Коли вулиця командує армією: уроки останнього тижня

На холодну голову.  

Через тиждень після початку карколомних змін уряду, які спровокували справжню політичну кризу, хочу врешті написати кілька висновків з цих подій.

Перше. Сподіваюся, президент, Давид Арахамія та ще один таємний консультант на мінімалках, імʼя якого не прийнято називати у пристойному товаристві, врешті зрозуміють, що ціна інтриг зараз - це шлях до програшу та розпаду, якого ми уникаємо лише завдяки терпінню суспільства та Сил оборони. Робіть висновки, панове, бо столиця в Києві - це ціна крові і життів, а не даність. А те, що відбувалось останні дні на вулицях міст - наслідок інтриг на Банковій, а відтак і зняття міністра оборони вдруге за рік, вшосте за 7 років. Виглядає це, м'яко кажучи, як диверсія разом з непризначеними головами СБУ, ДПСУ та СЗР.

Друге. Громадянське суспільство є невідʼємною складовою процесу прийняття політичних рішень навіть в умовах війни, але не може перебирати на себе функції військово-політичного керівництва - це погана історична прикмета. 

Наша традиція протестної активності, яка багато разів рятувала країну від сповзання в авторитарну яму не може підміняти собою конституційні механізми призначень військового керівництва, які є невідʼємним елементом стійкості держави в умовах війни. Так, президент і його оточення не пояснили свої рішення і діяли в розріз суспільним очікуванням, але це не привід руйнувати репутацію та довіру до війська. В нашій історії такі випадки вже були. І було б жахом, якби вони повторились із тими ж катастрофічними наслідками, що і 100 років тому. Розривати грамоти ГК, державні нагороди і тд - це безперечно емоційна позиція. Військова служба - це захист своїх громадян і держави, а не Сирського чи Зеленського.

Третє. Публічні політики, які мають високий рівень суспільної довіри, не можуть нехтувати наслідками своїх заяв та рішень. 

Я з повагою ставлюсь до Михайла Федорова і результатів його багаторічної роботи в уряді. Але при цьому, вважаю, що "пасивність" у контексті масових протестів з потенційно вибуховим для країни потенціалом є нездоровою. Не можна толерувати й каналізувати ненависть і агресію до головнокомандувача ЗСУ безвідносно до прізвища.
Хочу нагадати всім, що влада, що Збройні Сили - це дзеркало суспільства. 

Підтримую вимоги вулиці з приводу політичних змін, але не розумію і не зрозумію, як вулиця може командувати армією.

Помста в сторону ГК зрозуміла, але невже нормально обливати останнім словами ГК, який очолює 700 тисяч осіб і координує загалом мільйон людей? Всьому ж є межа і здоровий глузд. Армія - це ієрархія і дисципліна, а не соцмережі. А виконання бойових задач - далеко за межами бізнес та іт-процесів.

Четверте. Посада Главкома - це колосальна відповідальність за життя людей і долю країни. Але цю місію неможливо виконати без підтримки з боку політичного керівництва, військових і суспільства. 

Михайло Драпатий заходить на посаду Главкома у дуже непростий час (якщо такий взагалі існував у війську від початку війни у 2014 році). Перед ним багато викликів і важкий в усіх сенсах осінньо-зимовий період. Я сподіваюсь, що політичні акули не зʼїдять його в перше півріччя.

Пʼяте. Об'єктивно оцінити професійні результати будь-якого командувача чи політика можна лише з плином часу, а захейтити і зруйнувати репутацію - простіше простого. І цього в тому числі добивається ворог.

Я вважаю, що Олександр Сирський заслуговує на подяку за службу. Його операції на Харківщині, Київщині та території рф - найяскравіші тому підтвердження, які увійдуть в історію та підручники. Звісно, під час його роботи на посаді були і невдалі рішення, і помилки. Як і цвинтар військових, який є в кожного командира чи командувача на війні.

Але елементарної подяки він точно заслуговує. Без ідеалізації, але й без хейту і точно без матів.

Замість висновку. 

Прошу усіх зняти рожеві окуляри і не забувати, що усі ці події - це не кінець історії, і не перемога.

Наша сила в єдності - без якої не вистояти. Набираймося сил, мудрості і готуймося, бо найтемніша ніч - перед світанком. А попереду ще осінь і зима.