Дві черги. Одна країна
У лютому 2022 року біля ТЦК стояли черги. Люди просили зброю. Просили відправити їх на фронт. Просили можливість захищати країну.
У липні 2026 року біля групи ТЦК теж зібрався натовп. Але вже для того, щоб нападати на військовослужбовців.
За ці чотири роки не змінилася війна. Хіба що вона стала ще жорстокішою. Не змінився ворог. Хіба що він прагне знищити нас ще з більшим бажанням.
Змінилися ми. Ми поступово звикли пояснювати власне небажання воювати тим, що винен хтось інший.
Я кажу ми, бо у Львові, Одесі чи підзабутому Космачі живуть не якісь завезені особи. Там живуть українці. Ми. Просто ми – з різних черг: черги добровольцв та черги ухилянтів.
То що сталося з нами?
Починаючи з 22-го в інформаційному просторі послідовно формувався образ головного ворога черги ухилянтів. Ним став не російський солдат. Ним стали ТЦК, мобілізація, окремі військові частини, окремі військовослужбовці.
От сьогодні Арестович пояснює небажання людей служити тим, що існують ТЦК чи окремі підрозділи, на кшталт «Скелі». Дуже зручне виправдання для черги ухилянтів.
Арестович такий не один. Частина блогерів побудувала свою популярність на нескінченному потоці відео про конфлікти з ТЦК та про окремі скандали у війську. Найгучніші історії отримують мільйони переглядів. І майже ніколи не супроводжуються розмовою про обов'язок, відповідальність чи ціну, яку щодня платять ті, хто вже п’ятий рік воює.
У результаті формується дивна система координат. Військовослужбовець, який вимагає виконання закону та обов’язку боронити країну, стає антигероєм. Людина, яка втекла із частини, відмовилася виконувати наказ або роками уникає мобілізації, нерідко отримує співчуття, підтримку і статус мало не народного героя.
Саме про це дуже влучно написала сьогодні Ольга Решетилова. Вона поставила медіа, блогерам та інфлюенсерам просте питання: чи відчувають вони бодай частку відповідальності за інформаційний простір, у якому ненависть до ТЦК, поліції та людей, які забезпечують мобілізацію, стала майже повсякденною? Це питання варто поставити всім, хто роками формував таку атмосферу. І хто підхопив це у 26-му.
Бо слова теж мають наслідки.
Прірва між добровольцем 2022 року та ухилянтом 2026 року виникла не за один день. Це вже дві різні реальності сучасної України. Дві різні черги до України майбутнього.
Іноді ці «черги» перетинаються в реальному житті. Коли військовий приїжджає додому у відпустку. І коли до підрозділу після мобілізації потрапляє людина, яка відверто не хоче служити. Ці зустрічі майже завжди дуже болючі для обох сторін.
У соцмережах зараз багато пишуть, що нападників у Львові потрібно покарати. Лунають і законні пропозиції, і емоційні заклики просто відправити їх на фронт.
Але ті, хто мав досвід командування, знають іншу сторону цієї історії. Людина, яка в тилу готова бити військовослужбовця у формі, дуже часто не стає на фронті надійним побратимом. Вона може стати джерелом нових конфліктів уже всередині підрозділу.
Різниця лише в тому, що у Львові натовп ухилянтів може не отримати негайної відповіді. У бойових підрозділах будь-які подібні дії дуже швидко мають наслідки.
І парадокс полягає в тому, що коли окремі випадки жорстких конфліктів у війську потрапляють у медіа, значна частина тих самих коментаторів знову стає на бік тих, хто ще вчора відмовлявся виконувати свій обов'язок.
Я вже неодноразово стикався з історіями, коли журналісти прямо кажуть: не хочемо їхати знімати бійців, бо цей репортаж не набере багато переглядів. Натомість ці ж самі журналісти активно включаються в конфліктні історії, які швидко набирають лайки в соцмережах. Іноді заради більшого хайпу картинку конфлікту підганяють під більш привабливу, коли замовчується кримінальне минуле постраждалого відмовника, щоб історія виглядала як страждання новоспеченого солдатіка.
Ми можемо безкінечно сперечатися про мобілізацію, реформу ТЦК чи помилки командирів. Але доки в українському інформаційному просторі герой війни програватиме герою-ухилянту, прірва між двома чергами буде лише збільшуватися.
І це вже проблема не лише війська. Це проблема всього суспільства.
