2. Економіка страху. Cui prodest?

Це друга глава циклу Міграційні міфи та цивілізаційна сила України Перша глава тут 

1. Великий міграційний страх:

Як фабрика паніки створила українську «бангладешську загрозу».

2. Економіка страху: Cui prodest?.

3. Демографічна правда України: Чи справді Україні потрібні мігранти, і чому простих рішень не існує.

4. Міграція без міфів: Світовий досвід, успішні моделі, провали та стратегічні уроки.

5. Ксенофобія як соціальна слабкість: Типологія інфікованих коментаторів, цифрове зараження та психологія страху.

6. Україна майбутнього: Якою має бути раціональна міграційна політика в інтересах держави.

«Якщо тебе засмучує щось зовнішнє, то страждання спричинене не самою річчю, а твоїм судженням про неї; і це судження ти можеш змінити».
— Marcus Aurelius, До самого себе

ПРОЛОГ.  Політика страху

Мер Харкова Ігор Терехов — людина не ідеології, а кон’юнктури. За свою політичну біографію він встиг побувати в дуже різних політичних таборах — від співпраці з різними центрами впливу до багаторічної роботи в системі харківської міської влади епохи Кернеса.

Під час перших місяців великої війни мене особисто дивувала одна річ. У публічній риториці цього діяча часто звучали слова про трагедію, обстріли, відбудову, допомогу місту — але дуже обережно або взагалі не звучали прямі слова про агресора. Ніби ракети прилітають самі собою. Ніби війна — природне явище. Втім, якщо подумати, дивуватися тут особливо нічому. Людина, яка роками боролася за Жукова, співчувала Пушкіну, плекала харківське «какая разніца» і так і не змогла зробити українську природною мовою політичного існування, навряд чи мала раптом перетворитися на Черчилля під обстрілами. І ось тепер цей самий персонаж, який не дуже поспішав називати ворога по імені, раптом виходить рятувати українців від … бенгальців.

Є щось символічне в тому, що істота, яка довгі роки не бачила проблеми в російському культурному тяжінні, першою побачила смертельну небезпеку в людях, яких у Харкові ще навіть немає.

І звучить це приблизно так: мовляв, треба думати наперед, не допустити, щоб українці втратили роботу, і «треба захистити своїх». Речі, які самі по собі звучать очевидно. Будь-яка держава має думати про своїх громадян, про ринок праці й соціальну стабільність.

Але тоді виникає інше питання. Чому саме зараз? І чому саме мер міста бере на себе роль коментатора державної міграційної політики — сфери, яка не належить до його повноважень і не є його прямою відповідальністю? Йдеться про потенційний приплив трудових мігрантів. Тема, яка сама по собі заслуговує на серйозну розмову — про демографію, ринок праці, відбудову й те, як змінюватиметься країна після війни. І ще є одна деталь. На момент цієї дискусії масової трудової міграції в Україну фактично не існує.

Після однієї репліки Кирила Буданова про майбутні демографічні виклики країни тема раптом стає вірусною. Починаються коментарі, заяви, дискусії. І тут політик робить те, що політики вміють найкраще. Бере складну проблему й спрощує її до інстинкту.

Тєрєхов (точніше його спічрайтери) не говорить: «Як будемо відновлювати країну?» Не питає: «Як повернути людей?» Не пояснює: «Як зміниться ринок праці після війни?». Але цей конʼюнктурщик  транслює те, що на часі та легко сприймається: «Треба захистити своїх». І усі ми, у тому числі ті, хто проти Жукова, Пушкіна, шахедів і бурятів, раптом стаємо «своїми». Братццкім народом Тєрєхових.

Саме в цей момент виникає питання, з якого починається ця глава:
Чому країна, яка прямо зараз страждає від дефіциту людей, раптом починає панікувати через людей, яких ще немає?

І головне:
Кому вигідно, щоб ми боялися не того, що нас реально вбиває (путінська росія) — а того, що лише гіпотетично може колись приїхати?

I. Страх як товар

Політичне використання страху значно старше за сучасні соціальні мережі, виборчі технології чи масову пропаганду. Це явище супроводжує людські суспільства щонайменше від античності.

Одним із перших мислителів, хто звернув увагу на те, що джерелом людських страждань часто є не самі події, а їхнє сприйняття, був стоїк Епіктет. У своєму «Енхіридіоні» він сформулював думку, яка пережила майже дві тисячі років:

«Людей тривожать не самі речі, а їхні судження про речі».

Це спостереження сьогодні здається майже очевидним, однак сучасна психологія показала, наскільки глибокими є наслідки цього механізму.

У другій половині XX століття психологи Даніель Канеман та Амос Тверські експериментально довели, що людське мислення систематично відхиляється від моделі раціонального оцінювання ризику.

Одним із найвідоміших відкриттів стала так звана евристика доступності (availability heuristic): люди схильні оцінювати ймовірність події залежно не від статистики, а від того, наскільки легко вони можуть пригадати відповідний приклад.

Події, які часто повторюються у новинах, активно обговорюються або супроводжуються сильними емоціями, починають сприйматися як значно більш поширені, ніж є насправді.

Сам Канеман писав: «Люди оцінюють частоту явищ за легкістю, з якою приклади спадають на думку». Саме тому окремі яскраві випадки іноді створюють відчуття масового явища. Один злочин може сприйматися як хвиля злочинності. Одна трагедія — як загальна закономірність. Одна історія — як підтвердження готового світогляду.

Ще раніше Томас Гоббс звертав увагу на особливу роль страху в політичному житті. У «Левіафані» він фактично описував страх як одну з причин, через які люди погоджуються передавати частину свободи заради безпеки.

Сучасна політика не створила цей механізм. Вона лише навчилася працювати з ним значно ефективніше. Страх став ресурсом. Він привертає увагу, спрощує складні проблеми, створює потребу в простих рішеннях і дозволяє швидко об’єднувати людей навколо образу загрози. Саме тому будь-яка дискусія про великі суспільні проблеми — від злочинності до міграції — починається не з відповіді на питання «що відбувається», а з іншого питання:

Чи відповідає сила нашого страху силі самої загрози?

II. Хто отримує дивіденди від страху

Якщо страх є природною особливістю людської психіки, виникає питання: чому одні страхи раптом виходять на передній план і починають визначати суспільні розмови?

Чому в певний момент усі говорять про інфляцію, потім — про злочинність, далі — про мігрантів або втрату звичних норм?

Сам по собі страх ще нічого не вирішує. Він стає політичним лише тоді, коли його спрямовують.

Політолог Мюррей Едельман у книзі The Symbolic Uses of Politics писав:  «Політичні форми значною мірою є формами символічного заспокоєння і символічної загрози».

Складні проблеми рідко мають прості пояснення. І ще рідше — швидкі рішення. Тому часто легше знайти конкретний образ загрози. Не говорити про нестачу робочих місць — а говорити про тих, хто «відбирає роботу». Не говорити про зміни в демографії — а говорити про тих, хто «витісняє місцевих». Не говорити про системні труднощі — а говорити про тих, хто «руйнує звичний порядок».

У цей момент страх перестає бути лише переживанням і починає працювати як інструмент. Політики отримують підтримку. Медіа — увагу. Соціальні мережі — залучення. Радикальні рухи — нових прихильників.

Зиґмунт Бауман у книзі Liquid Fear звертав увагу: «Страх став незалежним від своїх причин». Це не означає, що загроз не існує. Але означає, що сила суспільної реакції не завжди відповідає реальному масштабу проблеми.

І саме тут починається розмова про міграцію.

III. Чому саме міграція

Страх перед чужинцем належить до тих явищ, які супроводжують людство настільки давно, що було б помилкою пояснювати його лише сучасною пропагандою чи політичними технологіями. Змінювалися держави, релігії, економічні системи й уявлення про справедливість, однак сама ідея того, що десь існує «інший», здатний змінити звичний порядок речей, дивним чином повторювалася в різні епохи.

Античний світ добре знав це відчуття. Для грецького поліса межа між громадянином і чужинцем була не просто адміністративною категорією, а частиною політичної організації суспільства. Арістотель у «Політиці» розглядав державу як форму співжиття людей, які поділяють певне уявлення про спільне благо, хоча сама ця модель залишалася доволі вузькою і не претендувала на універсальність.

Цікаво, що інший великий політичний експеримент античності — Рим — зрештою обрав майже протилежний шлях. У 212 році імператор Каракалла поширив римське громадянство майже на всіх вільних мешканців імперії. Причини такого рішення історики оцінюють по-різному: одні говорять про податки, інші — про централізацію управління. Але для нас важливіше інше: одна з найуспішніших держав давнього світу не зникла від розширення кола «своїх».

Подібні суперечки виникали знову і знову.

У XIX столітті значна частина американського суспільства сприймала ірландських мігрантів як загрозу. У газетах того часу можна знайти знайомі аргументи: вони не інтегруються, вони створюють злочинність, вони змінять країну, вони працюють дешевше і руйнують місцеві спільноти. Пізніше майже ті самі звинувачення почергово застосовували до китайців, італійців, євреїв, поляків та інших груп.

Через покоління виявлялося, що суспільство не зникло, а колишні «чужі» стали частиною нової норми.

Ця повторюваність зацікавила соціальних психологів. Анрі Тажфел у своїх дослідженнях показав дивну річ: для виникнення прихильності до «своїх» іноді навіть не потрібен реальний конфлікт. В експериментах було достатньо випадково розділити людей на групи за несуттєвими ознаками — і учасники починали демонструвати лояльність до власної групи та настороженість до іншої.

Інакше кажучи, людський мозок не просто реагує на загрозу — він активно її шукає.

Саме тому тема міграції має таку політичну силу. У більшості випадків дискусія точиться не лише і не стільки про самих мігрантів. Вона стає способом говорити про значно ширші речі — про економічну конкуренцію, відчуття справедливості, страх соціального падіння, майбутнє дітей і питання того, хто взагалі має право вважатися «своїм».

Можливо, саме тому міграційна паніка так часто виникає раніше за саму міграцію.

Через покоління зазвичай виявлялося, що суспільство не зникло, а колишні «чужі» стали частиною нової норми.

Сьогодні майже неможливо уявити американську історію без тих самих груп, яких колись називали небезпечними прибульцями.

Ірландці дали Америці не лише мільйони робітників, а й президента Джона Кеннеді, промисловця Генрі Форда, драматурга — нобелівського лауреата Юджина О’Ніла, цілу політичну та профспілкову традицію.

Єврейські мігранти та їхні нащадки стали частиною фундаменту сучасної американської науки й культури: від Річарда Фейнмана, Ганса Бете та Джона фон Неймана до кінематографа, фінансів і університетів.

Китайські мігранти брали участь у будівництві трансконтинентальної залізниці — одного з головних інфраструктурних проєктів в історії США, а сьогодні китайсько-американська спільнота є помітною частиною американської науки, медицини та технологій.

Поляки дали Америці генерала Казимира Пуласького — одного із символів війни за незалежність, інженерів, підприємців і цілу хвилю промислового розвитку.

Українці теж давно стали частиною цієї історії. Ігор Сікорський фактично створив американську школу вертольотобудування. Саймон Кузнець отримав Нобелівську премію з економіки та заклав основи сучасного аналізу економічного зростання. Стів Возняк — співзасновник Apple — походить із родини вихідців із Галичини. Джордж Гамов — уродженець Одеси — зробив фундаментальний внесок у космологію, ядерну фізику та популяризацію науки в США. Любомир Романків — інженер IBM, один із творців технологій магнітного запису, без яких важко уявити сучасні жорсткі диски. Катерина Ющенко (не дружина президента, а українська науковиця) ще в СРСР заклала частину ідей програмування високого рівня, які вплинули на наступні покоління інженерів. Американський історик українського походження Орест Субтельний фактично написав одну з найвідоміших сучасних історій України англійською мовою.

Цей список можна продовжувати дуже довго.

Можливо, саме тому історія міграції так часто повторюється.

Тих, кого одне покоління боїться як загрозу для країни, наступне покоління нерідко вже вивчає у шкільних підручниках як людей, без яких ця країна виглядала б інакше.

IV. Український парадокс: паніка без міграції

У дискусіях про суспільні страхи існує проста інтелектуальна дисципліна: перш ніж оцінювати небезпеку, варто спробувати оцінити її масштаб. Саме тому сучасна українська розмова про трудову міграцію викликає в мене не тривогу, а подив.

Україна переживає найважчу демографічну кризу за весь період незалежності: мільйони громадян виїхали за кордон, частина територій окупована, мільйони людей прямо або опосередковано вилучені з економіки війною, а масштабна післявоєнна відбудова ще навіть не почалася.

На цьому тлі керівник Головного управління розвідки Кирило Буданов у 2025 році висловив думку, яка сама по собі виглядає майже технічною: Україна неминуче зіткнеться з дефіцитом робочої сили та буде змушена переглядати підходи до трудової міграції, зберігаючи безпекові обмеження й контроль. У цій тезі не було нічого революційного. Подібні дискусії проходили десятки держав після великих воєн, демографічних криз і масштабних економічних трансформацій.

Проте реакція виявилася непропорційною та передчасною. Склалося враження, ніби рішення вже ухвалене, трудові мігранти вже прибули, а питання стосується не майбутньої економічної політики, а негайної зміни країни. Цей контраст між реальною ситуацією та силою суспільної реакції змусив мене поставити питання не про міграцію, а про механізм страху.

Німецький соціолог Ульріх Бек у книзі Risikogesellschaft («Суспільство ризику») звертав увагу на парадокс сучасності: дедалі частіше суспільства живуть не серед безпосередніх загроз, а серед уявлень про майбутні ризики — ми починаємо емоційно реагувати не на подію, а на її можливість.

Французький мислитель Рене Жирар описував інший механізм: у періоди невизначеності суспільства мають схильність переносити внутрішню тривогу на символічний об’єкт — групу, через яку стає простіше пояснити складну кризу.

І тоді відбувається дивна підміна: розмова про дефіцит людей перетворюється на розмову про чужих людей, розмова про майбутню економіку — на розмову про втрату країни, а розмова про демографію — на розмову про загрозу заміщення.

Саме в цей момент для мене стало цікавим уже не питання, чи потрібна Україні трудова міграція (окрім військових найманців  — це окрема складна дискусія і ми торкнемося її пізніше).

Цікавішим стало інше: чому тема, яка сьогодні майже не існує в реальному житті, так швидко перетворилася на джерело сильних емоцій?

Експертка з протидії дезінформації Оксана Мороз висловила гіпотезу, що частина антимігрантської риторики може бути елементом ширшої антимобілізаційної кампанії — створення відчуття, ніби Україна воює не за власне виживання, а для того, щоб у майбутньому замінити своїх громадян дешевшою робочою силою.

Це твердження можна обговорювати. Але саме воно дозволяє поставити старе римське питання: Cui prodest? Кому вигідно, щоб країна, якій уже бракує людей, почала боятися людей раніше, ніж вони взагалі з’явилися?

V. Не полюбити росію. Ненавидіти разом із росією

Якщо страх перед міграцією виникає раніше за саму міграцію, якщо країна вже має дефіцит людей, але дедалі більше говорить про небезпеку їхньої майбутньої появи, виникає наступне питання: хто отримує вигоду не від самої міграції, а від страху перед нею?

Було б надто просто й водночас неправильно пояснювати будь-який суспільний конфлікт виключно діями зовнішнього ворога. Більшість страхів виникають природно. Вони супроводжують людство тисячоліттями і не потребують змов чи центрів управління.

Однак сучасні інформаційні війни давно навчилися працювати не шляхом створення нових емоцій, а шляхом використання вже наявних.иУ цьому сенсі російська політика останніх десятиліть цікава не тим, що вона нібито вигадує всі конфлікти, які виникають у чужих суспільствах. Її сила полягає в іншому — у здатності знаходити природні суперечності, підсилювати їх і перетворювати на інструмент впливу.

Така логіка не є новою. Ще радянські спецслужби активно використовували так звані «активні заходи» — комплекс інформаційних, політичних і соціальних операцій, метою яких було не переконати опонента, а змусити його витрачати сили на внутрішню боротьбу. Колишній співробітник радянської системи Юрій Безменов пізніше описував це як процес деморалізації — поступову втрату здатності суспільства розрізняти стратегічні й другорядні загрози.

Цифрова епоха зробила цей підхід набагато ефективнішим. Дослідники інформаційних операцій неодноразово звертали увагу на парадоксальну річ: російські кампанії в різних країнах підтримували рухи з протилежними програмами. В одних випадках — крайніх правих, в інших — крайніх лівих; десь антимігрантські настрої, десь — радикальний антиглобалізм або конспірологію.

На перший погляд це виглядає суперечливо. Але якщо метою є не переконання, а поляризація, така стратегія стає цілком раціональною.

У випадку України ця логіка набуває особливої ваги. Після Бучі, Маріуполя та щоденного досвіду війни переконати українців полюбити російську державу стало майже неможливо. Проте це не означає, що неможливо впливати на українське суспільство. Для такого впливу зовсім не обов’язково викликати симпатію до себе. Іноді достатньо непомітно змістити центр суспільної тривоги так, щоб країна дедалі більше сперечалася про уявні або віддалені загрози й дедалі менше — про ті проблеми, від яких залежить її існування вже сьогодні.

Окремої іронії всій цій історії додає те, що частина українських прихильників жорсткої антимігрантської риторики нерідко шукає моральної підтримки у західних ультраправих рухах і щиро сприймає їх як природних союзників України. Логіка зрозуміла: якщо люди виступають проти масової міграції, захищають національну ідентичність і критикують ліберальний порядок — значить вони нібито мають бути й нашими союзниками.

Реальність виявляється значно менш романтичною.

Один із найвідоміших британських антимігрантських активістів — Tommy Robinson (справжнє ім’я — Стівен Якслі-Леннон), засновник English Defence League, протягом багатьох років будував політичну кар’єру на риториці культурної загрози, боротьби з міграцією та мобілізації страху. Цей клоун, як і наш Янукович неодноразово судимий за кримінальні злочини (неповага до суду,  напад (assault), використання підробленого паспорта, шахрайство) — таких персонажів, як відомо, особливо любить підтримувати вова путін.

У 2020 році він відвідував росію, отримував прихильне висвітлення в російських державних медіа, публічно висловлював симпатії до путіна, а після повномасштабного вторгнення поширював проросійські наративи про війну в Україні. 

Це не поодинокий парадокс. У різних країнах Європи російський інформаційний вплив багато років демонстрував підвищений інтерес до сил, які будують політику навколо культурного страху, антиєвропейських настроїв, ізоляціонізму та радикальної поляризації — незалежно від того, чи ці сили формально належать до правих чи лівих.  

І тут виникає майже комічна ситуація. Частина українських ксенофобів аплодує цьому британському борцю з мігрантами, уявляючи його своїм однодумцем і захисником «білої Європи». Але в системі координат значної частини цього середовища сам українець є зовсім не співвласником цивілізації, а ще одним східноєвропейським мігрантом — дешевою робочою силою, чужинцем із периферії, якого теж не дуже хочеться бачити поруч. Частина таких рухів відкрито виступала проти прийому українських біженців або вимагала скорочення підтримки України.  

У цьому, можливо, і полягає головний парадокс політики страху: коли політична ідентичність починає будуватися навколо виключення чужих, рано чи пізно виявляється, що для когось чужим є вже ти.

І хоч би якими були джерела цих настроїв, вони вже дали знайомий результат: частина суспільства дедалі охочіше починає ненавидіти людей іншого кольору шкіри, іншої культури й іншого походження — і тим самим непомітно відтворює одну з найхарактерніших рис сучасної російської політики, яка сама багато років живе за рахунок ксенофобії, образи та страху перед чужими.

Не обов’язково переконувати українців любити росію. Іноді достатньо переконати нас ненавидіти тих самих людей.

Саме тому для мене важливим є не питання, чи існує зовнішній вплив у кожному окремому випадку. Значно цікавішим видається інше питання: чому частина українського політичного поля дедалі частіше починає говорити мовою страхів, які дивним чином збігаються зі страхами російської політичної уяви?

Навіть якщо це лише збіг — такий збіг заслуговує на уважне дослідження.

VI. Війна за людину: дефіцит населення, мобілізація і страх заміщення

Утім, навіть якщо повністю залишити осторонь питання інформаційного впливу, політичних дивідендів і зовнішніх кампаній, залишається значно менш емоційна й значно незручніша проблема.

Що, якщо питання трудової міграції взагалі не є питанням культури? Що, якщо це арифметика?

Будь-яка велика війна рано чи пізно перестає бути лише боротьбою територій, технологій або політичних режимів. Вона починає перетворюватися на конкуренцію за людський ресурс. Одна й та сама людина одночасно може бути солдатом, оператором дрона, енергетиком, інженером, лікарем, будівельником укріплень, водієм вантажівки або платником податків. І кожне рішення держави щодо цієї людини означає відмову від іншої можливості.

Саме тому під час війни фронт і тил перестають бути окремими світами. Щоб один військовий міг виконувати бойове завдання, хтось має виробити техніку, хтось підтримувати мережі, хтось ремонтувати дороги, хтось забезпечувати логістику, хтось працювати в критичній інфраструктурі, а хтось фінансувати все це через економіку.

Україна сьогодні опинилася в ситуації, коли людей починає бракувати майже всюди одночасно. Армія потребує поповнення. Промисловість потребує працівників. Енергетика потребує спеціалістів. Комунальна сфера потребує робочих рук. Медицина потребує персоналу. І при цьому жодну з цих функцій неможливо поставити на паузу до закінчення війни.

Саме тому дискусія про бронювання насправді є значно менш моральною і значно більш економічною, ніж здається. Кожен заброньований працівник потенційно не потрапляє до війська. Кожен додатково мобілізований спеціаліст потенційно створює дефіцит у цивільному секторі. Кожне рішення означає компроміс.

І саме тут починає виникати дуже цікава психологічна напруга.

Тому що страх перед трудовою міграцією нерідко виявляється не страхом перед чужими як такими. Значно частіше це страх перед зміною власної ролі. Страх того, що якщо хтось інший прийде працювати в тилу, то комусь доведеться залишити тил. Страх того, що звичний баланс між фронтом, бронюванням і цивільним життям стане іншим.

Поки я працював над цією главою, у центрі Києва відбулася невелика акція проти майбутньої трудової міграції. Сам факт проведення такої акції під час війни заслуговував би окремої розмови. Але мене зацікавило інше — не те, що ці люди вийшли на площу, а те, від кого саме вони вирішили захищати Україну. На площі стояли переважно молоді чоловіки і дівчата із серйозними обличчями, прапорами й плакатами про «білу Україну», поруч лунали знайомі формули про заміщення населення, втрату ідентичності та необхідність захистити країну від майбутнього напливу чужинців. Атмосфера дивним чином нагадувала не політичний протест воюючої держави, а запізнілу реконструкцію європейських ультраправих сюжетів початку двотисячних років, ніби весь цей набір страхів був імпортований готовим пакетом разом із лозунгами та візуальним стилем.

І все це відбувалося в країні, яка четвертий рік веде війну, втратила значну частину населення, не має жодної масштабної програми трудової імміграції, не спостерігає жодного масового притоку населення з Азії чи Африки та навіть не розпочала справжню післявоєнну відбудову. Саме тому мене здивували не самі слова, а предмет суспільної тривоги: серед численних реальних загроз для існування держави головною небезпекою раптом були оголошені люди, яких тут фактично ще немає.

Аргументація звучала знайомо й багато разів зустрічалася в інших країнах: українці проливають кров, а плоди їхньої боротьби дістануться іншим; нинішнє покоління нібито гине заради того, щоб країну отримали чужі; держава нібито вже зараз готується замінити власних громадян дешевшою робочою силою.

Але справжньою кульмінацією став фінал. До камер вийшов фрік у нестатутному мультикамі, який представлявся ветераном, і після цілком очікуваних слів про жертви війни, демографію та необхідність берегти українців раптом зробив дуже дивний інтелектуальний стрибок. Замість розмови про народжуваність, повернення громадян, підтримку сімей, розвиток економіки чи майбутню відбудову прозвучав висновок про те, що головне зараз — швидше закінчувати війну й повертатися до мирного життя. 

Саме в цей момент у мене вперше виникло відчуття, що предмет дискусії непомітно змінився, а розмова, яка починалася з міграції, завершилася зовсім іншою темою. І тоді мені здалося важливим поставити дуже просте питання: якщо страх перед міграцією приводить нас не до дискусії про демографію, людський ресурс чи відбудову, а до думки про те, що війну потрібно якомога швидше завершити, то чи справді весь цей час предметом суперечки була саме міграція?

Прагнення миру саме по собі є природним і людським бажанням, особливо для країни, яка вже роками живе під обстрілами й платить за своє існування дуже високу ціну.

Але мене зацікавив не сам заклик, а те, звідки він логічно випливав.

Між тезою про те, що Україні бракує людей, і тезою про необхідність якнайшвидше закінчити війну виявився несподівано короткий емоційний шлях. Якщо уважно придивитися до частини антимігрантської риторики, то за нею іноді починає проступати не лише страх перед зміною країни, а й значно глибше небажання прийняти сам факт дефіциту людського ресурсу та його наслідків.

Логіка тут виявляється напрочуд простою: якщо поява додаткових працівників сприймається як загроза, а мобілізація — як особистий ризик, то найпростішим виходом починає здаватися не пошук людей, а зменшення самої потреби в них.

Саме тому антимігрантська риторика іноді так легко переходить із розмови про демографію в розмову про завершення війни — не тому, що кожен противник міграції прагне капітуляції й не тому, що кожен прихильник миру є ухилянтом, а тому, що формула «ми не будемо воювати, щоб потім тут жили чужі» дозволяє перетворити складну й неприємну дискусію про мобілізацію, бронювання, дефіцит людей і майбутню економіку на значно простішу розмову про чужих.

Можливо, після війни Україні справді майже не знадобиться зовнішній трудовий ресурс, можливо, він знадобиться лише частково, а можливо, головним резервом стане повернення українців — це питання майбутньої політики, а не сьогоднішньої віри.

Але вже зараз зрозуміло інше.

Країна, яка втратила мільйони людей і ще не знає, скільки людей знадобиться їй завтра, навряд чи може дозволити собі розкіш боятися їх наперед.