Викривачі без романтики: чому в Україні досі небезпечно говорити правду

23 червня у світі відзначали Міжнародний день викривача.

Для зрілих демократичних систем це не просто символічна дата. Це нагадування про людей, завдяки яким держава, бізнес, правоохоронні органи й суспільство отримують шанс побачити правду зсередини — до того, як порушення стане катастрофою, кримінальною справою, міжнародним скандалом або прямою загрозою безпеці.

В Україні цей день поки що не став частиною державної культури. Його можуть згадувати антикорупційні інституції, експертне середовище, окремі громадські організації. Але на найвищому політичному рівні тема викривачів, як правило, залишається непоміченою.

Звичайно, у держави під час війни є багато критично важливих питань: фронт, енергетика, міжнародна допомога, бюджет, безпека, оборона. Але саме тому ставлення до викривачів є не другорядною, а дуже показовою темою.

Бо культура доброчесності формується не лише законами, порталами, стратегіями й процедурами. Вона формується увагою держави до людей, які ризикують власною кар’єрою, репутацією і спокоєм заради суспільного інтересу.

Викривач — це людина, яка першою бачить внутрішній збій системи.

Під час війни ми добре розуміємо ціну несвоєчасного сигналу. Якщо на позиції бачать загрозу, про неї треба повідомити. Якщо в управлінні є критичний ризик, його не можна замовчувати. Якщо система ігнорує попередження, наслідки можуть бути значно важчими, ніж дискомфорт від самої правди.

Це не означає, що будь-яке повідомлення автоматично є істиною. Кожен факт має бути перевірений. Але сама людина, яка повідомляє про ризик, не повинна автоматично ставати ворогом для системи.

Саме тут і проявляється головна проблема української культури викривання. Дуже часто ми починаємо обговорювати не зміст сигналу, не факт порушення, не ризик для держави чи організації, а того, хто наважився про це сказати.

Людина, яка повідомляє про корупцію, зловживання, конфлікт інтересів або інше порушення, нерідко перестає сприйматися як джерело важливої інформації. Вона стає "проблемою". Не сам факт порушення стає головною загрозою для колективу, а той, хто виніс цей факт на поверхню.

Так культура мовчання перемагає культуру відповідальності.

Закон уже є. Довіри ще немає

За останні роки Україна справді зробила великий правовий крок у сфері захисту викривачів. Є відповідні норми Закону "Про запобігання корупції". Є статус викривача. Є Єдиний портал повідомлень викривачів. Є повноваження НАЗК. Є судова практика. Є перша виплата винагороди викривачу.

Формально система створена.

ОЕСР у 2025 році високо оцінила українську модель захисту викривачів за формальними й інституційними критеріями. Але водночас саме міжнародні оцінки вказують на ключові проблеми: нестачу практичного правозастосування, обмежені ресурси НАЗК, слабкість статистики щодо реального захисту, проблеми з конфіденційністю та недостатню сталість механізмів реагування.

І це дуже точно описує українську ситуацію.

Ми вже маємо законодавчу рамку. Але ще не маємо культури, у якій викривач відчуває себе захищеним.

Дані НАЗК також показують цю суперечність. З одного боку, нетерпимість українців до корупційних моделей поведінки зростає. У 2024 році вона досягла 57,9% серед населення. Готовність повідомляти про корупцію становила 12,3% у 2024 році і 12,4% у хвилі 2025 року. Частка тих, хто реально повідомляв компетентним органам, зросла з 3,3% у 2020 році до 9,7% у 2024 році, але у хвилі 2025 року знизилася до 7,3%.

Тобто ми бачимо не лінійний прорив, а нестійку динаміку. Люди більше не приймають корупцію як норму, але досі сприймають повідомлення про неї як особисто небезпечний крок.

І цей страх не є ірраціональним.

Людина, яка думає, повідомляти чи мовчати, ставить собі дуже практичні питання. Чи не дізнаються, що це я? Чи не звільнять мене? Чи не заблокують кар’єру? Чи не зроблять мене токсичним у професійному середовищі? Чи не почнуть тиснути через колег або близьких? Чи буде держава поруч після того, як я скажу правду?

На жаль, сьогодні чесна відповідь така: не завжди.

Викривач виграє суд, але часто програє життя навколо себе

Суспільство часто романтизує викривачів. На конференціях говорять про громадянську мужність, доброчесність, культуру повідомлення, speak-up culture. У стратегіях пишуть про нульову толерантність до корупції. Експерти закликають людей активніше повідомляти про порушення.

Але значно рідше говорять про те, що відбувається з людиною після повідомлення.

Після того як вона вже сказала правду.

Мій власний шлях дозволяє говорити про це не лише теоретично. Автор цього тексту має статус викривача. У 2020 році я повідомив про факти можливих корупційних та пов’язаних з корупцією правопорушень на державному підприємстві НАЕК "Енергоатом".

Після цього був звільнений. Потім були суди, тривалий захист прав, поновлення, формування судової практики.

У моїй історії важливими стали, зокрема, три постанови Верховного Суду:

• постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2022 року у справі № 761/33182/20;
• постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2023 року у справі № 761/8294/21;
• постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року у справі № 761/33183/20.

Ці рішення важливі не лише для моєї особистої історії. Вони демонструють, що українські суди поступово формують підхід до реального захисту викривачів від негативних заходів впливу.

Суть цього підходу принципова: права викривача виникають з моменту повідомлення про можливі факти корупційного або пов’язаного з корупцією правопорушення; звільнення чи інші негативні заходи впливу щодо такої особи не можуть бути вибірковими; а роботодавець має довести, що його рішення не пов’язане з повідомленням викривача.

Це сильна правова позиція.

Але ця правова позиція одночасно оголює слабкість всієї системи.

Суд може поновити порушене право. Суд може визнати звільнення незаконним. Суд може стягнути середній заробіток. Суд може сформувати важливу правову позицію.

Але давайте не забувати: за кожним незаконним звільненням викривача стоїть не абстрактна "система". Стоїть конкретна посадова особа з владою, підписом, посадою, прізвищем, ім’ям і по батькові. Саме ця людина ухвалює або реалізовує рішення, яке ламає професійну траєкторію іншої людини.

У моїй справі ці обставини були встановлені в судових рішеннях. Мої права були відновлені. Але особи, які ухвалювали та реалізовували незаконні рішення щодо мене як викривача, не понесли персональної відповідальності саме за ці дії.

І це принципово.

Бо відчуття справедливості виникає не лише тоді, коли держава через роки поновлює порушене право викривача. Справедливість виникає тоді, коли держава також дає правову оцінку діям тих, хто це право намагався розтоптати.

Інакше баланс не відновлюється.

Викривачу можуть повернути посаду, присудити середній заробіток, визнати незаконність звільнення. Але посадова особа, яка використала владу для тиску або помсти, часто не втрачає нічого. Вона може залишатися в системі, зберігати вплив, керувати великим державним підприємством, ухвалювати нові рішення і надалі формувати культуру страху для інших працівників.

Саме це сталося і в моєму випадку: після мого звільнення особа, яка очолювала підприємство, продовжувала керувати ним ще тривалий час. Навіть службові розслідування, приписи НАЗК чи встановлені порушення не створили для цієї особи реальної персональної межі відповідальності.

А після оприлюднення матеріалів операції "Мідас" суспільство побачило значно ширший контекст: саме навколо Енергоатома, з якого мене було звільнено як викривача, за версією НАБУ і САП, діяла масштабна корупційна схема впливу на стратегічне підприємство, закупівлі, платежі та контрагентів. У публічних матеріалах антикорупційних органів ця практика отримала назву "шлагбаум". Остаточну правову оцінку всім обставинам має дати суд.

Тому моя історія — це не лише історія про незаконне звільнення однієї людини.

Це історія про те, що система часто не чує ранні сигнали, не захищає тих, хто ці сигнали подає, не карає персонально тих, хто мститься викривачам, а потім роками дивується, чому корупційні механізми проростають до масштабів загальнодержавного скандалу.

Викривач може юридично виграти. Але якщо той, хто незаконно використав владу проти викривача, не несе персональної відповідальності, суспільство не отримує головного сигналу: за помсту правді буде покарання.

Без цього правосуддя виглядає неповним.

Поновлення прав викривача — це важливо. Але справедливість не завершується на поновленні. Вона завершується там, де влада відповідає за зловживання владою.

Саме тому в Україні вже є судова практика захисту викривачів, але ще немає сталої практики покарання за переслідування викривачів.

Це різні речі.

І поки ця різниця не буде подолана, інститут викривання залишатиметься крихким.

Перша винагорода викривачу: історичний прецедент і симптом системи

У 2024 році Україна вперше фактично виплатила винагороду викривачу корупції. Йдеться про справу, пов’язану з повідомленням щодо спроби підкупу на 24 млн грн за сприяння у позитивному аудиті контракту Міністерства оборони на 400 млн грн.

Це історичний прецедент.

Але не менш важливо те, як довго держава до нього йшла.

Право викривача на винагороду було закладене в українське законодавство ще раніше. Але на практиці воно довго залишалося радше декларацією, ніж реально працюючим механізмом. Навіть після судових рішень виплата не стала автоматичною і швидкою. Потрібні були додаткові рішення, бюджетне забезпечення, публічна увага і фактичне дотискання державної машини.

І саме це дуже показово.

Бо для потенційного викривача важливий не лише сам факт, що держава колись і комусь виплатила винагороду. Для нього важливо інше: чи не доведеться роками доводити очевидне? Чи не стане його право предметом бюрократичного спротиву? Чи не виявиться так, що закон на папері є, судове рішення є, моральна правота є, а реальний захист і реальна компенсація з’являються лише після тривалої боротьби?

Викривач не повинен вигравати війну з державою після того, як уже допоміг державі виграти справу проти корупції.

Якщо людина повідомила про серйозне порушення, сприяла розслідуванню, витримала тиск і підтвердила свою доброчесність, держава має діяти швидко, чесно і передбачувано.

Інакше сигнал для суспільства буде дуже простий: правду можна сказати, але за наслідки ти відповідатимеш сам.

Чому це особливо важливо під час війни

Під час війни тема викривачів стає ще гострішою.

У сфері оборони, закупівель, енергетики, відновлення, гуманітарної допомоги та управління державними ресурсами корупція не є абстрактним порушенням. Вона може означати затримані поставки, неякісне забезпечення, неефективне використання коштів, втрату довіри партнерів і послаблення обороноздатності.

Тому викривач у таких сферах — це не "незручний працівник". Це ранній сигнал небезпеки.

Система, яка карає викривача, фактично вимикає власну сигналізацію.

І саме тут питання культури стає питанням національної безпеки.

Якщо люди всередині державних органів, підприємств, військових і оборонних структур бояться повідомляти про порушення, держава втрачає шанс реагувати раніше. Вона дізнається про проблему вже тоді, коли її винесуть журналісти, правоохоронці, міжнародні партнери або суспільний скандал.

А це завжди дорожче.

Що має змінитися

Перше. Потрібно перестати героїзувати викривачів, натомість почати їх реально захищати.

Героїзація зручна. Вона дозволяє говорити красиві слова про сміливість. Але викривачу потрібні не оплески, а конфіденційність, реальна правова допомога, психологічний супровід, швидке реагування на тиск, виконання судових рішень і реальний захист кар’єрного майбутнього.

Друге. Потрібна відкрита статистика по всьому життєвому циклу повідомлення.

Скільки повідомлень подано? Скільки внесено до системи? Скільки підтвердилося? Скільки завершилося дисциплінарною, адміністративною або кримінальною реакцією? Скільки викривачів зазнали тиску? Скільки отримали захист? Скільки були поновлені? Скільки рішень реально виконано? Скільки осіб покарано за переслідування викривачів? Скільки викривачів після повідомлення змогли продовжити працювати на тому самому місці? Скільки змінили роботу — і з яких причин? Чи погіршилася їхня професійна траєкторія, чи навпаки вони отримали нові можливості?

Без цих даних ми не бачимо систему. Ми бачимо лише фасад.

Третє. Має з’явитися невідворотність персональної відповідальності за помсту викривачу.

Незаконне звільнення викривача не може бути просто "трудовим спором". Це удар по всій системі антикорупційного захисту. Якщо керівник мститься людині за повідомлення про корупцію, він не просто порушує трудове законодавство. Він демонструє всім іншим: мовчіть, інакше будете наступними.

Четверте. Культура викривання має стати частиною державної політики, а не лише темою для НАЗК, юристів і антикорупційних експертів.

Якщо найвищі посадові особи держави не говорять про викривачів навіть у символічні дні, це теж сигнал. Можливо, не навмисний. Але дуже промовистий.

Бо культура формується не лише законами. Вона формується увагою, мовою, публічними пріоритетами і прикладами.

Висновок

Україна вже зробила важливий шлях у створенні інституту викривачів.

Але головне питання сьогодні не в тому, чи є у нас закон. Закон є.

Питання в іншому: чи готова держава бути на боці людини після того, як вона сказала правду?

Бо викривач — це не проблема системи. Проблема — це система, яка боїться правди більше, ніж власних порушень.

Сильна держава не мститься тим, хто повідомляє про небезпеку. Сильна держава використовує цей сигнал, щоб стати кращою.

І якщо Україна справді хоче будувати культуру доброчесності, вона має чесно сказати кожному потенційному викривачу: якщо ти повідомив про корупцію в інтересах держави — держава не залишить тебе самого.

Без цього всі заклики "повідомляйте про корупцію" залишатимуться морально правильними, але практично небезпечними.

А викривач і надалі залишатиметься людиною, яка може виграти суд, але програти роки життя.