Прощальна гєнєральська стаття - хороший хід..

"Мені нецікава медійна робота. Я не будую імідж". Але вся колонка - антикризовий піар, де пані Ганна вчергове спасає свого, як би то краще сказати.. фаворита.. Якщо людина справді не займається іміджем, вона або мовчить, або дає звіт про результати. Натомість ми бачимо ретельно побудовану публічну самопрезентацію, де автор одночасно позиціонує себе як єдиного професіонала, який стоїть над конфліктами, політикою і медіа.

Сирський закликає не персоналізувати конфлікт і не ділитися на "табори". Але фактично весь текст є протистояння з Федоровим і його прихильниками. Неможливо одночасно заявляти, що проблема не в особистостях, і присвячувати більшу частину статті виправданню власної позиції та критиці позиції опонента.

Окремо варто звернути увагу на розподіл відповідальності. У тексті всі успіхи мають конкретного пана гєнєрала: "я створив СБС", "я запропонував Мадяра", "я просував нових командирів", "я делегував повноваження". Але коли мова заходить про провали, бюрократію, кадрові проблеми, кризу мобілізації чи складність переведень, відповідальність миттєво розчиняється в "системі", "нормативних актах" або інших інституціях. Це дуже зручна конструкція: успіхи — мої, проблеми — нічиї.

Коли згадуються кадрові рішення, то чомусь в списку опинилися люди, які мають хорошу медійку, політичний вплив, присбушні тощо (не всі, з них). Дуже сумніваюся, що ви, пане Сирський, пішли би проти Білецького і блокували би його зростання, хоча він далеко не всі ваші вказівки і розпорядження виконує. І в його підрозділі проблем вистачає, за які інші вже давно були б покарані. Чомусь ви не згадали про таких гідних людей, як Драпатий, Сухаревський, Собко і т.д. Що по ним? Які були ваші рішення по цим людям і чому?

Також показовою є теза про стратегію. Сирський фактично відповідає на критику не результатами, а аргументом "стратегія секретна". Очевидно, що військові плани не можуть бути публічними. Але суспільство ставить питання не про оперативні карти, а про результати управління. Пояснювати будь-яку критику посиланням на секретність — це спосіб уникнути оцінки власних рішень.

Пан поки що гк, створює хибну дилему: зведення дискусії до протистояння персон є послугою ворогу. Але критика керівництва армії не є допомогою ворогу. Навпаки, під час війни суспільство має право оцінювати ефективність тих, хто ухвалює рішення. Інакше будь-яку незручну розмову можна оголосити "роботою на ворога".

У розділі про дрони використовується підміна аргументів, намагаючись послабити позицію опонента. Критики автора зазвичай не стверджують, що він буквально проти дронів. Йдеться про пріоритети, темпи впровадження змін і розподіл ресурсів. Натомість автор сперечається з карикатурною тезою "Сирський не хоче воювати дронами", яку легко спростувати.

Найбільш показовим є фінал. Сирський завершує текст словами про те, що його робота — війна, а не інтерв’ю та колонки. Але вся колонка існує саме тому, що автор вирішив втрутитися в публічну дискусію і захистити власну репутацію. Це його право. Проте тоді варто чесно сказати: так, це відповідь на критику і спроба відстояти свою позицію. Заяви про байдужість до медійності після кількох сторінок політичної полеміки звучать нещиро.

Головна проблема цього тексту навіть не в окремих тезах. Вона в тому, що за великою кількістю правильних слів про інституції, державу, армію і відповідальність майже не знайшлося місця для розмови про власні помилки.

Пане Головнокомандувач, думаю, що ви тепер хочете уваги. Але хіба її вам замало?

P.S.: лише субʼєктивна і неправильна думка автора.