Обличчя протесту

Я погоджуюся з тими, хто пише, що не варто принижувати головнокомандувача армії.

Як і те, що не варто створювати кумирів, яких так само легко будуть скидати з п'єдесталів, коли станеться великий зашквар.

Але мені також не подобається, коли принижують і маргіналізують вулицю.

За 3 дні висвітлення протестів для медіа, я поговорила і побачила дуже багатьох людей, пов'язаних з війною.

Ветеранів, які втратили ноги, руку. Деякі ногу, руку і зір.

Дружин, сестер, дітей, тих, хто зараз на фронті.

Рідних тих, хто віддав за цю країну життя.

Рідних полонених.

Колишніх полонених. Коли я побачила цивільного чоловіка, який майже 8 років просидів у в'язницях за участь у проукраїнських акціях у Донецьку, я щиро раділа, що нарешті у нього є змога відчути, що він на волі і має права.

Або хлопця, чиє місто окупували, коли він був ще дитиною. Він зміг втекти з окупації, коли досяг повноліття. У нього немає рідних тут взагалі. Але він вирвався і хоче жити тут.

Позавчора на акцію приходив Герой України, який сам тримав позицію на фронті купу днів.

Я вже мовчу про діючих військових у цивільному.

Та і молодь, для якої це перший чи другий протест у житті, має на нього право. Ми обурюємося, коли чуємо, як старшокласники в метро показово слухають російських виконавців, але коли 18-20-річні йдуть на проукраїнську акцію, чомусь це теж багатьом не ок.

І ще зі спостережень. Хочу відзначити роботу поліції, яка вже другий рік поспіль стежить за охороною порядку. Немає страху, що за участь в акції упакують в автозак. Організатори протесту, навпаки, підкреслюють, що "поліція діалогу" - це наші друзі. Велика різниця з тим, що було до 2014-го.

Мене часто запитують іноземці про втому українців. Я відповідаю, що так, сильно втомилися і задовбалися. Військові і їхні родини відчувають несправедливість буквально в усьому. Але люди у нас виходять на вулицю не за те, щоб припинити захист України, а за те, що їх позбавляють віри в перемогу, яку і досі всі дуже хочуть (хоча є і різні бачення, у чому саме вона полягає).