Зауваження щодо підготовки чергової «нової економічної стратегії України»

Років зо двадцять тому мав нагоду поспілкуватися з колишнім урядовцем Словаччини — здається, це був Іван Міклош. Його вважають одним із найефективніших реформаторів, який має значний перелік вдалих перетворень у різних сферах словацької економіки. Тоді у розмові я висловив міркування, що не іноземці мають визначати стратегію розвитку України, і тим паче вони не повинні ставати українськими урядовцями. Це справа виключно наших громадян. Мій тодішній співрозмовник повністю підтримав цю думку.

Згадав про ту зустріч, побачивши новину, яку активно поширювали і піарили вітчизняні лідери громадської думки. Дехто з них зараз, схоже, тісно співпрацює з Керівником Офісу Президента України Кирилом Будановим.

Мою увагу привернула інформація про те, що базові підходи до створення нової економічної стратегії України представила міжнародна консалтингова компанія McKinsey на засіданні Ради з питань підтримки підприємництва при президентові.

Уже ця інформація породжує переконання: майбутній документ виявиться лише набором шаблонів і загальних, формально правильних ідей. Користі від нього буде нуль цілих нуль десятих, і згодом його доведеться просто викинути на смітник. Хоча очевидно, що консультанти працюють не задарма — їм заплатять чималі кошти з держбюджету. За тридцять п’ять років української незалежності бачив безліч подібних планів, написаних іноземними інституціями, які потім без жодного жалю відправлялися в архів чи у кошик для паперів.

Панове, не іноземці повинні формувати економічний курс держави. Це мають робити українці задля українців. І тут немає місця зверхності чи пихатості. Це тверезе усвідомлення: закордонні фахівці не мають того глибокого розуміння нашої ментальності, історичного досвіду, життєвих принципів і звичок, яке необхідне для визначення правильного шляху розвитку.

Ще у 2014 році, виступаючи з публічною лекцією «Яку країну ми будуємо», зазначав, що в Україні живуть українці, а не шведи, японці, китайці, німці чи турки. Тому будь-які системні зміни можуть бути успішними лише тоді, коли вони враховують національну специфіку. Пропозиції, сформульовані іноземцями, попри всю їхню теоретичну правильність, позбавлені знання внутрішнього контексту. Саме тому успішні реформи для Польщі зміг визначити і реалізувати лише поляк Бальцерович, для Словаччини — словак Міклош, для Туреччини — турок Ердоган, для Німеччини — німець Ерхард, а для Сінгапуру — сінгапурець Лі Куан Ю.

Зрозуміло, що нинішні можновладці неспроможні самостійно написати якісну стратегію розвитку. У них немає ні відповідних знань, ні глобального бачення майбутнього. Проте через обмеженість власного професійного кругозору вони також не здатні визначити, хто саме всередині країни спроможний підготувати документи такого рівня. Це класичний вияв «ефекту Даннінга-Крюгера». Зрештою, перебування цих людей на своїх посадах є очевидним наслідком цього самого феномену.

Їхнього потенціалу вистачає лише на те, щоб із пафосом проголосити затвердження «Експортної стратегії до 2030 року». Називати якийсь набір тез на п’ять років «стратегією» — вони навіть не усвідомлюють, наскільки ніяково це виглядає.

Щодо міжнародних консалтингових гігантів на кшталт McKinsey, то вони могли б принести користь, але не як автори економічного курсу. Їхній досвід і знання доцільно використати для гармонізації напрацювань українських експертів із міжнародним правовим полем. Адже ефективна національна стратегія обов'язково має передбачати систему стимулів і преференцій для вітчизняного бізнесу та інвесторів.

Такий підхід, з одного боку, неминуче вступатиме у суперечність із чинними міжнародними нормами та вимогами СОТ, ЄС чи ОЕСР. З іншого — він наштовхнеться на небажання бачити українських товаровиробників як сильних конкурентів на світових ринках. Саме тому на етапі створення та подальшої реалізації економічної стратегії нам потрібні напрацювання міжнародних консультантів. Вони мали б підказати, як юридично грамотно забезпечити преференції для національного бізнесу й водночас уникнути конфліктів із вищезгаданими інституціями, спираючись на існуючу практику інших держав.