ВЛК: між наказом, совістю і людським життям

Я вже нічому не дивуюся…

Але вже неможливо не реагувати на ці моторошні історії загибелі тяжко хворих людей, визнаних ВЛК придатними до військової служби.

Одна з останніх таких історій просто кричуща. У Коростенському районному ТЦК помер 46-річний чоловік, якого вранці того ж дня (!) доставили для проходження ВЛК. За словами його матері, чоловік багато років страждав на тяжкі захворювання: у нього був неспецифічний виразковий коліт, психічний розлад, близько десяти років він мав інвалідність, постійно приймав ліки, зокрема психотропні, а його вага в останні роки сягала приблизно 200 кг. ВЛК визнала його придатним до служби у частинах забезпечення, ТЦК, навчальних центрах, медичних та інших підрозділах.

Того ж дня чоловік знепритомнів на території ТЦК і помер. Відкрито кримінальне провадження. Я не збираюся підміняти собою слідство і встановлювати причинно-наслідковий зв’язок між діями співробітників ТЦК, рішенням ВЛК і смертю цієї людини.

Але як лікар не можу не поставити інше запитання: як людину з таким анамнезом і таким станом здоров’я взагалі визнали придатною до військової служби? Невже неясно, що у таких хворих у будь-який момент на тлі тяжкого стресу може статися серйозне ускладнення? Яка від них користь, до них ще треба лікарську бригаду для спостереження поставити…

Я знаю багатьох лікарів, які працюють у ВЛК і сьогодні перебувають під безпрецедентним тиском. Знаю тих, хто відмовляється підписувати документи, з якими професійно не згоден. Тих, хто направляє людей на додаткові обстеження й іноді саме на комісіях уперше виявляє серйозну патологію. Знаю й тих, хто не хоче ставати частиною того, що відбувається, і просто йде з цієї роботи. Саме тому не можна всіх мазати однією фарбою.

Але існує межа, за якою просте посилання на "систему" перестає бути виправданням. Тому що медичний висновок підписує не система. Його підписує конкретний лікар.

Можна скільки завгодно говорити про недосконалість чинного Положення про військово-лікарську експертизу, затвердженого наказом Міністерства оборони №402. І в мене до цього документа величезна кількість запитань, адже чинні критерії дозволяють визнавати придатними людей із серйозною патологією.

Але навіть найдосконаліший нормативний документ не замінить клінічного мислення, а недосконалий — не скасовує професійної відповідальності та елементарної людяності.

Під час ковіду ми стикалися, на жаль, із таким явищем, коли деякі наші т.зв. колеги відмовляли хворим у ранньому лікуванні в очікуванні доказів, публічно міркували про те, чи потрібно надавати медичну допомогу невакцинованим пацієнтам, підтримували вакцинацію тих, хто щойно перехворів, і т.д. Тоді мене вразило, наскільки легко лікар може перейти межу, за якою перед ним уже не хвора людина, а представник якоїсь "неправильної", наприклад, невакцинованої категорії.

Сьогодні обставини інші. Але проблема та сама.

Що відбувається з лікарями в той момент, коли вони перестають бачити перед собою пацієнта, а бачать лише об’єкт, який потрібно якомога швидше провести через комісію під будь-яким приводом?

Але люди, які працюють у медицині, є продуктом того суспільства, в якому вони формуються. Жодні клятви Гіппократа не роблять людину кращою, якщо вона перебуває в анормальних умовах. А суспільство в нас повністю деморалізоване. Подивіться, що відбувається навколо. Агресія, злість, ненависть, постійне протиставлення одних людей іншим. Порушення базових прав людини все частіше намагаються пояснити війною, необхідністю, державною доцільністю.

І в якийсь момент людина звикає. Звикає не ставити запитань. Звикає виконувати. Звикає не бачити за документами живу людину. А потім з’являється підпис. І за цим підписом може стояти людське життя.

Тому я хочу звернутися, передусім, до колег, які працюють у ВЛК. Я чудово розумію, в яких умовах вам доводиться працювати. Розумію тиск. Розумію недосконалість нормативних документів. Розумію, що далеко не всі рішення залежать від лікаря. Але є речі, які залежать саме від вас.

Не піддавайтеся тиску системи. Не дозволяйте їй позбавити вас здатності бачити перед собою хвору людину. Накази змінюються. Керівники змінюються. Обставини змінюються.

Жити зі своєю совістю кожному доводиться самому. А свій суд, як відомо, найстрашніший…

Давайте залишатися людьми.