Точка неповернення: чому боротьбу за український людський капітал не можна відкладати на "після війни"
У 2022 році повернення українців з-за кордону багатьом здавалося майже природним і гарантованим результатом майбутнього миру. Передусім йшлося про мільйони жінок, які рятували від обстрілів дітей, літніх батьків і самих себе. Здавалося, щойно стане безпечніше, родини повернуться, діти підуть до своїх шкіл, лікарі — у лікарні, викладачі — в аудиторії, а інженери — на підприємства.
Минуло понад чотири роки, і ця проста романтична формула сьогодні абсолютно не працює. За ці роки надію на автоматичне повернення змінили суворі й стримані розрахунки. Якщо у 2022 році директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова прогнозувала повернення 50–60% тих, хто виїхав, то сьогодні вона вже відверто говорить, що мріє хоча б про третину. Це одна з найтривожніших поправок, які війна внесла в наше уявлення про майбутнє, адже йдеться не просто про арифметичну чисельність населення, а про те, кого саме держава ризикує втратити назавжди.
На кінець травня 2026 року тимчасовий захист у ЄС мали 4,38 мільйона громадян України, з яких дорослі жінки становили 43,4%, а неповнолітні — ще 29,8%. Тобто майже три чверті наших співвітчизників під тимчасовим захистом у Євросоюзі — це жінки та діти. За цією статистикою стоїть колосальний освітній, науковий та професійний потенціал. Близько 70% українок віком від 25 років, які перебувають за кордоном, мають вищу освіту. Це лікарі, викладачі, інженери, управлінці, фахівці юриспруденції та фінансів, підприємці. Це сформований людський капітал: роки навчання, професійна кваліфікація, досвід та соціальні зв’язки, якого Україні вже сьогодні кричуще бракує.
Масштаб цієї кризи добре ілюструють цифри ринку праці. За перше півріччя 2026 року роботодавці подали до Державної служби зайнятості понад 240 тисяч вакансій, а укомплектувати вдалося лише близько 131,5 тисячі. Це не означає, що решта робочих місць порожніють, адже ринок праці шукає працівників і поза державною службою зайнятості. Проте цей розрив чітко діагностує системний кадровий голод, який Міжнародна організація праці називає серед головних перешкод для відновлення країни. Виникає небезпечний парадокс: всередині держави вже бракує фахівців, тоді як мільйони наших працездатних громадян щодня дедалі глибше інтегруються в економіки інших країн.
Причому Європа отримала висококласну робочу силу. За даними Управління Вищого комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), рівень зайнятості серед українських біженців працездатного віку в ЄС становить близько 57%, але майже 60% працевлаштованих виконують роботу, яка є значно нижчою за рівень їхньої кваліфікації. Для людей із вищою освітою цей розрив є особливо болючим: понад третина працює на низькокваліфікованих роботах проти 7% серед місцевого населення. Це позначається і на статках — медіанний розрив у заробітках між українськими біженцями та місцевими працівниками оцінюють орієнтовно у 40%, і ключова причина тут полягає саме в професійній невідповідності.
Українська лікарка, яка вдома була висококласним хірургом, за кордоном через непідтверджений диплом, мовний бар'єр та бюрократичні процедури змушена працювати доглядальницею. Людина перебуває в безпеці, має дохід, але її потенціал використовується лише частково. Поки фахівець не відновив свій професійний статус там, Україна ще має шанс запропонувати те, чого не дає країна тимчасового прихистку — можливість працювати за фахом та реалізовувати свій масштаб.
Проте час працює проти інтересів України. Якщо спочатку виїзд сприймався як тимчасова евакуація, то з кожним роком ситуація змінюється. Дитина йде до наступного класу — за даними УВКБ ООН, у 2025 році рівень охоплення українських дітей формальною освітою у країнах перебування зріс до 86%. Кожен новий навчальний рік — це мова, друзі, соціалізація та зв’язки з країною, де дитина зростає. У дорослих з’являється постійна робота, орендоване житло змінюється на довгострокове, складаються нові побутові маршрути й коло спілкування. Тимчасовий статус поступово стає постійним життям. Чим довше триває війна, тим більше збудовано за кордоном — кар’єр, зв’язків, життєвих проектів.
Окремим і найменш проговореним на державному рівні є фактор родин, які виховують синів. Сім'ї, де ростуть хлопці-підлітки, психологічно й практично орієнтуються на їхнє майбутнє за кордоном. Чим ближче дитина до повноліття, тим менша ймовірність, що така родина наважиться на повернення до повного завершення війни або до появи абсолютно чітких, прозорих і передбачуваних правових правил щодо вищої освіти, військового обліку та подальшого майбутнього молоді. Батьки обирають безпеку та стабільний освітній трек для своїх дітей, і заперечувати цю реальність — значить ховати голову в пісок.
Не менш гостро стоїть і суто фізичне, соціально-житлове питання. Повертатися "в нікуди" не буде ніхто. Для сотень тисяч родин, чиє житло зруйноване або залишилося на окупованих територіях, патріотичні заклики розбиваються об сувору економіку. Якщо людина змушена винаймати житло за ринковими цінами в безпечніших регіонах України, це одразу з'їдає левову частку її потенційної зарплати. Без дієвих державних програм пільгової іпотеки, соціального житла, швидких компенсацій за втрачене майно та гарантованого доступу до дитячих садків і лікарень розмови про масове повернення залишаються абстрактною теорією.
Головна проблема полягає в тому, що уряд досі розглядає повернення громадян як процес, який розпочнеться колись після війни. Це фундаментальна помилка. Політика повернення вимагає конкретних юридичних, економічних та соціальних рішень вже зараз.
По-перше, Міністерство освіти і науки та МОЗ мають розробити спрощений і швидкий механізм підтвердження дипломів і ліцензій для тих, хто повертається або здобув додаткову освіту в ЄС, адже бюрократична тяганина на кілька місяців — це прямо вказані двері на вихід із країни.
По-друге, потрібна адресна програма професійної реінтеграції. Дослідження ООН фіксують жорстку закономірність: щойно наші громадяни знаходять роботу в Європі та стають фінансово незалежними, їхні вимоги до України різко зростають. Такі люди вже не поїдуть додому на самих лише патріотичних гаслах чи ностальгії. Головною умовою для них стає гарантоване робоче місце, адже ніхто добровільно не проміняє європейську стабільність та зарплату на українське безробіття. Лікар чи інженер мають їхати додому під конкретний прозорий контракт і зрозумілі умови праці.
По-третє, держава має запровадити житлові ваучери та цільові програми пільгового кредитування саме для репатріантів, які втратили домівки.
Нарешті, влада повинна вести активні переговори з урядами країн ЄС про спільні міжурядові програми повернення фахівців, а не пасивно чекати, як розпорядяться долею українців у Брюсселі, Берліні чи Варшаві. Адже у цій ситуації криється жорстокий прагматичний розрахунок. Європейські країни, які відчувають демографічний спад, уже сьогодні зацікавлені залишити в себе найбільш кваліфікованих, адаптованих та економічно активних українців, надаючи їм робочі візи. Натомість виплати й "підйомні" за повернення додому Європі дешевше віддати тим, хто так і не зміг працевлаштуватися й залишається на соціальному забезпеченні. Якщо українська держава не матиме власної агресивної політики боротьби за свій людський капітал, ми ризикуємо віддати Європі найкращі професійні мізки.
Політику повернення людей неможливо відкладати на потім. Коли настане довгоочікуваний мир, може виявитися, що пропонувати рішення вже пізно. Обов'язок держави — вже сьогодні створити законодавчий, економічний та соціальний фундамент, з якого українці бачитимуть своє майбутнє та майбутнє своїх дітей саме в Україні.
