Кацапи, Пугачова, вибухи, 5 евакуацій, - не вигадані історії з одного потягу під час російської атаки

Вночі під час масованої комбінованої атаки РФ по Україні я мала їхати в потязі з Києва в Харків. О 21:55 потяг вирушав з Головного залізничного вокзалу столиці, о 6 ранку мали бути в Харкові.

Спочатку повідомили, що потяг затримується на 3 години. Хвилин за 30-40 до тривоги будівлю вокзалу зачинили, всіх людей відправили в укриття. Укриття на вокзалі - це такі підземні тунелі, які ведуть до колій.

Вони забиті людьми. Ніхто не панікує. Всі чекають. Серію вибухів було чутно дуже добре. Навіть підлога під ногами в укритті вібрувала. Це начебто були "Циркони".

Страшно, що прилетить прям сюди.

- Дівчинка Аліна Г***ко (прізвище), 13 років, десь є?, - кричить хтось здалеку. - Дитина загубилася! Мама чекає біля 6-ї платформи!

І люди починають далі по тунелю передавати криком цю інформацію. Помітно занервували. За хвилину:

- Нашлася! - кричать вже з іншого боку тунелю.

І далі прокочується цей крик вже у зворотному напрямку. Всі радіють за Аліну і її маму.

Чоловік років 60 десь роздобув маленьку подушечку, приніс своїй жінці. Потурбувався. Сидіти на бетонних сходах дійсно не дуже приємно.

В укритті Укрзалізниця роздає воду та чай. Туалети працюють безкоштовно. Жіночка-чергова терпляче відповідає на всі питання.

Вийшла на перон покурити. Відчувається запах гарі. Читаю і пишу новини про влучання. І про вихід нових російських ракет, які летять нас вбивати. Типова українська ніч.

О 2:18 оголошують посадку на мій потяг номер 64 "Перемишль-Харків". Фух. Видихаю. Розраховую, що от посплю зараз нарешті!

Але ні. Заснути не можу, тривожність. Згадую про снодійне, яке виписала психіаторка як раз на випадки, коли дуже треба заснути. Але лінь лізти за ним. І, виявляється, добре. Бо о 3:55 - евакуація! Потяг зупиняється в одному маленькому містечку. Всіх терміново виводять з вагонів.

Світло в потягу вимкнули. Темрява. Зірок на небі так багато! Стою біля провідниці сусіднього вагону, навіть обличчя її не бачу. Вона пояснює: росіяни останнім часом переслідують потяги, прицільно бʼють. Після чергового влучання вирішили зупиняти і евакуйовувати людей. "Але є такі, які не поспішають виходити, валізи збирають! Ну то я гримаю на них! Останній раз он було - вже шахеди над потягом кружляють, а воно валізи збирає!". Так я зрозуміла, що рюкзак сміливо можна залишати у вагоні.

Провідниця дуже втомлена. 5-ту добу в дорозі. Їздять туди-сюди. Сама вона з Києва. Питаю, чи очікувала велику війну.

- Ну я жінка з мишлєнієм! Не те, щоб очікувала, а знала, що щось буде. В 2014 році я ще їздила в Москву. Так кацапи приїжджали спеціально до нашого потягу, щоб спитати, навіщо ми дітей на Майдані розпʼяли!

Розповідає, що провідницею працює вже 38 років. Я дивуюся, бо обличчя її не бачу, але бачу статуру і чую голос - мій мозок домальовує собі білявку років 40.

- У 88-му році я їздила на "двойкє"!

- Це шо таке?, - питаю.

- На Москву ходив! Елітний поїзд. 5 вагонів люкс, плацкартів взагалі не було, вагоні - німецькі. Всякі зірки, дипломати їздили у нас. От Пугачева була і Кузьмін. Але різниця і тоді відчувалася - кацапи счітали, що ми молодші брати, і що ми маємо робити все, що вони скажуть. Що ми - люди-холопи.

Потім вона ще якийсь час міркує про геополітику. Каже, що Україна поступово обирала цивілізацію і Європу. І не хотіла вже бути "холопом у голожопої Росії".

- А вона голожопа, я вам точно кажу! Я 7 років на Астану їздила - проїжджали всі ці їхні міста. Так вони приходили до потягу, щоб в нас хліба купити. Бідні, голодні. Дивлюся: деревʼяні ці хати завалені, голожопі! А в Україну заїжджаєш - ну одразу різниця! Хати побілені, городи, заборчики стоять красиві, квіти висаджені. І оцей чиряк між нами зрів. І мав колись лопнути! Ось і лопнув. Я не те, що прєдполагала, що так буде. Але я з мишленієм, було видно, що буде логічний кінець! І знаєте, шо саме обідне?

Я не перебиваю цей нічний монолог незнайомої жінки. Тільки угукаю і конспектую в Нотатки.

- Так знаєте, що саме обідне? Що вони напали на нас і вважають, що вони праві! Бо в нас був Майдан. Так це був наш Майдан! Ви тут до чого? Кажуть, що в нас говорять там на руськом чи на українськом. Ну вам яка різниця, це ж ми у себе говоримо! Чого ви лізете?! Не зря кацапів назвали кацапами. Це головорізи.

Наша розмова припиняється так само неочікувано, як і почалася. Жінка жаліється, що в неї сильний головний біль. Пропоную знеболювальне (в мене в рюкзаку, який я з собою взяла). "Та я ж не пʼю ліки!, - каже так, наче я знаю її багато років і просто забула цей факт. - За все життя тільки цитрамон пила й активоване вугілля".

Закурює і йде заспокоювати якогось чоловіка, який хоче повернутися в потяг.

Десь вдалечині чутно вибух. Два. І знову тиша.

Найбільше мені шкода жінок з малими дітьми. Це прям дуже не зручно. Багато хто вийшов з вагонів з ковдрами. Кутаються в них. Я не подумала.

Знову десь далеко два вибухи. В містечку почали гавкати собаки.

Поруч підліток читає мамі монітори - що і куди летить: "4х КР на Кіровоградщину, Олександрійський район. 2х КР на Кіровоградщині курсом на Черкащину"…

Знову десь вибухи.

"Класно, що мені Маша дала ці телеграм-канали!", - продовжує малий.

Вже 4:45. Небо світлішає, скоро світанок. До собак додалися півні.

Знову десь вибухи.

Прошуся на хвилину в потяг - взяти ковдру. Бо вже дуже холодно. Пустили.

Так вже краще.

О 5:00 оголошують, що можемо повертатися. Провідники перепитують, чи всі на місцях, чи не забули раптом когось. Вирушаємо. Я заснула.

О 6:40 - друга евакуація! Ще одна маленька станція. Тепер виходжу з ковдрою і без рюкзака. Люди сонні. Втомлені. Знесилені. Цього разу постояли недовго - хвилин 15, і поїхали.

О 8:50 - третя евакуація. Сюр якийсь. Зупинилися посеред поля. Красиво так.

Раптом хтось кричить: "А у нас тут у одній людини сьогодні день народження! Давайте привітаємо!". Всі аплодують. Радіють. Ві-та-є-мо! Хтось жартує, що це все через іменинницю - їй такий подарунок на день народження. "Та ні, це через мене все - я додому повертаюся з Німеччини! Мене так Родіна зустрічає, - каже білявка років 45. Вона взагалі дуже гучно розмовляє. Так наче навколо нема інших людей.

"Це все через їх всіх!", - каже мужик у футболці років 60. Пауза. "Через їх всіх - це через кого?, - німе запитання. "Через депутатів наших!, - пояснює, - От їх би всіх сюди, на галявину, а я їх батогом!"

За хвилину переключається. Запитує харківʼян: "А де дівся ваш Добкін? Один цей помер ("Кернес", - уточнює хтось), а другий де дівся? Нормальний же мужик був". Відповіді я не чую.

"Зійдіть з колії", - свариться провідниця на якусь пару. "У нас увагоні і животниє, і дєті!", - парирує жінка.

Як це дєті у вагоні?! Натовп охає, хтось сміється. Дивина: через загрозу російського удару потяг зупиняється десь у полі, всіх евакуюють заради безпеки, одна мама вирішує вийти сама, але дітей залишити у вагоні. Щоб поспали. І сміх, і гріх.

Жінка поруч зі мною, сидячи в траві, працює. Інтернету немає, тому вона вирішує питання телефоном - мобільний звʼязок є. Комусь дає настанови, що і як треба зробити з якимось звітом.

Вибух десь.

Я валяюся в траві, на ковдрі Укрзалізниці і пишу цей текст. Міркую над тим, що треба мати із собою наступного разу: каремат (значно полегшить умови), теплу пайту з капюшоном, якийсь перекус.

9:30 "Народ, по вагонах, поїхали!", - кричить якийсь мужик, я його не бачу. Заходимо.

У провідниці починають просити кави. "Друзєчкі, ну давайте хоч відʼїдемо, я хоч вмиюся!", - вона дуже втомлена.

До речі, Укрзалізнице, весь цей шлях я захоплювалася тим, як працюють ваші люди. Людяно і віддано. Дякую.

10:55 Четверта евакуація. В Полтаві. Сили закінчилися.

 13:28 … Харкове, вітаю, рідненький!