Медична наука — це не супермаркет готових рішень

Сьогодні в Україні багато говорять про відбудову системи охорони здоров'я — нові лікарні, сучасне обладнання, цифровізацію та медичні реформи. Значно рідше говорять про те, без чого жодна сучасна медицина не може існувати, — медичну науку. Будь-яка ефективна система охорони здоров'я починається зі створення нових знань, наукових досліджень і людей, які цим займаються.

Саме тому мене дедалі більше турбує тенденція, яка залишається майже непомітною для широкого суспільства. Україна ризикує втратити не лише частину свого медичного кадрового потенціалу. Ми ризикуємо втратити здатність створювати власні медичні знання.

Держава десятиліттями ставилася до науки як до другорядної статті витрат. Коли бракувало коштів, насамперед урізали фінансування досліджень, лабораторій і наукових програм. У результаті значна частина науково-дослідних установ працює в умовах хронічного недофінансування. Часто коштів вистачає лише на підтримання поточної діяльності. Оновлення лабораторій, розвиток нових дослідницьких напрямків - недозволена розкіш.

Значна частина наукових установ працює на обладнанні, яке морально застаріло ще до початку повномасштабної війни. У багатьох лабораторіях дослідники витрачають більше часу на пошук реактивів та фінансування, ніж на наукову роботу. У сучасній медицині це означає втрату конкурентоспроможності вже на старті.

Сьогодні середня зарплата наукового співробітника в Україні близько 12–15 тисяч гривень на місяць. Молоді дослідники в окремих наукових установах отримують 8–10 тисяч гривень. Це менше, ніж заробляють працівники багатьох некваліфікованих професій.

Ми можемо скільки завгодно говорити про інновації, біотехнології та медицину майбутнього. Але жодна талановита людина не буде роками займатися наукою, якщо держава фактично пропонує їй вибір між професійною реалізацією та елементарною можливістю виживання.

Після 2022 року ця проблема стала ще гострішою. Частина українських науковців виїхала за кордон, отримавши можливість працювати в лабораторіях Німеччини, Польщі, Франції, Великої Британії та США. І проблема не в тому, що вони поїхали. Проблема в тому, що держава поки не створила умов, за яких вони захочуть повернутися.

Наука у нас тримається на ентузіазмі. А це одна з найнебезпечніших моделей існування будь-якої галузі. Особливо прикро усвідомлювати це, знаючи, який внесок українські вчені зробили у розвиток світової медицини. Достатньо згадати Данила Заболотного — одного із засновників сучасної епідеміології, Володимира Філатова, чиї роботи стали основою розвитку офтальмології у багатьох країнах світу, Олександра Богомольця, який зробив вагомий внесок у розвиток патологічної фізіології, або Миколу Амосова, чиє ім'я давно стало частиною історії світової кардіохірургії. Ці люди працювали не лише завдяки власному таланту. Вони працювали в системі, яка розуміла цінність науки для розвитку держави.

Іноді складається враження, що медицину почали сприймати виключно як сферу надання послуг. Але медицина — це не супермаркет. Без науки вона дуже швидко перетворюється на систему, яка здатна лише використовувати чужі рішення, чужі технології та чужі розробки.

Бюджет Національних інститутів здоров'я США — державної системи, яка фінансує медичні дослідження по всій країні, — становить близько 50 мільярдів доларів на рік. Це більше, ніж річні бюджети багатьох міністерств у країнах Європи. Європейський Союз реалізує програму Horizon Europe із бюджетом понад 90 мільярдів євро. Значна частина цих коштів спрямовується саме на розвиток науки, біомедичних досліджень, клінічних випробувань та інноваційних технологій.

Ці цифри говорять про принципово інше розуміння ролі науки, медичні дослідження розглядаються як складова національної безпеки, економічного розвитку та технологічної незалежності. Там фінансують не лише лікування хвороб, а створення нових знань.

А що у нас? На всю українську науку у 2026 році через програми Міністерства освіти і науки передбачено близько 7,3 млрд грн.

Так, четвертий рік триває повномасштабна війна. Але українські лікарі накопичили унікальний досвід лікування бойової травми, мінно-вибухових ушкоджень, тяжких інфекційних ускладнень, реконструктивної хірургії, протезування та реабілітації. За багатьма напрямками такого клінічного матеріалу сьогодні немає в жодній іншій країні світу. Цей досвід уже зараз викликає значний інтерес міжнародної медичної спільноти. Але сам по собі досвід не стає наукою.

Одними деклараціями про підтримку не обійтись. Потрібна державна політика розвитку медичних досліджень, конкурентні грантові програми для молодих учених. Потрібні національні медичні реєстри, сучасні біобанки та дослідницькі платформи. Потрібна інтеграція науки, клінічної практики та медичної освіти. А ще умови, за яких талановитий лікар або дослідник не буде змушений обирати між наукою і професійним виживанням. За кілька років можна лише розвалити наукову школу, а для її створення потрібні десятиліття.

Зараз чую дискусії про зниження прохідного балу до медичних університетів чи виключення математики з НМТ. Але ж головне питання зовсім не в цьому. Хто через 10–15 років буде викладати у медичних університетах, проводити клінічні дослідження, створювати нові методи лікування, розробляти діагностичні технології та представляти українську медицину у світовому науковому просторі? Якісна медична освіта неможлива без сильної медичної науки, без людей, які присвячують їй своє життя.

Державна політика має бути спрямована не на постійне спрощення вимог, а на створення умов для навчання, для розвитку наукових шкіл, підтримку молодих дослідників, модернізацію наукової інфраструктури та гідне фінансування наукової праці. Кошти на медичну науку — це не витрати. Це інвестиції в майбутню систему охорони здоров'я країни.