Міграція в Україну: некомпетентність урядовців, корупція високопосадовців ДМСУ і СБУ, хаос у головах пересічних громадян (друга частина)

Проблема демографічної катастрофи, в якій опинилася Україна, не є несподіванкою для демографів. І питання навіть не у повномасштабній російській агресії. Вона лише прискорила негативні процеси, про які фахівцям було відомо ще на початку 90-х років минулого століття. Ще працюючи тоді в Нацбанку, вдалося ознайомитися з аналітичними доповідями західних експертів, які прогнозували стрімке скорочення населення в Україні у 20–30-х роках XXI століття.

Основою для таких прогнозів стало падіння народжуваності, яке розпочалося у 60-ті роки XX століття. Починаючи з 1964 року, в Україні народжуваність була нижчою за рівень простого відтворення населення. Показник фертильності жінок (що вказує на середню кількість дітей, яку народжує одна жінка за все своє життя) з того часу вже 60 років у середньому становить менше ніж 2,1 дитини.

Попри це, до 1991 року спостерігалося зростання чисельності громадян, які мешкали на території України. Це забезпечувалося зниженням смертності дітей віком до одного року, збільшенням тривалості життя, а також значною імміграцією в Україну, яка цілеспрямовано проводилася Москвою. Мав значення і повоєнний бебі-бум протягом 50-х років. Але, щоправда, як тільки ці фактори втратили свою значущість, наростання демографічних проблем почало відчуватися дедалі гостріше.

Якщо хтось розраховує, що демографічну проблему в Україні можна вирішити виключно шляхом повернення біженців, то це ілюзія. У такому разі процес природного скорочення населення лише трохи загальмується.

Це не означає, що держава не повинна сприяти поверненню українців та здійснювати заходи, які могли б збільшити тривалість життя (особливо працездатного віку), покращити ситуацію з народжуваністю і зменшити рівень неприродної смертності (пов’язаної з такими факторами, як убивства, самогубства, аварії на дорогах та виробництві, отруєння тощо).

Усі ці питання потребують окремого детального аналізу, до того ж, свого часу кожному з них мною були присвячені дописи та коментарі для ЗМІ, але зараз не вони є предметом цієї статті.

Слід нагадати, що і без урахування окупованих територій, Україна є третьою за площею країною Європи — близько 487 000 км² (для порівняння: Франція без заморських володінь — 543 940 км², Іспанія — 505 992 км²).

Із наявною чисельністю населення, навіть якщо уявити повернення абсолютно всіх, хто виїхав після початку повномасштабної війни у 2022 році (чого, на жаль, точно не буде), ми не зможемо утримувати та розвивати таку велику територію.

Загроза російського повномасштабного збройного вторгнення залишатиметься для України актуальною протягом усього 21-го століття. Понад 100 мільйонів росіян з імперськими комплексами та рабською психологією у космос не полетять. Тому їхні намагання знову і знову відновити Російську імперію у її межах початку 20-го століття є майже неминучими. Попри розвиток технологій, штучного інтелекту та роботизації, освоювати країну та захищати її спроможні лише люди.

Очевидно, що навіть за найкращих сценаріїв ми все одно потребуватимемо значно більше жителів у межах нашої держави. Отже, без імміграції не обійтися. Питання лише в тому, чи спроможні ми зробити цей процес керованим.

Причому вже зараз можна спостерігати, як цілком цілеспрямовано в Україні поширюється російська інформаційно-психологічна операція (ІПСО), спрямована на підживлення расизму і ксенофобії, роздмухування наявних та надуманих загроз, пов’язаних з імміграційними процесами. На те, що йдеться саме про вороже ІПСО, вказує аналіз коментарів у соцмережах: величезна кількість ксенофобських реплік залишена під закритими чи абсолютно порожніми профілями.

До речі, після оприлюднення першої частини статті, присвяченої критиці антиміграційної петиції, мою увагу привернули до того факту, що чоловіком авторки петиції Чубаревої Юлії Сергіївни є такий собі Ніколя Амбер (Nicolas Humbert). Ця постать цікава тим, що чимало фактів з його колишньої діяльності, зокрема в Росії, вказують на можливі зв’язки з російськими спецслужбами: https://tvoemisto.tv/uk/stories/3841-o-lya-lya-pro-skandal-z-frantsuzom-nikolya-yoho-mitynh-proty-mihrantiv-u-lvovi-ta-rosiyu

Між тим, повернемося до імміграційних процесів.

Нагадаю, як у 2012 році довелося вести публічну дискусію з одним «свободівцем», який висловився в тому дусі, що Україну на «Євробаченні» має представляти виключно білошкірий виконавець, а не співачка Гайтана — мулатка афроукраїнського походження. Тоді зазначив, що такий вислів має відверті ознаки расизму.

При цьому зауважив, що, враховуючи найвищий показник транзитності у світі, територією України протягом останніх 1500 років пройшла величезна кількість племен та народів, і всі вони залишили свій слід в українському генофонді. Тому жодних «чистокровних» українців взагалі не існує. У нас безліч людей з різним кольором шкіри, волосся та очей. Це прямий наслідок етнічного змішування. Ба більше, завдяки такій надзвичайній мішанині ми маємо стільки красивих і талановитих жінок та чоловіків. Це не недолік, а навпаки — неймовірна перевага українців.

Тому не варто боятися імміграції. Ми маємо зробити її інструментом, що допоможе країні стати сильнішою, заможнішою та модерновою, але з обов’язковим збереженням української мови та українських традицій.

Імміграційними процесами потрібно грамотно керувати, роблячи їх поступовими й прогнозованими, щоб не породити міжетнічних проблем, які вже виникли в багатьох європейських країнах.

Найбільш вдало у повоєнний період це зробила Австралія, політичні еліти якої чітко розуміли, що наявна на той час чисельність населення не здатна забезпечити розвиток і безпеку країни.

Вони реалізували Стратегію «Заселяйся або загинь» (Populate or Perish) — повоєнну міграційну політику, спрямовану на стрімке збільшення кількості населення з міркувань національної безпеки та економічного зростання. Вона втілювалася за допомогою програми «Десятифунтові помзи» (Ten Pound Poms) — схеми субсидованих переїздів для британців, які могли дістатися Австралії всього за 10 фунтів стерлінгів, а також шляхом встановлення жорстких квот та обмежень. Зокрема, визначався цільовий показник щорічного приросту населення у 1% за рахунок міграції, а також діяли тогочасні законодавчі обмеження (такі як політика «Білої Австралії»).

У межах цієї повоєнної міграційної програми (особливо в період її розквіту з 1945 по 1970-ті роки) система відбору та адаптації була жорстко підпорядкована двом головним цілям: забезпечити швидке економічне зростання робочою силою та гарантувати інтеграцію новоприбулих без створення замкнених етнічних анклавів.

1. Структура та критерії відбору мігрантів

Державний підхід базувався на прагматичному розрахунку та суворій селекції. Головне відомство — Міністерство імміграції — сформувало чіткі фільтри:

• Віковий ценз (пріоритет молодості): Основна ставка робилася на людей працездатного віку. Оптимальним вважався вік від 18 до 35 років (для самотніх) та до 45 років для сімейних пар із дітьми. Літні люди відсіювалися, оскільки держава прагнула отримати максимальну віддачу у вигляді податків та робочої сили до моменту, коли мігрант вийде на пенсію.

• Медичний скринінг: Усі кандидати проходили безапеляційний медичний огляд у європейських портах перед посадкою на кораблі. Будь-які хронічні хвороби, туберкульоз, психічні розлади або фізичні вади, що могли обмежити працездатність, ставали причиною миттєвої відмови. Австралії були потрібні здорові люди, здатні до важкої фізичної праці.

• Професійний профіль: Оскільки країна реалізувала масштабні інфраструктурні проєкти (наприклад, гідроелектроенергетичний комплекс Snowy Mountains), перевага надавалася будівельникам, інженерам, чорноробам, залізничникам та аграріям.

• Етнічні та політичні обмеження: До початку 1970-х років діяли дискримінаційні обмеження щодо неєвропейського населення. Окрім того, у контексті Холодної війни проводилася жорстка перевірка спецслужбами на предмет симпатій до комуністичного режиму — кандидатів із лівими радикальними поглядами до країни не допускали.

2. Адаптаційні програми: від трапу до інтеграції

Австралійська модель не просто впускала людей, вона супроводжувала їх з першої хвилини перебування на материку. Держава вимагала швидкої асиміляції — іммігранти мали стати «новими австралійцями» (New Australians).

• Розселення та первинне житло: Іммігрантів не залишали напризволяще на ринку нерухомості. Було створено мережу державних міграційних центрів та таборів (найвідоміший — Bonegilla у штаті Вікторія, через який пройшло понад 300 тисяч осіб). Це були колишні військові казарми, де новоприбулим надавали безкоштовне житло, харчування та медичний догляд на перші кілька тижнів або місяців, доки вони не знаходили постійну роботу.

• Мовна та культурна підготовка: Держава чітко розуміла, що без знання англійської мови економічна інтеграція неможлива. Програма передбачала обов'язкові безкоштовні курси англійської мови безпосередньо в таборах розселення. Для тих, хто вже працював, організовували вечірні класи або мовні уроки по радіо. Іммігрантів навчали основам австралійського побуту, правової системи, місцевих традицій та навіть правил гігієни й харчування, щоб мінімізувати культурний шок і конфлікти з місцевими.

• Гарантоване працевлаштування під зобов'язання: Іммігранти, які приїжджали за субсидованими схемами (зокрема, переміщені особи з повоєнної Європи — Displaced Persons), підписували дворічний контракт із урядом. Умова була простою: держава гарантувала роботу, але мігрант зобов'язувався відпрацювати 2 роки там, куди його скерує уряд (зазвичай на найважчих об'єктах: будівництво доріг, шахти, металургійні заводи, цукрові плантації).

• Результат: Країна закривала дефіцит робочих рук у критичних секторах, а мігрант отримував стабільний дохід, інтегрувався у трудовий колектив і після закінчення контракту був повністю готовий до вільного життя в австралійському суспільстві.

Ключовий висновок для України: Досвід Австралії продемонстрував, що масове залучення іммігрантів працює ефективно лише тоді, коли держава чітко контролює демографічний профіль прибулих (вік, здоров'я) та бере на себе повне забезпечення мовної інтеграції та первинного працевлаштування, упереджуючи виникнення ізольованих соціальних та етнічних груп.

Звісно, той досвід ми не зможемо скопіювати у первісному вигляді. Тоді Австралія мала змогу залучати європейців, які потерпали від безробіття та злиднів, пов’язаних зі зруйнованою Другою світовою війною економікою країн Європи.

Проте очевидно, що Україна точно так само має встановити щорічні квоти на імміграцію з цільовим показником щорічного приросту населення в межах від 0,5 до 1% за рахунок імміграційних потоків. Причому важливо, щоб ці квоти також мали регіональний вимір: орієнтувалися на забезпечення робочою силою переважно сільської місцевості, малих та середніх населених пунктів.

Крім того, ми маємо не дозволяти масового й цілеспрямованого завезення людей із надто відмінними ментальними та культурними традиціями. Насамперед це стосується мешканців країн Індостану (Індії, Пакистану, Бангладешу, Непалу та Бутану).

Питання не в расистському ставленні, а в усвідомленні, що їхня адаптація в абсолютно інше культурне середовище є вкрай складною. Звісно, в індивідуальному порядку Україна хотіла б залучати висококласних програмістів, математиків чи хіміків з Індії. Але попит на них настільки великий у розвинених країнах, що ми навряд чи зможемо конкурувати з ними за рівнем зарплат та перспективами саморозвитку.

На мою думку, цілеспрямовано варто залучати іммігрантів із країн Латинської Америки, переважно християнських країн Африки та держав Південно-Східної Азії.

Якщо в Австралії вкрай жорстко контролювали недопущення на свою територію осіб із симпатіями до комуністичного режиму, то нам необхідно проводити жорстку інфільтрацію та відсіювання осіб, які мають зв’язки чи симпатизують будь-яким радикальним ісламським організаціям або екстремістським течіям ісламу.

Попри власну нерелігійність, вважаю, що нам важливо на законодавчому рівні встановити імперативне правило, згідно з яким очолювати релігійні організації та громади мають виключно громадяни України. Це певною мірою обмежить можливості впливу радикальних течій ісламу чи РПЦ на релігійне життя в Україні.

Також, з урахуванням досвіду часів незалежності, необхідно встановлювати жорсткі обмеження для осіб, які, можливо, навіть мають українське коріння, але до цього проживали на території Росії. Будь-який їхній зв’язок із російськими спецслужбами та правоохоронними органами, робота в організаціях чи на підприємствах, які в силу російських реалій мали з ними контакти, має бути категоричним обмеженням для отримання дозволу на проживання в Україні. Якщо особа приховала факт таких зв’язків, вона має бути позбавлена громадянства чи права на постійне проживання та депортована в безумовному порядку.

Щодо вимог до вивчення української мови, то має встановлюватися жорстка умова набуття певного рівня мовних знань протягом одного, максимум півтора року. При цьому рівень знань для отримання дозволу працювати у сфері торгівлі, послуг чи на керівних посадах має бути значно вищим. Якщо після цього періоду іммігрант не спромігся скласти іспит на мінімальний рівень мовних знань, йому має бути відмовлено в подовженні посвідки на постійне проживання та працевлаштування з подальшою депортацією.

Звісно, це передбачає активне державне фінансування програм вивчення української мови. Такі центри найдоцільніше створити на базі наявних навчальних закладів (шкіл, технічних училищ, вишів), передбачивши додаткове фінансування та преміювання викладачів, якщо їхні слухачі успішно складають мовний іспит.

Має діяти і жорстка норма щодо порушень закону. Особа, яка вчинила умисний злочин проти життя та здоров'я, проти волі, честі та гідності особи, проти статевої свободи та недоторканості, проти громадського порядку, у сфері господарської діяльності чи проти національної безпеки України, має бути депортована (якщо вироком суду призначено реальний термін — то після відбуття покарання).

Щоб держава не витрачала бюджетні кошти на такі процедури, компанії, які цілеспрямовано завозять іммігрантів для працевлаштування у себе, повинні страхувати ризики ймовірної примусової депортації цих працівників.

Важливо й те, що Україна в нинішньому стані, на щастя чи на жаль, просто не зможе утримувати класичних біженців із країн Третього світу та забезпечувати їх бодай соціальним мінімумом. Ми можемо і повинні приймати лише тих, хто фізично спроможний і готовий легально працювати, орендувати помешкання та самостійно утримувати свою родину.

Варто також звернути увагу на Маніфест проти ісламського фундаменталізму, що складається з 50 пунктів і був оприлюднений у 2023 році німецьким виданням «Bild». Цей документ цікавий тим, що він ознаменував перехід від політики «культури вітання» (Willkommenskultur) до політики «чітких кордонів і правил»: https://espreso.tv/nimechchina-u-nas-problema-redaktsiya-gazeti-bild-oprilyudnila-manifest-proti-islamskogo-fundamentalizmu-shcho-skladaetsya-z-50-punktiv#goog_rewarded

Маніфест апелює не лише до Конституції, а й до повсякденних суспільних звичок (рукостискання, спільне навчання хлопчиків та дівчаток, гуманне ставлення до тварин).

Для України, яка в майбутньому неминуче стане країною-реципієнтом іммігрантів, це ставить логічне питання: а що є нашим «неписаним кодом»? Що, окрім знання мови та Конституції, ми очікуємо від нових жителів?

Принцип «Ліберальна держава має бути войовничою»

Маніфест Bild чітко артикулює ідею, що толерантність не означає толерування нетолерантних. Інтеграція — це двосторонній рух: держава надає захист і можливості, але іммігрант зобов'язується не атакувати засади світськості, рівноправності та індивідуальної свободи.

Концепція «домашнього розпорядку» (Hausordnung)

Використання терміна «Hausordnung» (правила внутрішнього розпорядку в будинку) — це дуже сильна метафора. Вона десакралізує складне політичне поняття «держава» до близького кожному поняття «спільний дім», де власник (нація) має повне право встановлювати свої правила.

Наскільки готові українці артикулювати подібні «50 пунктів» з огляду на нашу історію та поточну війну за ідентичність?

Але важливо зауважити: встановлюючи жорсткі вимоги до іммігрантів щодо дотримання українських правових, моральних та культурних традицій, ми повинні і до власних громадян ставити не менш суворі вимоги.

Показово, що у Конституції Німеччини перший розділ присвячений саме основоположним правам громадян, а Стаття 1 є найважливішою частиною Основного закону, оскільки закладає фундамент для всього устрою та встановлює абсолютний пріоритет людської гідності:

«Стаття 1 [Гідність людини – Права людини – Юридично зобов’язальний характер основоположних прав]

(1) Людська гідність є недоторканною. Поважати й захищати її – обов'язок усієї державної влади. (2) Тому німецький народ визнає недоторканні та невід'ємні права людини як основу кожної людської спільноти, миру і засади справедливості у світі. (3) Наведені нижче основні права є безпосередньо чинним правом і обов'язковими для законодавчої, виконавчої та судової влади».

Цю статтю Конституції ФРН варто навести дослівно, щоб підкреслити: саме вона є непорушною основою для поведінки всіх громадян та органів влади в цивілізованому суспільстві.

Хоча Конституцією України (Стаття 28: «Кожен має право на повагу до його гідності») декларується схожий імператив, на практиці вербальні або навіть фізичні прояви ксенофобії, расизму чи гомофобії у нас не просто є поширеними, а й по суті толеруються суспільством і державою. Тоді як вони мають негайно припинятися та жорстко каратися за законом.

Це критично важливо для того, щоб і власні громадяни, і ті, хто приїде в Україну та захоче пов’язати з нею своє майбутнє, були твердо впевнені: ніхто не зможе безкарно принижувати людську гідність через колір шкіри, етнічне походження, релігійні погляди чи сексуальну орієнтацію.

Україна має всі шанси стати успішною. Для цього їй потрібен не лише максимально сприятливий інвестиційний клімат та низьке навантаження прямих податків, а й привабливість для власних громадян та іммігрантів як простору, де людська гідність є недоторканною, а повага й захист її — обов’язок усієї державної влади.