Ідіотизм українського комунального господарства

Урядування Арсенія Яценюка чимало людей вважають незаслужено недооціненим. Можливо, вони мають власну рацію, хоча я точно не належу до їхнього числа. Здебільшого тому, що надто добре розумію, що саме той уряд мав зробити і що він виконав вкрай непрофесійно.

У моїй пам’яті карбувалися два шкідливі рішення того періоду. Свого часу я чимало писав про них і в академічному, і в гострому публіцистичному форматі, намагаючись донести до можновладців неминучі наслідки. Проте їх усе одно ухвалили та провели через парламент під радісні вигуки громадських активістів — а-ля реформаторів. Ще до ухвалення цих рішень я попереджав: вони щорічно коштуватимуть державі від 60 до 80 млрд гривень у цінах 2016 року.

Перша помилка: радикальне зниження ЄСВ

Перший із цих кроків стосувався зниження ставки ЄСВ. До реформи розмір внеску (залежно від класу професійного ризику та бази нарахування) коливався від 36,7% до 38,11% (у середньому для роботодавців — 36,76%, плюс додаткові утримання із зарплати працівників). Задекларованою метою встановлення єдиної ставки на рівні 22% було виведення малого та середнього бізнесу (МСБ) з «тіні».

Я намагався донести урядовцям та народним депутатам очевидне: для великого бізнесу витрати на фонд оплати праці не є критичними, і він зазвичай не практикує виплати у «конвертах». Натомість у структурі видатків МСБ фонд оплати праці сягає від 40% до 90%. Для таких підприємств ставка у 22%, яка нараховується на всю суму заробітної плати, все одно залишалася занадто високою. Відтак з «тіні» вони не вийшли. У результаті від реформи виграли великі компанії, а бізнес малих і середніх компаній значною мірою так і залишився в тіньовому обороті.

Моя альтернативна пропозиція полягала в тому, щоб залишити ставки ЄСВ для великого бізнесу та держслужби без змін, а знизити їх виключно для МСБ — і лише з мінімальної заробітної плати (саме такий підхід зараз діє для ФОПів, самозайнятих осіб та ІТ-фахівців).

Те жахливо некомпетентне рішення досі коштує державному бюджету десятки мільярдів гривень щороку.

Друга помилка: руйнування системи «1/12» у комуналці

Друга урядова ініціатива завдає менших фінансових збитків, аніж реформи з ЄСВ, проте є не менш руйнівною.

Улітку 2014 року Верховна Рада ухвалила ініційований урядом Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії». Він зобов'язав усі підприємства теплокомуненерго (ТКЕ) відкрити спецрахунки в «Ощадбанку» (постанова КМУ № 217). Надходження від населення розподілялися автоматично: левова частка йшла «Нафтогазу» за спожитий газ, а залишок — тепломережам. Оскільки газ закуповувався під час опалювального сезону «по факту», система вимагала синхронного надходження коштів від громадян.

Паралельно через зміни до Постанови КМУ № 630 скасували 12-місячну систему оплати за тепло, яка раніше дозволяла рівномірно розподіляти платежі на увесь рік. Нацкомісія (НКРЕКП) та Кабмін вилучили «річну розбивку», залишивши плату виключно за фактично спожиту енергію під час опалювального сезону (принцип «зима — літо»). Формально рішення про тарифи ухвалюють органи місцевого самоврядування, але жорсткі умови із спецрахунками та ринковими цінами на газ просто не залишили громадам альтернативи.

Уряд виправдовував це прагненням до прозорості та забезпеченням ТКЕ «живими» грошима у піковий період. Проте прозорість для споживача мала б досягатися загальним встановленням лічильників, а не стрибком розміру комунальних платежів у зимові місяці. Скасування розстрочки спричинило катастрофічне зростання потреби в бюджетних субсидіях домогосподарствам та сплеск неплатежів, які громадяни, якщо і погашають, то лише влітку.

Замість цього вартувало впровадити німецьку модель: розрахунок фіксованої щомісячної абонплати на 12 місяців (з 1 липня по 30 червня) на основі середнього споживання за попередні три роки. У травні-червні комунальники мають знімати фактичні показники лічильників і здійснювати перерахунок на наступний період із розстрочкою різниці на три місяці. Подібний підхід суттєво скорочує потребу в субсидіях і робить витрати родин передбачуваними.

Проте найабсурдніші рішення можновладців виявляються найбільш живучими — навіть після приватного визнання ними логіки аргументів.

Абсурд на побутовому рівні: чотири квартири та квест із лічильниками

Ілюстрацією цієї системи є побутова реальність, із якою я стикаюся особисто. Я адмініструю комунальні розрахунки за чотирма квартирами, аби звільнити літніх родичів (деяким з них уже понад 80 років) від щомісячного клопоту з показниками та платіжками. Оплату здійснюють за кошти власників помешкань, і вважаю це звичайною допомогою. Років десять тому навіть закликав через соцмережі та ЗМІ брати на себе такий обов'язок щодо літніх людей, аби вони не вистоювали у виснажливих чергах «Укрпошти» та банків.

Проте нині кожен постачальник послуг вимагає вносити дані виключно на власному електронному ресурсі. Якщо раніше можна було скористатися єдиним сервісом (наприклад, Portmone), то тепер доводиться працювати з десятком різних електронних кабінетів.

Найбільш показовий приклад — «Київтеплоенерго» та НАК «Нафтогаз». Наприклад, чому показники гарячої води в Києві потрібно передавати через приватний портал komunalka.ua, який належить одеській ТОВ «ФК «ГЕРЦ», а не напряму комунальному підприємству? Боже, спаси, думати, що йдеться про якусь корупційну оборудку місцевих керманичів, які у такий спосіб забезпечують отримання монопольних доходів приватній структурі.

Процедури комунікації з державними та муніципальними структурами доведені до абсурду:

• В одній із квартир роками встановлено бойлер, і показники гарячої води не змінюються, проте зафіксувати це в системі місяцями неможливо.

• У квартирі, де я мешкаю, за 12,5 року сукупне споживання газу становить лише 125,8 кубометрів (менше 1 куба на місяць).

Якщо у силу життєвих обставин не вдалося передати дані вчасно, вам нараховують середнє споживання «зі стелі», відіграти яке назад надзвичайно складно. Система блокує внесення реальних показників, якщо вони менші за штучно нараховані. Після цього вмикаються телефонні боти з вимогами погасити віртуальний «борг» та внести дані. Виникає логічне запитання: що в такій ситуації робити, наприклад, 81-річній людині, яка фізично не здатна вести ці електронні війни за послугу, якою навіть не користується?

Для порівняння: приватний оператор ДТЕК раз на пів року надсилає електронний лист з проханням надати фото лічильника електроенергії. На основі цього дані актуалізуються без жодних конфліктів. У державних та муніципальних компаній подібна опція відсутня — схоже, їм вигідно накопичувати віртуальні борги, аби потім скаржитися владі на «недисциплінованих споживачів».

Що варто змінити

Переведення системи на щомісячну абонплату заощадило б сотні тисяч людино-годин, які нині марно витрачаються на щомісячне оброблення даних. Постачальникам важливі загальний обсяг реалізованого ресурсу та стабільне надходження коштів, що якраз і забезпечує рівномірна абонплата.

Для контролю достатньо лише раз на рік (у травні-червні) організувати фіксацію показників лічильників (зокрема з фотофіксацією), залучивши до цього студентів та старшокласників.

Тільки після усунення цього бюрократичного абсурду та розподілу комунального навантаження рівномірно протягом року можна буде приступати до фахового обговорення необхідності підвищення тарифів на тепло, воду, газ та електроенергію.