Незалежність, яку ми маємо зберегти

Цьогорічний День Незалежності припадає рівно на чотири з половиною роки повномасштабної війни.

За всі 35 років нашої новітньої історії ми ще ніколи настільки гостро не відчували: незалежність держави — це не дата в календарі і не лише юридичний факт, зафіксований у 1991 році. Це спроможність держави вистояти. Це її здатність захистити свою територію, своїх громадян, свої інституції і власне право самостійно визначати майбутнє.

Україна пройшла випробування, масштаб якого важко було навіть уявити. І найстійкішим у ньому виявився український народ. Мужність військових, волонтерів, лікарів, рятувальників, людей, які працюють під обстрілами або починають життя заново з нуля — це той реальний фундамент, на якому сьогодні тримається держава.

Але День Незалежності — це привід говорити не лише про незламність. Суспільство і держава — не одне й те ж. І якщо стійкість українського суспільства за ці роки не викликає сумнівів, то до якості роботи державних інституцій запитань накопичилося чимало.

Так, українська держава вистояла. Зберегла керованість, систему влади, місцеве самоврядування, парламент, уряд, суди, дипломатію. Сценарій ворога провалився. Але сьогодні час поставити значно складніше питання: якою саме державою ми маємо вийти з цієї війни?

Бо вистояти фізично — недостатньо. Не менш важливо зберегти правову і демократичну основу України.

Війна справді потребує важких, часто непопулярних рішень. Конституція допускає обмеження окремих прав під час воєнного стану. Але будь-яке обмеження мусить бути законним, обґрунтованим і пропорційним. Обмеження права — це не його скасування. Воєнний стан не скасовує Конституцію, людську гідність чи обов'язок органів влади діяти виключно в межах закону.

Найгостріше ми бачимо це у сфері мобілізації. Захист Вітчизни є конституційним обов'язком громадянина, і держава має право вимагати його виконання. Але ці відносини не можуть бути односторонніми. Вимагаючи від людини виконання її обов’язку, держава не має права відступати від власного — забезпечувати гарантії прав, захищати життя, честь і гідність людини. Інакше виникає небезпечний розрив між вимогами до громадянина і поведінкою самої держави.

Незалежну Україну неможливо захистити методами, які підточують її правову основу. Сила держави вимірюється не лише здатністю примушувати, а й здатністю залишатися в межах права навіть у найважчі часи.

Так само війна не повинна привчити нас до життя поза нормальним демократичним циклом.

Сьогодні існують зрозумілі правові та безпекові перешкоди для проведення загальнонаціональних виборів. Але це не означає, що підготовку до перших повоєнних виборів можна відкладати на останній день. Участь у голосуванні військових, мільйонів громадян за кордоном, внутрішньо переміщених осіб, організація процесів на деокупованих територіях — усе це потребує напрацювання фахових рішень вже зараз.

Після війни Україна має повернутися до повноцінного конституційного порядку не шляхом імпровізацій, а через підготовлені, законні й зрозумілі суспільству процедури. Це також складова незалежності — здатність самим організовувати власну владу на основі права та демократичної легітимності.

Безумовно, повоєнна Україна потребуватиме і модернізації Основного Закону. Практика показала необхідність посилення конституційних механізмів у сфері нацбезпеки, гарантій прав людини та дієвого балансу між інституціями.

Для держави, саме право на існування якої ворог намагається заперечити, критично важливо зберегти конституційну і державну тяглість. Нам потрібне не обнулення правового порядку і не спроба почати все "з чистого аркуша", а його осмислене вдосконалення. І, можливо, найважливіше — нарешті навчитися виконувати Конституцію так, як вона написана.

Протягом десятиліть проблема полягала не стільки у недосконалості норм, скільки у бажанні пристосувати Конституцію до поточного політичного інтересу. Час нарешті привести політичну практику у відповідність до Конституції.

Чотири з половиною роки великої війни вже дали відповідь на головне питання: українська політична нація існує і здатна захищати свою країну. Тепер сама держава повинна відповідати стійкості суспільства.

Бути сильною не лише армією, а й правом. Не лише примусом, а й повагою до людини. Саме в цьому сьогодні головний сенс української Незалежності. Ми захищаємо не просто території — ми захищаємо наше право жити у власній, суверенній, демократичній і правовій державі.