Чому українці змушені відмовлятися від лікування

Останніми роками в офіційному інформаційному полі навколо медицини домінує виключно ідеалізована риторика. Звіти про успіхи медичної реформи, грандіозну цифровізацію, нові маршрути пацієнта, впровадження принципу "гроші за пацієнтом" та розширення пакетів медичних гарантій. Красиві презентації, бездоганні графіки, сучасні європейські терміни. Проте за цим фасадним оптимізмом ховається повна відірваність від реального стану справ і абсолютна сліпота до тієї кризи, яка розгортається просто зараз. Це патологія нашої державної системи, яка вбиває не гірше за найважчу епідемію — тотальна бідність населення.

Практикуючі лікарі майже щодня стикаються з пацієнтами, хвороби яких запущені до критичного, термінального стану. Ми дедалі частіше бачимо ускладнення, які в цивілізованому світі вже давно вважаються рідкістю, адже їх виявляють і купірують ще на початкових етапах Ці люди відкладають лікування не тому, що безвідповідальні. Не тому, що не розуміють небезпеки. Вони просто рахують копійки в кишені і розуміють: якщо вони ляжуть в лікарню, то родина голодуватиме. Вони банально не впевнені, чи зможуть оплатити те, що їм призначать.

Ми як суспільство поступово і дуже небезпечно звикли до абсурду. До того, що людина роками живе з кризами, не контролюючи тиск, бо "дорогі ліки". Терпить пекельний біль, купуючи в аптеці найдешевший анальгетик замість обстеження. Лікується порадами з інтернету, сусідів чи телевізора. Люди купують третину або чверть від призначеного лікарем курсу — на все вистачає грошей.

Ось дані звітів ВООЗ та ООН щодо оцінки потреб України у сфері охорони здоров'я. Тенденція, яка чітко сформувалася за останні роки і тягнеться аж до сьогодні, шокує: понад 65% українських родин відкрито зізнаються, що під час спроби отримати медичну допомогу наштовхуються на серйозні бар’єри. Які? Люди банально не мають грошей на базове обстеження чи візит до спеціаліста, змушені тижнями чекати в електронних чергах, або просто не можуть фізично дістатися до найближчої лікарні через скасування приміського транспорту та так звану "оптимізацію" медичної мережі.

Згідно з офіційними моніторинговими даними, 8 із 10 опитаних українців (це 80% населення!) заявляють, що не спроможні купити потрібні їм ліки в повному обсязі. І в 71% випадків причиною є банальна, непідйомна для людей ціна на медикаменти в аптеках! Подумайте тільки: більше половини пацієнтів наштовхуються на зачинені двері лікарень чи безвихідь із логістикою, а чотири п'ятих — просто розвертаються біля аптечного віконця, бо вартість призначеного курсу дорівнює їхній місячній пенсії.

З точки зору нормальної медицини і здорового глузду — це дикість і катастрофа! Це означає, що задеклароване Конституцією право на медичну допомогу перетворилося на цинічний фарс. Лікування в Україні остаточно стало привілеєм для тих, у кого є гроші.

Найжахливіше — це нормалізація цього процесу. Коли одна людина не може купити ліки — це трагедія. Коли мільйони людей свідомо відмовляються від медичної допомоги через фінансову неспроможність — це вже вирок державній політиці, як би її не маскували під "європейські стандарти". Це соціальна криза найвищого рівня, яка безпосередньо конвертується в інвалідність, хронізацію хвороб та передчасну смертність. Ми втрачаємо працездатне населення, ми втрачаємо націю!

При цьому "реформатори" примудрилися створити систему, де пацієнт, окрім фінансового пресу, має подолати ще й дев'ять кіл бюрократичного пекла. Щоб просто потрапити до профільного спеціаліста, людина в селі чи райцентрі мусить вистояти віртуальні та реальні черги, знайти транспорт, проїхати десятки, а то й сотні кілометрів до "оптимізованої" лікарні.

Система згадує про пацієнта не тоді, коли хворобу можна виявити на ранній стадії, вчасно пролікувати чи зупинити її розвиток, а тоді, коли людину вже привозить "швидка" у стані кардіогенного шоку чи з термінальною стадією онкології. Тоді, коли лікарі змушені вже не просто проводити планову терапію, а буквально виривати людину з лап смерті. Хоча всього цього жаху можна було б уникнути!

За роки цих експериментів над медициною люди просто втратили довіру. Вони чують із трибун про "безкоштовні пакети НСЗУ", а приходячи в стаціонар, знову стикаються з реальністю, де треба купувати все — від шприца до високовартісних антибіотиків.

У наших людей сформувався стійкий психологічний бар'єр: звернення до лікаря — це великі витрати. Тому вони тягнуть до останнього. Вони бояться дізнатися діагноз, бо знають, що не мають за що його лікувати.

Можна відбудувати стіни лікарень, можна закупити найсучасніші комп'ютерні томографи та звітувати про запуск чергового електронного додатка. Але якщо пацієнт не наважиться переступити поріг цієї лікарні — уся "реформа" не варта жодної копійки, витраченої на її презентацію.

При цьому ще треба врахувати один фундаментальний і вкрай небезпечний демографічний процес: населення України стрімко старіє. Війна, вимушена міграція мільйонів молодих і працездатних людей за кордон призвели до того, що частка літніх людей у структурі суспільства критично зросла. А старіння населення — це завжди різке зростання кількості важких хронічних патологій: серцево-судинних катастроф, цукрового діабету, онкологічних процесів та коморбідних станів, коли пацієнт має не одну, а цілий букет хвороб.

Літні люди — це найменш захищена, найвразливіша категорія. Вони найбільше залежать від медичної допомоги і водночас мають найменше фінансових можливостей її оплатити. Залишити старіючу націю сам на сам із бідністю та комерціалізованою медициною — це не просто короткозорість, це соціальний цинізм. Самотній пенсіонер у селі, де ліквідували амбулаторію, приречений на повільне згасання.

Ми отримуємо колосальний пласт пацієнтів, які через вік та злидні випадають із поля зору системи охорони здоров’я взагалі. Вони не відображаються у красивих електронних звітах чиновників, вони просто тихо вмирають у своїх домівках від невилікуваних хвороб.

Здоров'я населення визначається не кількістю лікарів чи ліжок, і тим паче не звітами про "успішні реформи". Воно визначається тим, наскільки реальний, живий пацієнт — особливо похилого віку та без грошей — може скористатися своїм правом на лікування.

Інфаркт не чекатиме наступної зарплати чи субсидії. Онкологія не відкладеться до завершення війни. Інсульт не зважає на рівень мізерної пенсії чи чергове підвищення тарифів на комунальні послуги. Хвороби не знають економічних компромісів і не беруть до уваги політичну доцільність.

Бідність в Україні в поєднанні зі стрімким старінням суспільства — це вже не просто соціально-економічна проблема. Це самостійний, провідний фактор ризику для здоров'я нації та питання національної безпеки. І доки держава не почне розглядати подолання бідності та реальну допомогу літнім людям як складову політики громадського здоров'я, ми й надалі будемо бачити тисячі пацієнтів, які приходять по допомогу надто пізно. Приходять вмирати просто тому, що у них не було грошей жити.