Польські автобуси не будуть їздити по вулиці Степана Бандери у Вінниці.

Польські автобуси ніколи не курсуватимуть вулицею Степана Бандери у Вінниці. Власне, вони туди навіть не доїдуть. Офіційна Варшава та мерія міста-побратима Кельце заблокували рішення про передачу Вінниці 15 вживаних автобусів, які планували списати й віддати українцям для підстраховки на випадок блекаутів. Причина банальна й до болю абсурдна - наявність у місті вулиці Бандери. Найглибша іронія та сум цієї ситуації криються в тому, що згаданою вулицею взагалі не ходить жоден громадський транспорт. Політичний жест відбувся в порожнечу, але залишив по собі важкий осад.
Чарівне місто Кельце, столиця Свентокшиського воєводства! Воно, як і багато інших польських міст, затишно зберігає на собі печать середньовіччя. Я бував там колись на Дні міста - вже й не згадаю точного року, але це було ще в тому, старому житті, задовго до 2014-го. Пам’ятаю, як ходив у святковому натовпі й буквально обличчям до обличчя зіткнувся з тогочасним президентом Польщі Броніславом Коморовським. Навіть устиг сфотографувати його, хоча кадр вийшов змазаним через екстремальність моменту.
Тоді у відносинах між нашими країнами ще панувала шляхетна формула «Прощаємо і просимо простити» щодо Волинської трагедії, закладена свого часу Леонідом Кучмою та Александром Квасневським. Жодних геополітичних непорозумінь не існувало. Я чимало працював із поляками й ніколи не мав із ними жодних проблем - лише абсолютне взаєморозуміння. І тоді, і значно пізніше я почувався в Польщі майже як удома.
Зрештою, це приязне ставлення було в нас на підкірці ще з радянських часів. На заході України ловили польське радіо, уся країна зачитувалася гумористичним журналом «Шпильки», який вважався еталоном вишуканого гумору, а серіал «Чотири танкісти і пес» був одним із найулюбленіших для кількох поколінь.
Згодом Коморовський програв президентські вибори Анджею Дуді. Маючи колосальний стартовий рейтинг, він майже не напружувався під час кампанії, свято вірячи, що перемога вже в кишені. Надмірна самовпевненість зіграла з ним злий жарт. Я висвітлював ті вибори як журналіст і добре пам’ятаю ту атмосферу. Спілкування з пересічними поляками тоді залишало найкращі враження: душевні, привітні люди, дехто з них із теплотою згадував своє українське коріння. Ба більше, коли на одній із дільниць нам намагалися протизаконно обмежити роботу, ми викликали місцеву поліцію. І копи чітко захистили закон, їх узагалі не збентежило, що ми - українські репортери.
Але після перемоги Дуди та партії «Право і справедливість» (PiS) усе змінилося. Вперше після падіння комунізму одна політсила монополізувала всю повноту влади - отримала і свого президента, і більшість у парламенті. Такий собі польський аналог «Слуг народу» зразка 2019 року.
Саме тоді все й почалося. У липні 2016 року Сейм ухвалив резолюцію, проголосивши 11 липня «Днем пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами». Термін «геноцид» став безальтернативним в офіційному дискурсі Варшави. Будь-які спроби української сторони говорити про історичний контекст - попередню польську політику «пацифікації», дзеркальні дії Армії Крайової чи взаємні етнічні чистки - відкидалися як спроба «виправдання злочинів». Такі кроки зазвичай пояснюють електоральними іграми: на історичних травмах дуже легко й дешево завойовувати голоси радикального виборця.
У липні 2017 року я знову працював у Польщі, висвітлюючи масштабні протести проти судової реформи. Відвідав також євроскептичний мітинг, де виступав депутат від польських правих сил. Я підійшов, аби взяти короткий коментар, але він відрізав: «Ні», - просто тому, що я український журналіст. Це був мій перший особистий, холодний душ від такого ставлення. В Україні відмова журналісту через його паспорт стала нормою лише після 2014 року і лише щодо представників однієї конкретної нації - самі знаєте якої. В усіх інших випадках це вважалося б дикістю й політичною клоунадою.
Тоді ж, під час мітингів, я принагідно запитав у кількох молодих поляків, як вони ставляться до того, що в Україні перейменовують вулиці на честь Бандери чи Шухевича. Досі пам’ятаю погляд дівчини років двадцяти п'яти. Вона дивилася на мене з німим нерозумінням, яке читалося як: «Що ти взагалі від мене хочеш?». Їй, представниці нового покоління, ці привиди минулого 80-річної давнини були абсолютно байдужі. Тоді ж я писав матеріал про українців, які масово відкривали бізнес у Польщі - вони почувалися там у цілковитій безпеці та комфорті. Якщо штучно не роздмухувати історичні протиріччя, то про них всі забули б, крім істориків.
Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, реальна екзистенційна загроза миттєво витіснила історичні суперечки з публічного простору. Коли виникає цілком реальний ризик появи російських танків на твоїх кордонах у разі падіння сусідньої держави, стає не до з’ясування образ минулого століття. Поляки зробили неймовірний, неоціненний внесок, прихистивши мільйони наших біженців. Зрештою, перший дзвінок із пропозицією допомоги та житла я отримав саме від мого польського товариша.
Проте, щойно стало очевидно, що Україна вистояла й не програє, стара риторика повернулася з новою силою. На піку міграції в Польщі офіційно перебувало до 1,5 мільйона українців зі статусом тимчасового захисту. Сьогодні ця цифра опустилася нижче 970 тисяч. Серед головних причин відтоку аналітики відверто називають погіршення політичної та суспільної атмосфери. І це при тому, що за всіма підрахунками сума податків, яку сплатили працевлаштовані українці, давно з лишком перекрила всі витрати польського бюджету на допомогу нашим втікачам від війни.
Чесно кажучи, я не можу збагнути, на який ефект розраховував польський президент Кароль Навроцький, роблячи свою нещодавню агресивну заяву у зв’язку з присвоєнням імені Героїв УПА українському бойовому підрозділу. В суспільній свідомості сучасної України УПА - це насамперед борці за незалежність проти радянської та нацистської окупації, а аж ніяк не антипольський рух. Невже він щиро вірив, що такий лобовий тиск і погрози відібрати нагороди у Зеленського здатні зламати чи змінити внутрішні настрої українців?
Це все одно, якби українське суспільство сьогодні почало офіційно вимагати знесення пам’ятників Юзефу Пілсудському через те, що сто років тому він де-факто розірвав угоду з Петлюрою, підписав Ризький мир і залишив УНР сам на сам із більшовиками. Навряд чи такий крок викликав би розуміння у Варшаві - скоріше навпаки, спровокував би хвилю обурення. Так само і зараз: заяви Навроцького лише підливають масла у вогонь, даючи привід українським радикалам кричати, що «поляки нам не друзі».
Я не знаю універсального рецепта, як діяти в цій ситуації. Очевидно, потрібно твердо й дипломатично роз’яснювати свою позицію, як це робить наше МЗС, і переносити ці дискусії на рівень істориків, а не популістів. Але є стійке й сумне відчуття, що цей політичний дощ - надовго. Найкращим і найдорослішим виходом було б взаємне визнання права кожного народу на власний пантеон героїв, навіть якщо сусідам вони здаються іншими. Але, на жаль, судячи з історії з вінницькими автобусами, зараз не той випадок.
Утім, попри будь-які політичні заморозки, я точно не збираюся сваритися зі своїми польськими друзями через події минулого століття. Вірю, що люди по обидва боки кордону виявляться мудрішими за своїх політиків, збережуть тверезий розум і не піддадуться хвилі штучних емоцій.
PS. Коментатори додають, що мешканці міста збирають кошти для автобусів для України. Виявляються більш раціональними від політиків.
Жаль, що зараз поляки почали прислухатися до примітивного печерного націоналізму деяких політиків-популістів.
Известному польському диссиденту и правозащитнику
Он когда- то сказал: Патриотизм - это когда ты испытываешь стыд
За преступления ,совершенные от имени твоего народа
Мне очень стыдно за Волынскую резню
Я бы хотела ,чтобы ее не было в украинской истории
Но если она случилась - то самое правильное - очень осторожно
Прикасаться к этой ране
Это рана для всех поляков
Да, поляки тоже не идеальны
Но я им по гроб буду признательна
Что 24 февраля они открыли двери в Польшу миллионам украинцев
Разве можно такое добро забыть??????
Мои знакомые поляки из Кракова ехали на границу ,чтобы забрать женщин и детей
Находили им пристанище
Заботились о них долгое время
Но вместо того,чтобы назвать подразделение ,например
В память о расстрелянных польских офицерах в Катыни
Или в память о президенте Качинском ,которого убил путин
И тем самым всю Польшу сделать украинскими патриотами
Мы сделали с точностью наоборот
Умные политики и умные народы так не поступают