Дві речі, які лякають в українському суспільстві

Мене в українському суспільстві зараз лякають дві речі.

Перша - це апеляція окремих індивідів до свободи слова і демократії.

Окремих - це тих, хто, спираючись на свободу висловлювань, під різними контекстами вводять в публічний дискурс наративи штибу "треба війну припиняти" (нібито жертва має перед ножем маніяка якийсь інший вибір, окрім як опиратися), "вайна вигадна палітікам, а прастиє люді протів вайни" (що цікаво, ці телепні пишуть це в вільній Україні, а не на росії, де за таке відразу відїжджають на великі терміни в буцегарню просто за слово "війна"), "давайтє отдадім донбас, оні отцєпятся" (ні, не відчепляться. Навіть на Чопі не відчепляться) і т.п.

Так, російська іпсо і боти працюють, але я постійно стикаюся зі сторінками живих людей, у яких в коментарях дійсно переконуєшся, що це їхні хоч і тупі, але думки.

Особливо вразила позиція однієї киянки (якась гештальт-психологиня), яка провєщала, що вона не розуміє, нащо ця війна і нащо страждати від обстрілів, а на зауваження, що росіянам в Бучі було по-барабану до цих високопарних міркувань і вони просто вбивали усіх, вона на "галубом глазу" заперечувала, що історія не може мати умовного способу. І то вбили там когось, а от як воно було б зараз - ми не знаємо.

Серйозно, так і писала.

Про умовний спосіб слід зробити ліричний відступ і я на правах людини, яка разом з побратимами благала виїхати мирняк з-під обстрілів, яка в обличчя від них отримувала зневажливе "не нагнітайте" і яка на наступні дні потім бачила трупи цих людей - поясню.

Гомо сапієнси відрізняються від тварин не тільки тим, що постійно бояться "невидимого тигра" (тварини бояться лиш тигра реального, тікають від нього, стресують, але потім, коли тигра немає, заспокоюються і живуть своє щасливе життя. Людина ж, навіть маючи безхмарне сьогодення, постійно непокоїться від "невидимих тигрів" - очікування від зими, курсу валют, настрою начальника тощо).

Набагато більшим емпіричним відкриттям в 2022-му році для мене стало те, що гомо сапієнси ще й схильні навпаки - дуже применшувати загрозу для себе і своїх рідних, не зважати на очевидні сигнали небезпеки і, що цікаво, навіть на смерті своїх співплемінників.

"То ж сусідці голову міною відрізало, а не мені".

"Я тут будинок охороняю, щоб його не розграбували. Ну-то й що, що сусідські обійстя зараз палають".

Це реальні історії.

(Цивільні аналоги - "То ж інший підліток-зачепер-невдаха згорів від сотень вольт на даху електрички. Зі мною такого не станеться".

"То ж криворукий байкер. А я нормально зараз стану на колесо і всім покажу".)

Їхню упевненість в тому, що все буде добре може змінити лиш російський метал або вогонь, що розпилює їхню ж сіру мізкову речовину по стіні позаду.

Та й то, достеменно ми не знаємо, про що ці сердешні думають в останні мілісекунди життя.

Загалом, дивного в такій постановці питання про "ми не знаємо як було б" - нічого немає.

Просто цікавий випадок для психіатрів.

Другий момент, який мене лякає - це пацифісти. Зазвичай, вони живуть приємне закордонне життя в мандрівках і побутових турботах, але чомусь не полишають спроб коментувати тутешні події про "злочинне ТЦК", "концтабір" тощо.

Дискусії з ними на тему "чому не існує жодної пацифістичної держави" (як і лібертаріансько-анархошосьтам) - позбавлені сенсу.

У них в голові не вкладається, що лиш вмовляннями не зупиниш росіянина, який прийшов гвалтувати твою жінку, доньку, матір, а тебе самого мертвого запхнути в каналізаційний люк.

Вони не тямлять, що там, де в популяції виникає забагато пацифістів - потім трапляється різня і пацифістів стає мало.

Зручно бути пацифістом, проповідувати піс та лав, лайф беленс, тревелінг, плежер та решту маячні, коли по периметру стоїть добре озброєна Армія, що захищає твій світ рожевих поні від тих, хто мріє свій пісUN запхнути тобі в твою піс-дупу.

А як тільки клює смажений півень - пацифісти тікають за обрій, за бойові порядки інших армій, які чомусь тепер їх мають захищати.

Я це все до чого.

Проблема в тому, що в демократичних країнах громадяни, що не хочуть стати беззахисною отарою овець, вимушено втрапляють в різню через прагення одних "домовлятися", а інших - бути пацифістами.

Виправити ані перших, ані других - неможливо.

І свобода слова і демократія - це добре.

Але є межа, де ці речі можуть і мають бути обмежені.

Здається, Ruslana Radchuk розповідала про навчання дітей в Німеччині випадкам, коли свобода може обмежуватись: (перефразую своїми словами, бо точно не відтворю) заборонено має бути те, що врешті призведе до скасування свободи слова і демократії.

Як це сталося в нацистській Німеччині, де вбивці мільйонів людей прийшли до влади цілком законним політичним шляхом.

Тому всі суспільні дискусії слід пропускати крізь трафарет "чи прийде сюди росія внаслідок тих чи інших пропозицій".

Якщо відповідь на це питання "так" - ця дискусія має припинятися.

Зупинити мобілізацію? Не чинити опір? Домовитися? Пожаліти ухилесів, які стогнуть в цьому "концтаборі"?

На все добре.

До речі, на правах все того самого, що спілкувався з окремими жителями Ірпеня і Бучі в березні-квітні 2022 року, вже тоді звучали думки, що "якби не опиралися, а просто здалися - росіяни б нічого такого не робили".

Це казали дорослі люди з виборчим правом, стоячи поруч з тілами своїх сусідів в чорних пакетах.

Це здавалося маренням, стокгольмським синдромом, але як є. Я не психолог і не психіатр, щоб вивчати цей лепрозорій нікчем.

Для цього є гештальт-терапевти, але, як бачимо, не всі з них можуть спонукати громадян закрити гештальт "захистити себе та своїх рідних".

Водночас є і хороші новини.

Правда.

Ми в цьому живемо, опираємось і наше суспільство протистоїть росії не тільки фізично, але й винаходить протиотруту на кретинів, які за "мир з росіянами, тільки б ніхто не гинув і не вибухало нічого".

5-й рік 12-річної війни вже тримаємось.

А тепер уявіть, які дискусії будуть в демократичних суспільствах навколо 5-ї статті.

Мені їх відверто шкода.

Тих з них, хто готовий буде боротися з ордою, що прямо зараз мобілізує чоловіків на захоплених територіях (шо там по концтабору, мамини черешні?) і готує ціле дитяче покоління до майбутньої війни.

Я нагадаю, що зараз з нами вже воюють молоді люди, кому в 2014-му році було до 10 рочків.

Тому не картайте себе за затикання ротів ідіотам.

Це не є паплюженням сводоби слова чи демократії.

Будь-кому, хто навʼязує проросійські чи пацифістичні наративи, будь-який свідомий громадянин, що хоче вижити і закінчити цю війну ще в цьому поколінні, зобовʼязаний заткнути пельку.