспекту і залишили на перетині з  вулицею Грецькою. Саме там знаходився штаб днр. Очевидно, що це була демонстративна акція.

Як того ж дня повідомив Сайт міста Маріуполя 0269com.ua , денеерівці спочатку взяли труну і перенесли подалі від свого штабу, а потім все ж вирішили забрати труну до себе за барикади.

Як стало відомо, за кілька днів  до того одного з братів Сапарових  вдома провідали  двоє громадян, один  з яких представився бійцем днр. Він назвався Кадетом,  людиною Андрія Борисова.

Цей Борисов колишній  безробітний, мешканець Володарського району Донеччини  сколотив банду і оголосив себе військовим  комендантом  Маріуполя, відростив бороду, вибрав псевдо Чечен і, за інформацією начальника донецької обласної міліції Вячеслава Аброськіна, яку він подав у себе на Фейсбуці 22 травня 2015 року, чинив сваволю у Маріуполі, його банда грабувала банки і автосалони.

Микола Сапаров заявив, що  "людина Борисова"  зажадала  на потреби "донецької армії" одноразову виплату півмільйона гривень. І в подальшому щомісячну допомогу днр - 100 тисяч гривень.

- У разі непокори натякнули, що можна опинитися в підвалі або можуть пропасти діти, яких назвали поіменно, - відзначив  Микола Сапаров і додав, що в зв'язку з  загрозою, вони змушені були вивезти свої сім'ї за територію Донецької області.

При цьому, ніяких грошей Сапаров незваним гостям не дав і повідомив, що вони надають благодійну допомогу іншим способом.

Підприємство перейшло на напіввійськовий стан. "Співробітники "Скорботи"виконують свою роботу, але при будь-якій спробі завдати шкоди або при загрозі життю, змушені будуть її зупинити", - зазначив Сапаров.

У прес-службі днр повідомили, що не мають до цих подій ніякого відношення, зокрема, про це повідомив Борисов.

Ця історія стала широко відома. Над нею реготали  маріупольські прихильники України.  Навіть всеукраїнські ЗМІ розповіли про це.

 Місцеві мешканці кажуть, що цей випадок  характеризує стосунки громадян і денеерівців. Хоча в результаті  встановлення "молодої республіки" загинули люди, але проукраїнськи налаштовані активісти не припиняли свою діяльність навіть тоді, коли у міськраді сиділи росіяни і місцеві  сепаратисти. Навіть тоді, коли у серпні — вересні 2014 року  російські танки рухалися на місто і була реальна загроза його окупації.

З самого початку сепаратистської активності у місті існував український спротив. Мешканці міста спершу незалежно один від одного, а потім, згуртувавшись, виступили на захист України. При цьому вони протистояли проросійським угрупованням і допомагали армії та здійснювали чимало інших справ на волонтерських засадах. Звісно,  в кінцевому підсумку 2014 року головну роль зіграли зброя і дипломатія. Але маріупольці вживали заходів для підтримки армії і відстоювання своєї українськості у місті. Так само вони були активними і після початку широкомасштабного вторгнення, коли місто піддавалося масованим обстрілам і бомбардуванням.

 Якщо ви досі не відклали цю книжку, і збираєтеся читати далі, то ознайомтеся з хронікою  подій лютого — червня  2014 року, аби краще розуміти подальшу розповідь.

Хроніка: лютий — червень 2014 року  

23 лютого пройшов перший проросійський мітинг.

15 березня напередодні "референдуму" в Криму на мітингу, який організували Комуністична партія і Російський блок, прозвучали пропозиції провести аналогічний  захід в Маріуполі. Такі мітинги стали регулярними.

Наприкінці березня проросійський  мітинг проголосував за "народного мера" Дмитра Кузьменка, який перебував під слідством за здирництво — вибивав гроші у місцевих підприємців. Новий "мер" заявив, що відправив у відставку легітимного міського голову Юрія Хотлубея і обіцяв провести референдум з приєднання до Росії.

5 квітня "Народного мера" Дмитра Кузьменка затримала СБУ, пізніше йому пред’явили звинувачення у посяганні на територіальну цілісність і недоторканість України. Потім він був обміняний в рамках обміну полоненими.

Після проголошення днр у Донецьку 6 квітня у Маріуполі теж активно почали розвиватися події. 9 квітня відбувся мітинг і хода прихильників соборності України.

13 квітня бойовики днр захопили будинок міськради. Серед них  були вихідці з Росії. Правоохоронні органи бездіяли. Пізніше цього ж дня бойовики напали на мітинг прихильників України. Дев’ятеро проукраїнських активістів потрапили до реанімації.

16 квітня бойовики спробували захопити військову частину  №3057 . Троє нападників було вбито, 13 поранено, 77 затримано. На захист частини і нейтралізацію нападників було введено додаткові сили МВС. На в’їздах до міста встановили блок-пости.

21 і 23 квітня пройшли мітинги за соборність України. В ніч на 24 квітня проукраїнські активісти здійснили невдалу  спробу звільнити будинок міськради від бойовиків.

У ніч з 3 на 4 травня  у місті сталися збройні сутички, підпалили будинок "Приватбанку", розгромили офіс партії "Батьківщина". Здійснювалися грабунки магазинів, у центрі майже не залишилося не пограбованих торговельних закладів. Бойовики палили шини біля міськради і  здійснили спробу атаки на українських воїнів, але дістали відсіч.

4 травня почали поширюватися листівки із закликом взяти участь у так званому референдумі про статус донецької народної республіки,який намічався на 11 травня.

У ніч з 6 на 7 травня міліція звільнила міськраду.

7 травня бойовики  днр повернулися до міськради. Працівники міліції з невідомих причин покинули площу перед будинком міськради і дали їм можливість зайти до приміщення.

8 травня міліція знову звільнила міськраду і від’їхала на автобусах. Бойовики знову повернулися до міськради. 

9 травня біля шістдесяти бойовиків здійснили спробу захоплення міського управління внутрішніх справ. У бою загинув один український військовослужбовець. Було знищено біля двадцяти бойовиків. Будинок  міського УВС згорів цілковито. Пожежа сталася і в будинку міськради — згорів четвертий поверх.

10 травня бойовики перебралися ну ріг проспекту Леніна і вулиці Грецької. 

11 травня відбувся так званий референдум щодо проголошення суверенітету донецької народної республіки. Голосування було організовано на чотирьох дільницях.

25 травня СБУ затримала Дениса Кузьменка, брата "народного мера" Маріуполя. Його затримали під Бердянськом, куди він приїхав отримувати привезену з Криму зброю. Його охоронець був убитий під час перестрілки. Йому пред’явили звинувачення у посягання на територіальну цілісність і недоторканість України. Пізніше його обміняли у рамках обміну полоненими.

1 червня "народним мером" оголосив себе "громадський діяч" Олександр Фоменко.

13 червня було проведено операцію зі вільнення Маріуполя від бойовиків днр. Нацгвардія затримала "народного мера" Олександра Фоменка. Пізніше він отримав 6 років і 9 місяців за статтею посягання на територіальну цілісність і недоторканість України.

Росія  незаконно вийшла зі складу Монголії

25 березня близько 11:00 до наметів прихильників Росії, які вони виставили біля міськради Маріуполя,  підійшов чоловік у спортивному костюмі, що мав кольори українського національного прапора. Він тримав саморобний плакат з написом "Росія незаконно вийшла зі складу Монголії".

Біля цих наметів, починаючи з останньої декади лютого, тривали акції  проросійських сил.  Звідти линули пафосні пісні на зразок "Вставай, страна огромная!",  "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз".  Там звучали заклики про приєднання до Росії, про  державний переворот у Києві.

А також  висловлювалася ідея, що Україна незаконно вийшла зі складу СРСР — таким чином ретранслювалися слова президента Росії Владіміра Путіна, які він озвучив під час бесіди з лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемільовим. Про це журналістам  розповів сам Джемільов по завершенні зустрічі, на яку президент Росії запросив лідера кримських татар, очевидно, з метою завоювати його прихильність, а відтак прихильність його народу. 

Отож, плакат про незаконний вихід Росії із складу Монголії був явною сатирою на позицію проросійського зібрання. До чоловіка з плакатом кинулися учасники мітингу. Його оточили дехто з явним наміром бити. Однак, серед мітингувальників знайшлися ті, хто не дозволив цього робити.  До  них  приєдналась міліція.

На фото: Данило Ребро. 

Чоловіка завели до міськради. Міліція попросила дати пояснення.

Порушником спокою любителів Росії виявився Данило Ребро,1986 року народження,  призер сурдо чемпіонатів  України з греко-римської боротьби.

-  Я тоді складав сесію у Маріупольському державному університеті, де заочно навчався на історичному факультеті, - розповідає Данило, - А в новинах бачив, що вони називають себе патріотами. Патріотами якої країни? Про це вони мовчали. Але ясно було, що це прихильники Росії. Мене діставало, що в центрі мого міста якісь люди проповідують сепаратистські ідеї. Я купив у канцтоварах аркуш паперу, маркер, написав про незаконний вихід Росії з Монголії.  Я обіграв історичну подію, коли після розпаду Золотої Орди частина її земель стала Московським князівством.  Я так хотів висловити  свою громадянську позицію. А про національні кольори спортивної форми я навіть не думав, що це виклик. Я завжди ходив у такій куртці. Я ні на кого не нападав, нікого не ображав і скористався своїм правом. Але на мене кинулися учасники мітингу. Особливо лютували старші. Тоді організатори ще намагалися тримати імідж мирних мітингарів, тому вони мене захищали.

Відео цієї події потрапило в інтернет. Цю історію показало місцеве телебачення. Дії Данила Ребра різко контрастували з тодішнім телевізійним контентом. На той час здавалося, що ледь не вся Донеччина підтримує ідеї "руского міра" і хоче бачити себе у складі Росії.  Данило продемонстрував, що не всі з цим погоджуються.

- Я дивилася на нього як на героя, - розповідає  маріупольська волонтерка, викладач  англійської мови Олена Золотарьова,- Звідусіль ішли новини про  захоплення адміністративних будівель проросійськими силами, мітинги проросійських сил. Виглядало, наче Україна, українські сили пішли з регіону. І тут раптом така дотепна сатира від чоловіка в синьо-жовтому одязі.   Він показав, що Україна тут, на місці, вона не втекла і тікати не збирається Він надихнув мене. Думаю, надихнув багатьох інших. Тоді журналісти не назвали його імені. Мабуть, боялися, що його можуть переслідувати. Я про нього пам’ятала і переживала, чи не заарештували його, чи не убили. Потім знайшла його у соцмережах і  зустріла на якомусь нашому мітингу і зітхнула з полегшенням. Підійшла до нього познайомитися і сказала йому, що він мій герой.

Українські кольори = небезпека

Данило  легко відбувся. На той час за українську символіку можна було отримати серйозніше.

23 лютого в неділю журналістці Тетяні Ігнатченко зателефонував її колега Григорій Швед, який жив у центрі Маріуполя.  Він розповів, що з балкону бачить біля драмтеатру натовп тітушок з битами, які кажуть, що йдуть бити Майдан.

"А в нас уже почав збиратися свій євромайдан, каже Тетяна, -  На площі, яку в народі називали тищиком, бо вона була біля магазину "1000 дрібниць", а офіційної назви не мала. Вона після декомунізації   називалася  площею Свободи. Там тоді стояв пам’ятник Леніну.

Швед  думав, що я там. А я була в себе вдома на Східному, що на протилежному кінці міста. До Майдану тітушкам добиратися хвилин 20-30. Я негайно відчиняю шафу і одягаю все, що на мене вивалюється. Викликаю таксі. Мені їхати теж десь хвилин 30.

Коли я приїхала, то побачила просто море молодиків, на чиїх обличчях було написано, що вони без ознак інтелекту. В такій кількості подібних людей я ніколи не бачила. Вони були явно озлоблені. В руках вони мали плакати, дев’яносто відсотків яких були присвячені боротьбі з фашизмом. Ішлося про фашизм у Києві. Вони його там розгледіли". 

На фото: Тетяна Ігнатченко. Фото з сайту 0629

Вона  зітхнула з полегшенням, бо майданівців там вже не було. Вони встигли втекти від натовпу.  Але вона вирішила зробити репортаж, почала фотографувати.  На той час  вона  працювала для міського сайту.

І раптом помітила, що кілька учасників цього дійства  тягнуть історика, прихильника Майдану Євгена  Корабльова, якого Тетяна дуже добре знала.

Як потім з’ясувалося, вони побачили Корабльова, коли  він до якогось магазину заходив. А в  нього була українська  символіка  на рюкзаку.  Вони його  схопили і потягли на сцену, яку змонтували для їхнього мітингу.

На фото: Євген Корабльов після атаки. 

"Я розумію, що зараз може відбутися привселюдна екзекуція, - каже Тетяна, - і теж намагаюся пробратися   на сцену. Там  дядько  стояв член партії Вітренко — прогресивно-соціалістичної. Він мене пізнав, я для нього чужа  і він мене зіштовхує. Я падаю, але уперто  повзу по сходах на сцену. 

Мені вдалося туди видряпатися. А там Валера Онацький,  голова громадської організації "Щирість", яка  об’єднувала колишніх зеків. Я про неї колись першою написала.  Мене побачив Корабльов і в його очах засвітилася якась надія, бо з’явився хтось свій. Він стріпонувся і почав вимагати, щоб не чіпали журналістку.

А я Онацькому кричу: "Якщо тут щось станеться,то будеш відповідати за все ти особисто". Онацький розуміє, що отримає на горіхи дуже сильно, якщо з "цією бабою" щось станеться.

Я бачу його сумнів. Підходжу до нього. А він мені тихо: "Не кричи на мене, жінко". Тихо, щоб його пацанчики не почули. Бо якщо вони зрозуміють, що він мене слухається, то він втратить авторитет у їхніх очах.

Я тримаю Женю за руку і розумію, що, коли ми спустимося з ним вниз, то його розшматують. І я кажу Онацькому: "Дай своїх людей". Він наказує і нас супроводжують.

Ми спускаємося вниз , а там стоїть автівка. Виявилося, що це таксі. Я відчиняю двері, запихую туди Корабльова. А сама хочу іти фотографувати. Женя хапає мене за куртку і затягає в салон. Зачиняє двері. І тітушки в цей час починають молотити кулаками по машині. Але водій виїжджає звідти.

У мене на куртці кров. Але це не моя, а Жені.

Я телефоную нашому другу  Олександру Локтєву і прощу його замкнути Корабльова у себе вдома і нікуди не випускати. Я розумію, що ми виграли битву але не знаю, що з війною. Вони реально облажалися.  Вони цього не пробачать.

Наступного дня міський голова Юрій Хотлубей збирає нараду. Бо до того влада контролювала все. А тут таке сталося. Туди були запрошені купа народу, в тому числі і голови громадських організацій. Мене теж запросили. Бо журналісти , які там були, бачили на моїй куртці кров  і написали, що постраждала журналістка.

Я там виступала і сказала, що це кров не моя була. І похвалила Онацького за те, що він не дозволив відбутися розправі. До сьогодні не певна, чи правильно я зробила. Адже потім насильство тривало".

Олексій Кельт, 1995 року народження,  мав кілька таких історій.

Кельт це псевдо. Реальне прізвище хлопець не хоче називати. Своє псевдо він  отримав, коли служив у полку "Азов". 2014 року він був учнем коледжу. Ось його розповідь.

"У квітні ми з другом Дмитром стоїмо біля універмагу "Україна". Чекаємо  ще двох. У мене була синьо-жовта стрічка на рюкзаку і реглан з тризубом і написом "Слава Україні!" Я купив його на Майдані у Києві. Ідуть троє якихось чортів. Бухі.

Один раптом каже мені: "Що це ти за *уйню одягнув?!" . Починає  смикати з рюкзака стрічку. Він зразу отримує від Дмитра по фейсу. Починається бійка. Тут підскакують наші друзі, яких ми чекали.

В результаті один з чортів лежить на землі, другий тримається за розбитого носа і третій теж не в бойовому стані. Охоронці універмагу вийшли, запитали, що сталося, ми пояснили, вони кивнули головами і пішли собі.

Так на мене нападали разів п’ять. 

Моя тодішня дівчина Аня  ішла по проспекту Металургів  на зустріч зі мною. На ній була кофтинка, схожа на вишиванку, хоча і не вишиванка. У неї на руці  була синьо-жовта стрічка. На розі бульвару Шевченка біля магазину "Сільпо"  двоє чортів, не кажучи ні слова, вдарили її по голові, зірвали стрічку. А потім обізвали "хвойдою бандерівською".

Я підійшов хвилини через три-чотири,  побачив, що вона напівсидить. Голову, на щастя, не проламали, але розбили. Я її привів додому.

 Тато в неї був проросійських поглядів. Мама її порається з раною. А тато бурчить, що не треба з бандерівцями вештатися Я йому нахамив тоді.

При цьому Аня не була ідейна українка. Їй було 17 років. Вона була наївна. Не дуже розумілася на тому, що відбувається. А стрічку носила, бо зі мною тусувалася.

Я сьогодні розумію, що в час днр на вулицях варто було приховувати свої погляди. Так само,коли ми приходили вивчати ,що відбувається на проросійських мітингах. Стоїть натовп, який кричить "Росія!Росія!", а я з тризубом на одязі і національними кольорами.

На наших мітингах варто було  демонструвати символіку. А в інших ситуаціях не показувати.  Але нам важливо було самоствердитися, показати, що  в місті є Україна. Такий нерозважливий романтизм. Досі не розумію, чому нас не відстежили всіх і не перебили".

Олексій вважає, що будь він дорослішим, то поводився б розважливіше. Одначе, доросліші люди у місті тоді теж далеко на всі приховували свою проукраїнську позицію.

11 квітня 2014 року до закінчення матчу "Іллічівець"  Маріуполь - "Волинь" Луцьк залишалося хвилин 10-15, коли  пару десятків  маріупольських фанів залишили трибуну стадіону. І поспішили на вихід.

Табло фіксувало рахунок 1:0 на користь Маріуполя. Гол, забитий Олексієм Довгим головою  на 62-й хвилині матчу після подачі кутового залишався єдиним.  Перемога не була гарантована. Луцьк ще мав  шанси відігратися.

За таких обставин тільки щось екстраординарне могло змусити ультрасів піти з гри раніше. Їм зателефонували і повідомили  драматичну річ: біля Жовтневого райвідділу міліції на проукраїнську колонну  напали з  арматурою і кийками прихильники Росії і днр.  Її супроводжували ультраси, які того дня не пішли на матч. Вони вступили у бій. Вимагалася підмога.

- В ультрасів має бути стрижень, - пояснює Олексій Кельт, - Про нього, звісно, ніхто вголос не каже.  Але ти знаєш, що ти маєш захищати друзів,  команду місто і країну. Коли ми виїздили на матчі, то там не рідко доводилося битися  за честь міста, за честь країни, само собою мав захищати свою сім’ю. Я в дитинстві читав багато про історію  слов’ян, історію стародавніх  Греції і Риму.  Майже всі художні  книги були напівфантастичного характеру.  Герої там були  лицарі,  які віддавали  життя за країну. Я так і виховувався. Тому цілком природно, що ми не могли кинути друзів у біді.

Коли фани прибігли на місце подій, там вже все закінчилося. Хтось витирав кров з носа. На обличчях інших були садна. Біля них стояв міліцейський чин. Вони застали фінал протестного маршу проукраїнських активістів.

"11 квітня ми зібралися біля драмтеатру, - згадує фотограф-любитель Євген Сосновський, -  Нас було чоловік від п'ятдесяти до ста. Ми встали вздовж проїжджої частини з українськими прапорами та плакатами з написами: "Приєднуйся до адекватних людей", "Я була у Львові і мене там ніхто не з’їв", "Ми хочемо миру", "Почни з себе - не давай хабарі. Стоп корупції". Співали гімн. Кричали "Слава Україні!".

Фото Дмитра Чичери. 

Потім вирішили йти до пам'ятника Шевченку. Пройшли вздовж  проспекту Леніна, повернули на проспект Металургів і пішли вниз.

Зупинилися біля Жовтневого райвідділу міліції. Скандували "Міліція з народом". Хоча насправді міліція ховалася від нас. Я хотів сфотографувати міліціонерів, які дивилися на нас із вікон. Вони побачили це і зачинили вікна шторою. Тож гасло про міліцію з народом було скоріше риторичним.

Пішли далі тротуаром. Пройшли метрів тридцять-п'ятдесят. Я йшов спиною до дороги та знімав на планшет відео.

До подій 2014 року ніколи не займався репортажною зйомкою. Фото якісь із родиною  на відпочинку – не більше. Але події, які сталися в країні і Маріуполі в грудні 2013 року, змусили взятися за цю справу.

Я стояв спиною до проїжджої частини, знімаючи відео планшетом. Почув, що з-заду зупинилася машина. Я не звернув на це уваги. І раптом мій планшет розлетівся на шматки. Його вдарили битою. Я не усвідомив, що сталося. Інший удар прийшовся по моїй лівій руці. Він розмахнувся ще раз. Але хтось із наших кинувся на нього і не дав нападнику вдарити мене знову.

Почалася бійка. Я на автоматі зробив кілька знімків. Був у шоковому стані. Ліва рука не слухалася. Знімав лише правою. Туманно пам'ятаю бійку. Вона тривала хвилин п'ять-десять".

Напад любителів днр. Фото Євгена Сосновського. 

Учасниця тих подій Вікторія Прідущенко згадує, що "Наші люди їхні  машини заблокували. Через скло в машинах  ми  побачили   стрічки, які скріпляють  купюри. Думаю,що це були гроші  за їхню антиукраїнську активність".

Машин було  дві.  Вікторія Прідущенко твердить, що їх насправді було три, але одна стояла на віддалі і контролювала процес.  З машин  вискочили молодики і почали гамселити учасників ходи битами і залізними прутами. Їх була явна меншість, але вони не боялися, бо звикли до того, що проукраїнські активісти не агресивні і не можуть дати відсіч. Але цього разу вони прогадали.

Першим у бій вступив Олексій Сімонік, потім Денис Гаврилов. Далі -  приєдналися інші. Нападників скрутили і підвели до міліції. Почали  смикати  двері, а вони зачинені.

"Абсурд: до правоохоронців привели правопорушників, а правоохоронці зачинилися не хочуть їх приймати, - згадує далі Євген Сосновський, - Хтось зв'язався чи то з обласною міліцією, чи то з міністерством. Райвідділ отримав вказівку зверху і вони повинні були відімкнути двері".

"Ми вимагали у міліції відкрити машини, - згадує Вікторія Прідушенко, -  Міліція не відкрила машини. Ми зрозуміли, що у багажниках може бути зброя. Ми вимагали, щоб відкрили багажники. Міліція відмовилася. Ми вимагали, щоб відвезли машини на штрафмайданчик. Теж відмовили. Міліція була явно на їхньому боці".

"Мене теж завели до міліції, - продовжує Євген Сосновський, -  Почали брати свідчення. Я, знявши куртку,   подивився свою руку. Там на лікті була величезна гематома. Тоді запропонували викликати швидку. Медики зі швидкої сказали: треба робити рентген. Міліціонери взяли з мене обіцянку, що я повернусь і завершу давати свідчення.

У лікарні поставили діагноз: перелом зі зміщенням кістки. Потрібно робити операцію. Домовилися на завтра.

Активіст Діма Чичера відвіз мене назад до міліції. Я завершив давати свідчення. Туди приїхав судмедексперт  від міліції.

Він запитав, що у нас за мітинг був. Я йому відповів: "За єдину Україну". Він так єхидно перепитав: "За є-є-єдину Україну?". Мені здалося, що він, як і багато інших працівників  тодішньої міліції, чекав, що, як і в Криму, до нас прийде Росія і дасть їм більші зарплати.

Я чув як один із затриманих нападників казавши, що вони на нас напали через "їхню оцю Україну". Вони не сховали навіть мотивів — ненависть до України.

Операцію мені зробили наступного дня.

Оперували у лікарні №2, яка  потім стала  Обласною  лікарнею інтенсивного лікування. Мені вставили пластину стягнули кістки восьмисантиметровим  гвинтом, з яким я проходив рік, після чого виконували повторну операцію, щоб дістати той гвинт. Рука досі погано функціонує.

Через півроку мені прийшла повістка в суд. Той, хто кинувся на мене з битою, розбив планшет і зламав руку, приніс на друге засідання мені 5000 гривень як компенсацію за розбитий планшет,  які він вручив мені під розписку у присутності судді і свого адвоката. Ще обіцяв оплатити лікування. Але не з’явився на наступне засідання. Як сказав суддя, він зник і його оголосили в розшук.

Підсудні казали, що вони на нас напали, бо хтось з натовпу, начебто, подряпав дах  їхньої машини. Це була очевидна брехня. Бо люди йшли тротуаром, повз нас проїздило багато машин, хтось навіть підбадьорював нас сигналом і ми, звісно, нікого не чіпали.

На проукраїнських мітингах з’являвся чоловік у колясці для людей з обмеженими можливостями. При ньому був український прапор або інші види символіки. Це був відомий чоловік у Маріуполі Спартак Степнов, 1972 року народження.  Він був майстром спорту СРСР з веслування. Після травми хребта, яку він отримав 1991 року, Спартак продовжував займатися спортом,  був членом параолімпійської збірної України. 

На фото: Спартак Степнов. 

- Мені здавалось, що моя роль полягала в тому, щоб бути максимально публічним. - каже він, -  Мене у місті знали, бо був спортсменом, перемагав у міжнародних змаганнях, про це писала преса. Тому мабуть я викликав якусь довіру. Людина, яка викликає довіру ходить на мітинги з українським прапором. Не боїться висловлювати свою проукраїнську позицію. Я також весь період днр не знімав жовто-синій прапорець з машини. Хіба що на ніч його прибирав, бо могли шибки побити.

Людмила Іванова нині пенсіонерка. 2014 року працювала в автотранспортному цеху металургійного заводу імені Ілліча.

"З березня 2014 року. Я прийшла до "Нового Маріуполя" (громадська організація — Ю.Л.)  і  взяла український прапор у  них, - розповідає пані Людмила, -   Повісила на свій балкон. Він виходив на проспект Металургів. Він весь час  висів, коли тут днр була.

Сусід, який жив піді мною, зустрічає і питає:  "Чого ти вивісили цю тряпку?". А він ще раніше казав, що нам  треба в Росію.  Я йому відповідаю: "Не для того я 1 грудня 1991 року на референдумі за незалежність голосувала, щоб тепер свою країну здати. Без бою ми не здамося".

А тоді ще взяла аркуш паперу, написала  "Слава Україні!", повісила його в під’їзді разом з маленьким прапорцем України.

У нас якийсь час місто патрулювали, як в Радянському Союзі добровільна народна  дружина — ДНД, представник метзаводу імені Ілліча, міліціонер і представник днр. Я до них кілька разів підходила і питала, на якій підставі представники днр тут ходять? Вони тут хто? Вони відповісти не могли. І посилали мене кудись. Але я їм давала зрозуміти, що тут у нас Україна і ніяка днр тут не хазяїн".

Викладачка англійської мови Олена Золотарьова навесні набула нову звичку. Вона за своїм собакою  чорним  тер’єром  на прізвисько Веніамін  почала виходити на прогулянки вночі. Вона сама порівнює свого собаку зі слоном — такий він великий.

На фото: Олена Золотарьова 

Насправді метою Олени була не прогулянка, а заняття небезпечне, яке могло закінчитися неприємностями у випадку викриття. Тому вона і брала з собою собаку, щоб він захистив її від  можливих переслідувачів.

Олена виходила, щоб малювати на стінах будинків, стовпах українську символіку.

- Я вважала, - каже Олена, - що вкрай необхідно, аби маріупольці бачили, що в місті Україна не вмерла, що тут продовжують діяти проукраїнські сили.

Олена ретельно продумувала як замаскувати свою діяльність.  Брала з собою лише один балончик з фарбою — або синій, або жовтий. Якби затримали, то, як їй здавалося,  не було б підстав вважати, що вона  малює прапорці. А наступної ночі брала балончик іншого кольору і домальовувала те, що почала напередодні.

Її на той час дванадцятирічний син Олександр  зі своїм однокласником Іллєю робив те саме.

- З висоти років, признається Олена, -  я би сьогодні не дозволила підлітку цим займатися. Хоча "республіка" в нас була не така жорстка , як в Донецьку або Слов’янську, але все одно можна було вскочити у халепу.

Одного разу вони йшли втрьох із сином   і тодішнім  чоловіком повз церкву, а на стіні - намальований український прапорець. Церква Московського патріархату, яка неприязно ставилася до України.

- Ми з сином мовчки дивимося одне на одного і кожен в очах іншого прочитує питання: для чого це робити на стіні церкви? - ділиться Олена, -  Мій колишній чоловік був аполітичним і був проти того, щоб хтось із сім’ї допомагав Україні. Він не знав про нашу з сином діяльність.

Коли ми  змогли поговорити, то виявили, що це не наша робота. Хтось із земляків намалював це. Ми  посміялися з цього.

Вдень я радісно помічала, що українських прапорців є чимало по місту. Не тільки ми цим займалися. Було чимало громадян, які робили те саме. Навіть до 24.02.2022.   ще зберігалися на деревах синьо- жовті малюнки. Вони вже вицвіли, але продовжували  радувати погляд і нагадували про минуле.

Прихильники днр теж не сиділи склавши руки. Вони теж малювали свою символіку. Замальовували наші прапорці своїми триколорами. Коли ми бачили це, то повертали все на свої місця. Таким чином підтримувалася упевненість у городянах, що Україна не пішла з міста, а продовжує свою боротьбу.

Якось вночі у двір в центрі Маріуполя заїхала автівка. Світло її фар вихопило три силуети, які тулилися біля стіни. Два  силуети рвонули в один бік, а ще один в інший. З машини вискочили молодики і кинулися навздогін.

- Вони нікого не зловили, - розповідає ультрас Олексій Кельт, - ми добре знали тут місцевість і втекли від них дворами.

Олексій разом з двома приятелями малював українську символіку на стіні житлового будинку. Він припускає, що тої ночі проводився спеціальний рейд  днр з полюванням на тих, хто ночами малював українську символіку.

- Ми бачили, що з’являється символіка днр.        Ми вирішили, що не можна їхнім символам домінувати. Домовилися замальовувати їх ночами. Ми ходили по двоє або по троє. То офіс Компартії отримував синьо-жовті прапорці, то фасад якогось помітного будинку.

Я з друзями малював у центрі міста. Купували на ринках балончики з фарбою і їх використовували. Я потім дізнався, що дорослі планували все: ось вийду такої-то ночі і намалюю на такому  такому будинку. У нас все спонтанно відбувалося.

Я з собою носив викрутку. Так само на мітинги. Ніж це ніби зброя і за нього могли кримінальну справу порушити. Викрутка всього лише інструмент. Вона не підлягає кримінальному переслідуванню.

Після звільнення Маріуполя ми написали у сепарські групи у мережі "В контакте", що ми дамо фарбу в певному місці , щоб малювати російські прапори. Нас було п’ятнадцятеро осіб.

Були придурки, які на це повелися. Прийшли до нас. Ми з ними провели бесіди і вони на камеру вибачалися. Жодного насилля (сміється), все самі".

"На той час не так багато людей не боялися оприлюднювати свою

позицію, - згадує Спартак Степнов, -  Коли люди бачили, що хтось не боїться декларувати свої проукраїнські погляди, та бачили українську символіку, то вонирозуміли, що Україна нікуди не пішла".

Він скаже, що важливо було провести агітаційну роботу перед псевдореферендумом 11 травня. Степнов називає його референдумом для дурнів.

"Перед ним моя дружина Наталія каже: треба щось робити.

Запропонувала йти клеїти листівки, чим і займались кілька

днів і ночей. Написали коротенький текст , роздрукували  на

принтері певну кількість примірників.

Як стемніло - поїхали на машині розкидати його по поштовим

скринькам. Ми жили  в приватному секторі. На ранок кожен

домовласник отримав наші заклики не йти на цю дурницю. Клеїти на

стінах не стали, бо вирішили, що там їх може зірвати перший же

фанат днр".

Далі буде.