Про людину, державу і незалежність

Життя нас постійно перевіряє кризами. На силу нашого вибору. На цінності. На внутрішню правду.

Людині в житті може бути дуже важко. Але якщо вона збирається, знаходить у собі сили й розум підвестися і йти далі шляхом свободи — а отже, свого життя, яке обирає тільки вона, — стає легше.

Якщо поруч є близькі, на яких можна спертися, — плюс. Якщо вони токсичні, тягнуть назад і заважають іти своїм шляхом — мінус. Але, побачивши це, ти можеш зробити вибір і просто зачинити перед цими людьми двері.

Державі складніше в сто разів. Хоча закони й механізми працюють приблизно ті самі. Але тут ми маємо справу вже з історичним часом і колективною енергією, колективними помилками й уроками. З умінням або невмінням робити висновки. Виправляти помилки — або не виправляти їх і знову й знову відкочуватися назад.

І ось криза, про яку ми раніше могли читати хіба що в книжках. Війна і ти. Війна і Україна. Чотири з половиною роки стояння на своєму. За свою свободу і незалежність.

Хтось поруч упав. Віддав своє життя за те, щоб ти міг підвестися й іти далі. Рука ближнього — того, хто прийняв біду України як свою власну і робить усе, щоб допомогти їй підвестися, — поруч. А влада?

Влада загрузла в корупції й некомпетентності. Президент тим часом продовжує робити вигляд, що в нього все ок. Але ж ми знаємо, що це не так. І якщо вже навіть його новий керівник Офісу, генерал із бездоганною військовою репутацією Буданов, судячи з оприлюднених записів у кейсі Мудрої, може опинитися в полі зору антикорупційних органів, — значить, справа точно не в окремих прізвищах.

Система не змінилася. Вона продовжує зсередини руйнувати воюючу країну. І це вже навіть не шокує. Як із ракетами, яких ми страшенно боялися на самому початку, а тепер звикли. До розкладання й деградації теж можна звикнути. Якщо замовчувати проблему й намагатися відкласти її вирішення на потім — бо зараз дуже погано і треба вижити.

Але саме це "треба вижити" залежить від того, яке рішення для себе всередині, а отже, і для країни ми ухвалимо просто зараз.

На жаль, проблему токсичності — дурості, некомпетентності, нечесності — тих, хто заважає Україні триматися на ногах, поступово рухатися вперед і перемагати, тут не вирішиш, просто зачинивши двері перед людьми, які обрали себе, свою кишеню, свій вплив, а не державу.

Вони є. Вони напряму впливають на твоє життя, на твою державу і на її здатність перемогти у війні. Ти можеш робити все, що від тебе залежить, на своєму місці. Але якщо той, хто ухвалює рішення на рівні держави, цього не робить, твої зусилля знецінюються. Стають холостими. А простого механізму позбавити цих людей впливу на твоє життя і країну — переобрати — під час війни немає.

І це — реальна перевірка на незалежність.На колективний розум. На досвід. На сміливість. На суть. На здатність побачити себе збоку, зробити висновки й змінитися.

У нас ще є трохи часу.

І у влади він теж є. Щоб почути. Побачити себе збоку. Визнати помилки й змінити підходи. Не доводити країну до точки, де обирати доведеться вже тільки між поганими рішеннями з колосальними ризиками.

А в нас — щоб зважити ці ризики й не боятися обрати оптимальне рішення, якщо влада своїм часом так і не скористається.

Не те рішення, яке дозволить ще на якийсь час замовчати й законсервувати проблеми, а в результаті — програти і себе, і країну. А те, яке дасть можливість реально вийти з кризи. З втратами, синцями й саднами. Але — перемогти. І йти далі.

Жити своє незалежне життя.