Застава у 60 років доходу: як тиснуть на бізнес, що годує Київ

Цей текст – публічне звернення до бізнес-омбудсмена України пані Анки Фельдгузен, колишньої посла Німеччини в Україні (2019–2023).

Я директор ринку "Столичний" – одного з найбільших оптових ринків сільськогосподарської продукції країни, через який тисячі фермерів і підприємців щодня годують Київ та Київщину. Для багатьох дрібних фермерів та їхніх родин, які не мають можливості продавати свою продукцію через великі мережі супермаркетів, ринок є головним, а нерідко й єдиним джерелом існування.

Я хочу лише одного – щоб ринок працював. Натомість уже кілька років він працює під державним арештом: у межах кримінального провадження, яке не стосується ані щоденної роботи ринку, ані переважної частини його земель, держава наклала арешт на весь земельний масив – усі 157 гектарів, які підприємство орендує ще з 2012 року. І це при тому, що самі претензії слідства стосуються лише 18 із них.

Ринок є тут лише орендарем державної землі. Але наслідки цього тотального арешту відчуває все підприємство: банки відмовляють у кредитах, зупинено будівництво нових павільйонів, накопичилися борги. Це не забезпечення слідства – це, по суті, державні санкції проти бізнесу, який нічого не приховує і просить одного: дати йому працювати.

Коли підприємство почало законно оскаржувати цей арешт, тиск не послабшав, а посилився. Його останній прояв – вимога прокуратури підняти визначену мені заставу майже вчетверо, до 20 мільйонів гривень, тобто до понад шістдесят років мого офіційного доходу. Арешт землі й ця застава – ланки одного ланцюга. Бо я дедалі частіше бачу в цій справі не пошук балансу між інтересами слідства і правами людини, а протилежне: щоразу, коли ситуація допускає два тлумачення, сторона обвинувачення обирає саме те, яке обертається для підприємства новим обмеженням, ризиком чи тиском. І це вже не схоже на випадковий збіг.

Саме тому я звертаюся публічно. Не для того, щоб пані бізнес-омбудсмен визначала винних чи втручалася в діяльність суду. А тому, що ця історія потребує оцінки з погляду принципу, заради якого інститут бізнес-омбудсмена взагалі було створено: держава не повинна використовувати свої повноваження так, щоб вони перетворювалися на інструмент непропорційного тиску на підприємництво.

"Неупередженість" САП

Ідеться не про зміст підозри, а про спосіб, у який ведеться провадження. І це вже питання, що виходить далеко за межі однієї кримінальної справи.

Кожна кримінальна справа містить обставини, які допускають різні тлумачення. Саме тому закон покладає на прокурора особливий обов'язок. Частина друга статті 9 Кримінального процесуального кодексу зобов'язує його досліджувати як викривальні, так і виправдувальні обставини. Закон "Про прокуратуру" називає справедливість, неупередженість та об'єктивність фундаментальними засадами прокурорської діяльності. Аналогічні стандарти закріплені в міжнародних документах, зокрема в Керівних принципах ООН щодо ролі прокурорів.

Це не формальність і не побажання. Це закріплений стандарт, з яким варто зіставити конкретні епізоди цієї справи. Далі – саме про них.

Більше, ніж ринок

Ринок "Столичний" часто сприймають як черговий актив, навколо якого виникла кримінальна справа. Насправді за ним стоять живі люди: від його роботи залежать тисячі фермерів, перевізників, працівників і підприємців.

Особливо гостро значення такої інфраструктури стало очевидним у перші місяці повномасштабної війни. Коли навколо Києва була практично зруйнована логістика, саме великі оптові ринки визначали, чи буде в столиці продовольство. Після деокупації Київської області у квітні 2022 року "Столичний" відновив роботу і продовжив забезпечувати постачання продукції до Києва та Київської області. У 2023 році ринок приєднався до Всесвітнього об'єднання оптових ринків, а на його території регулярно проводяться заходи на підтримку Збройних сил України.

Я згадую про це не для того, щоб надати підприємству особливий статус чи привілей перед законом. Ідеться лише про те, що процесуальні рішення щодо такої інфраструктури повинні ухвалюватися особливо виважено, адже їхні наслідки відчуває значно ширше коло людей, ніж безпосередні учасники провадження. Для тисяч українських фермерів і працівників ринок є місцем, де вони збувають урожай і заробляють кошти під час війни. Тому будь-які рішення, що фактично паралізують його розвиток, б'ють не лише по підозрюваному, а й по людях, які від цієї інфраструктури залежать.

Арешт, який нічому не запобігає

Повернімося до цього арешту – саме він є коренем усієї історії. Нагадаю: претензії слідства стосуються 18 гектарів, а під арештом опинився весь орендований масив площею 157 гектарів. Звідси й головне питання: навіщо було накладати арешт на всю земельну ділянку?

За своєю природою арешт майна застосовується, щоб не допустити його приховування, відчуження чи іншого незаконного розпорядження. Але державну землю орендар не може ані продати, ані переоформити, ані іншим чином відчужити – у нього просто немає таких повноважень. Тому складається парадоксальна ситуація: захід, покликаний запобігти відчуженню майна, застосовується щодо майна, відчуження якого неможливе в принципі. Натомість він блокує єдине, що орендар має право і водночас зобов'язаний робити за договором, – розвивати інфраструктуру ринку.

Мені можуть заперечити, що арешт покликаний унеможливити подальші зміни правового статусу цієї ділянки. Але навіть якби йшлося саме про це, такий ризик стосувався б хіба що спірних 18 гектарів і реєстраційних дій – тоді як заблокованим виявився весь масив і сама господарська діяльність підприємства, яка до жодних реєстраційних змін відношення не має.

І наслідки цього для підприємства цілком відчутні: на будівництво нових павільйонів укладено договори й отримано дозволи, але через арешт залучити фінансування неможливо, а кредиторська заборгованість сягнула близько 50 мільйонів гривень. Коли за наявності претензій щодо приблизно однієї дев'ятої земель заблокованим залишається весь масив, це вже виглядає не як точкове забезпечення провадження, а як обмеження діяльності підприємства в цілому.

Коли право на захист подають як ризик нового злочину

Показовою є й ситуація з апеляційним оскарженням.

Підприємство скористалось своїм правом оскаржити арешт в апеляції. Здавалося б, це абсолютно нормальна процесуальна поведінка – саме для цього право на захист і існує. Проте в матеріалах справи саме звернення до суду було кваліфіковане як "реалізація ризику вчинення іншого кримінального правопорушення".

Навіть якщо тлумачити це формулювання в найм'якший спосіб, воно виходить далеко за межі однієї справи. Бо коли використання права на захист починає розглядатися як доказ суспільної небезпеки особи, стирається межа між процесуальним забезпеченням провадження і покаранням за реалізацію законних прав.

Ще складніше пояснити іншу суперечність. Прокурор зазначає, що ринок не оскаржив арешт своєчасно, оскільки відповідну ухвалу було направлено власнику ділянки – державі, а не користувачу, тобто самому ринку. Іншими словами, визнається, що копію судового рішення підприємство не отримувало. І водночас підприємству ставиться в провину пропуск строку на його оскарження.

Мені складно зрозуміти, як ці дві позиції можуть існувати одночасно: не можна пропустити строк на реалізацію права, про існування якого тебе фактично не повідомили.

Показово також, що рішення Апеляційної палати ВАКС із цього питання не було одностайним. Один із суддів висловив окрему думку про наявність підстав для поновлення строку та необхідність розглянути скаргу по суті. Отже, навіть усередині судової колегії існувало інше, юридично аргументоване бачення.

Застава, яка стає вироком

Не менш промовистий момент, коли саме зросла застава. Щойно оскарження арешту дало перспективу його зняття в судовому порядку, Спеціалізована антикорупційна прокуратура заявила вимогу підняти заставу майже вчетверо – з п'яти до майже двадцяти мільйонів гривень. При цьому, за даними Пенсійного фонду, мій офіційний річний дохід за 2025 рік становив приблизно 321,6 тисячі гривень, а майно моєї родини перебуває під арештом ще з вересня минулого року. Двадцять мільйонів гривень – це понад шістдесят років мого офіційного доходу.

Саме тому цифра, винесена в заголовок, для мене не абстрактна. Якщо застава має забезпечити мою явку до суду, то чому її розмір визначається так, ніби вона має стати покаранням ще до вироку?

Я усвідомлюю логіку, за якою розмір застави пов'язують із розміром інкримінованих збитків. Але майно моєї родини вже перебуває під арештом – тобто належна процесуальна поведінка забезпечена й іншими засобами. А Європейський суд з прав людини ще в рішенні у справі Neumeister v. Austria наголосив, що розмір застави повинен враховувати майновий стан особи й бути достатнім лише для забезпечення її явки, а не перетворюватися на приховану форму покарання. Застава, непосильна за визначенням, цій меті не відповідає.

І тут виникає ще одне запитання. Ухвалою слідчого судді ВАКС від 15 квітня 2026 року не було підтверджено ризику нових правопорушень. Протягом усього часу я з'являвся на кожен виклик і не порушив жодного процесуального обов'язку. Тоді які саме нові обставини виправдовують необхідність збільшити заставу вчетверо?

Не можу не звернути увагу і на часовий збіг. У день, коли сторона захисту повідомила про намір звернутися до суду з проханням зменшити заставу, майже одразу надійшло зустрічне клопотання про її збільшення. З юридичного погляду сама синхронність нічого не доводить. Але вона закономірно породжує питання: вимога збільшити заставу була результатом самостійної оцінки нових ризиків – чи реакцією на процесуальний крок захисту?

Коли всі сумніви тлумачаться лише в один бік

Кожен із наведених епізодів окремо можна пояснити. Але коли вони складаються в одну послідовність, проявляється закономірність: право на захист перетворюється на додатковий ризик, відсутність повідомлення не заважає закиду про пропуск строку, претензії щодо 18 гектарів призводять до арешту всього масиву площею 157 гектарів, а непідтверджений ризик нових правопорушень не заважає вимагати збільшення застави вчетверо. І щоразу сумнів тлумачиться лише в одному напрямку.

Усе це виглядає як цілеспрямований тиск, наслідком якого стає повільне удушення працюючого підприємства.

Саме тому я звертаюся до пані бізнес-омбудсмена – щоб вона звернула увагу на тенденцію, яка виходить за рамки однієї судової справи. Інституція, яку сьогодні представляє Анка Фельдгузен, створювалася за підтримки міжнародних партнерів саме для того, щоб держава не могла свавільно руйнувати підприємницьке середовище. Системні звіти бізнес-омбудсмена роками фіксують проблему тиску правоохоронних органів на бізнес. Я не стверджую, що справа "Столичного" виняткова. Навпаки – мене турбує те, що вона дедалі більше схожа на ще одну ілюстрацію цієї системної проблеми.

Я свідомо викладаю цю позицію публічно і так само свідомо готовий, щоб поряд із нею була оприлюднена повна позиція прокуратури. Мені немає чого приховувати. Я прошу лише одного: щоб держава діяла в межах ухваленого провадження, не перетворюючи законні заходи на інструмент тиску, і щоб ринок, який годує столицю та тисячі українських фермерських родин, міг спокійно працювати.