Українське село 2026: між виживанням та філософією відновлення

Для України питання майбутнього сільських територій — це вже давно не теоретична дискусія, а питання збереження людського капіталу. Сьогодні ми стоїмо перед вибором: або ми збережемо українське село як актив нашої нації, або остаточно перетворимо його на безлюдну сировинну пустелю.

Війна завдала страшного удару по нашому демографічному та соціальному потенціалу. Прифронтові та деокуповані села на Сході та Півдні знищені фізично. Але не менш загрозливі процеси відбуваються і в глибокому тилу.

Стрімкий відтік людського капіталу, вимушена міграція та старіння сільського населення досягли критичної межі. Без людей будь-які стратегії повоєнного відновлення, написані в затишних столичних кабінетах, залишаться просто дорогою макулатурою.

Найбільше мене обурює те, що навіть у цих надскладних умовах під прапором "реформ" продовжується нищівна політика так званої "оптимізації" соціальної мережі. Ми чуємо від чиновників, від МОЗ, від міністерств формулу "економічної недоцільності". Закриваються сільські школи, ліквідуються медичні пункти, згортається поштове та адміністративне обслуговування.

Це вирок для села! Світовий досвід і здоровий глузд доводять: якщо в селі закривають школу чи амбулаторію, це село остаточно помирає. Молода родина ніколи туди не повернеться. Підхід держави до фінансування сільської інфраструктури під час війни та в період відбудови має бути дотаційним і безпековим, а не суто ринковим. Економічна доцільність не може стояти вище за людське життя та збереження державності!

Проте занепад інфраструктури — це лише наслідок іншої, значно глибшої системної проблеми: поступового згортання народовладдя та руйнування самої філософії децентралізації. Нам роками розповідали, що реформа наближає владу до людей, але на практиці ми бачимо системний наступ на права жителів села.

Згадайте, з чого починався інститут старост — він створювався як ключовий інструмент представництва інтересів сільських жителів у великих об'єднаних громадах. Староста мав бути голосом села в центрі ОТГ. Відповідно до початкової логіки реформи та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", це була виборна посада. Люди в селі самі обирали свого представника.

Що ми маємо сьогодні? Після ухвалення змін до законодавства (зокрема, Закону № 1417-IX щодо розвитку інституту старост), вибори були фактично ліквідовані. Тепер старосту призначає рада громади за поданням сільського, селищного чи міського голови. Так, формально запровадили "громадські обговорення", але це розмита процедура, яка часто перетворюється на чисту фікцію.

Це пряме позбавлення людей реального народовладдя, яке чітко утверджено у Статті 5 та Статті 140 Конституції України. Замість незалежного лідера, підзвітного своїм односельчанам, село отримує призначеного згори лояльного чиновника. Подібні порушення закону і Конституції підривають довіру до місцевого самоврядування як такого. Якщо жителів села позбавляють права обирати власного керівника, то про який реальний вплив громади на розподіл ресурсів чи захист своїх інтересів може йти мова?

Третя системна криза — це хронічний дисбаланс між великим агробізнесом та інтересами громад. Так, великі агрохолдинги забезпечують експорт і валютну виручку. Але давайте дивитися правді в очі: велика агропромислова монополізація дуже часто позбавляє сільські громади їхнього головного конституційного права — бути господарями на своїй землі. Коли податки та прибутки від використання національного багатства виводяться з регіонів, а місцеве самоврядування не має реальних важелів впливу на великих орендарів, децентралізація втрачає будь-який сенс. Село віддає свій ресурс, і дуже часто залишається з розбитими дорогами та порожнім бюджетом.

Примусове об’єднання громад супроводжувалося не лише адміністративними змінами, а й фактичним перерозподілом ресурсів, який боляче вдарив по селах. Об’єднали не просто території - об’єднали бюджети, і це означало, що фінансова самостійність багатьох сіл зникла. Ті, хто ніколи не боровся за посаду старости, мене не зрозуміють. Для села староста - це не просто управлінська функція, а питання виживання і представництва інтересів. У результаті відбулося грубе вирівнювання - громади, які мали мільйонні бюджети, опинилися в одній системі з тими, що ледве дотягували до мінімальних ресурсів в сто тис грн на рік.

Це "урівняння" призвело до того, що села фактично втратили контроль над власними фінансами і стали залежними від рішень центрів ОТГ. Замість розвитку отримали підпорядкування: без власного бюджету село не може самостійно вирішувати базові питання - від інфраструктури до соціальних послуг. Доходить до того, що староста саморуч мусить полоти клумби, бо не має в села грошей заплатити людям.

При цьому відповідальність за проблеми часто перекладають саме на старост, роблячи їх крайніми за системні провали, на які вони не мають реального впливу, бо це рішення голів ОТГ. У підсумку маємо парадокс: місцеве самоврядування формально існує, але реальна спроможність сіл діяти самостійно значно обмежена.

Які кроки ми маємо зробити вже сьогодні, щоб змінити цей згубний тренд? Нам потрібна докорінна зміна філософії регіональної політики.

• По-перше, повернення народовладдя та законності. Потрібно негайно переглянути законодавство та повернути жителям сільських територій пряме право обирати старост. Староста повинен залежати від голосів селян, а не від настрою голови ОТГ у центральному офісі. Без відновлення конституційних прав людей на місцях жодна реформа не матиме легітимності.
• По-друге, людиноцентричність замість "оптимізації". Держава має запровадити мораторій на закриття базових соціальних об'єктів у сільській місцевості під час війни та в період відновлення. Фінансування медицини та освіти в малих громадах має базуватися на принципах національної безпеки, а не на формулах вигоди.
• По-третє, повернення фінансової суб’єктності селам через закріплення частини податків і мінімального гарантованого бюджету на рівні старостинських округів. Необхідно законодавчо посилити повноваження старост, надавши їм реальні інструменти впливу на розподіл коштів і рішення ОТГ, а також запровадити прозорі механізми контролю за бюджетами громад. Паралельно слід відмовитися від механічного "урівняння" і перейти до моделі справедливого фінансового вирівнювання, яка враховує реальні потреби та потенціал кожного населеного пункту.
• По-четверте, ставка на малого фермера та переробку. Майбутнє українського села — це не монокультури холдингів, а сімейне фермерство, кооперація та створення доданої вартості на місцях. Податкова політика має стимулювати переробні підприємства працювати безпосередньо в селах. Тільки локальний бізнес, власник якого живе на цій землі, зацікавлений ремонтувати місцеву дорогу та допомагати сільській лікарні.

Ми прагнемо до Європейського Союзу, але європейська інтеграція — це не лише про правила для великих міст. Це про сильні, самодостатні та заможні регіони, де панує верховенство права. Українське село завжди було і залишається корінням нашої ідентичності, нашої продовольчої безпеки та нашого національного духу. Якщо ми дозволимо знищити коріння через некомпетентність та нехтування Конституцією — зів'яне все дерево. Держава зобов'язана діяти негайно. На кону — майбутнє України.