Волинь: каяття без «але». Чому ми повинні успадковувати не лише славу УПА, а й відповідальність за її злочини.

Кароль Навроцький мав повне право висловлювати занепокоєння через використання терміну «УПА» в українській топоніміці, символіці чи назвах військових підрозділів.

Він міг ставити незручні запитання. Міг звернути увагу на те, що для значної частини поляків ці три літери є історичною травмою та потужним емоційним тригером. Міг вимагати пояснень: чи означає сама належність до УПА автоматичний героїзм? Як Україна ставиться до тих членів УПА, які були причетні до Волинської трагедії?

Але замість цього Навроцький поліз у внутрішні справи України, почавши вказувати українцям, як вони повинні називати свої військові частини та кого мають право вшановувати.

У відповідь він отримав рідкісну для української політики одностайність: його претензії відкинули представники практично всіх політичних таборів. І цілком заслужено.

У результаті Польща не досягла жодної практичної мети. Натомість були погіршені відносини з найближчим союзником заради короткострокових внутрішньополітичних дивідендів та мобілізації частини електорату на історичних образах.

Втім, це не означає, що ми повинні автоматично відкидати всі незручні питання лише тому, що їх поставив Навроцький.

Нам варто зробити висновки для себе, щоб не вподібнюватися самому Навроцькому та його прихильникам.

В українському середовищі будь-яка розмова про Волинську трагедію занадто часто перетворюється на пошук історичних пояснень, передумов та винуватців «з іншого боку». Для історичної науки такі питання є цілком законними. Але вони не мають жодного стосунку до питання вини, відповідальності та каяття.

Причини трагедії заслуговують на дослідження. Проте коли поруч із вибаченнями починають говорити про те, хто першим почав, жертви чують лише одне: спробу виправдати злочин.

Після слова «але» каяття закінчується.

Навроцький неправий не тому, що говорить про Волинь, а тому, що використовує Волинь як інструмент політики. Але відповіддю на це не повинно бути заперечення чи виправдання Волині.

Нижче викладено моє особисте бачення того, якою могла б бути українська позиція у цій непростій розмові з нашими польськими братами.

1. УПА не була злочинною організацією

УПА не була злочинною організацією за своєю метою та програмою. Її головною метою була боротьба за незалежність України.

2. Волинь була злочином

Частина членів та командирів УПА була причетна до тяжких злочинів проти цивільного населення, зокрема до Волинської трагедії.

3. Злочин не перекривається заслугами

Особи, причетні до таких злочинів, не можуть вважатися героями незалежно від інших заслуг. Участь у визвольній боротьбі не є індульгенцією за етнічні чистки чи масові вбивства.

4. Герої УПА — не всі члени УПА

Вшанування УПА не означає вшанування кожного члена УПА. Коли ми говоримо про героїв УПА, ми маємо на увазі тих учасників визвольного руху, які не заплямували себе злочинами проти мирного населення.

5. Чесність важливіша за комфорт

Як спадкоємці українського визвольного руху, ми повинні чесно визнавати його темні сторінки. Не через особисту провину за дії предків, а через повагу до історичної правди.

6. «А поляки теж…» — не аргумент

Формула «а поляки теж…» не є моральним виправданням. Історичні причини можуть пояснювати конфлікт, але не можуть виправдовувати масові вбивства цивільних.

7. Спадщина — це не лише слава

Якщо ми вважаємо себе спадкоємцями УПА, то повинні успадковувати не лише її славу, а й відповідальність за її злочини. Ми не несемо особистої вини за дії людей, які жили до нас, але маємо моральний обов’язок визнавати ці злочини, просити вибачення у нащадків жертв і чітко відмежовуватися від тих діячів нашого руху, які були до них причетні.

Примітка.

Це моя чітка і послідовна позиція.

Я завжди наголошую, що расизм, ксенофобія, расові теорії та етнічне розрізнення громадян є запереченням науки, проявом невігластва, а також послабленням і самоприниженням політичної нації.

Британському прем’єру Бенджаміну Дізраелі, а згодом і Маргарет Тетчер часто приписують вислів: «В Англії немає антисемітизму, бо англійці не вважають себе гіршими за євреїв». Документального підтвердження цієї цитати мені знайти не вдалося. Найімовірніше, йдеться про пізніший переказ або парафраз.

Втім, це думка, яку я значною мірою поділяю. На моє переконання, ксенофобія часто виростає з невпевненості у собі та відчуття загрози власній ідентичності.

Саме тому я вважаю, що окремі польські політики зганьбили себе, заграючи з українофобськими настроями та потураючи ксенофобії. Так само вважаю, що для частини польського суспільства Волинська трагедія стала не лише предметом історичної пам’яті, а й зручним приводом для культивування образи та неприязні до українців.