Чи бувають ракети не реактивними? Пояснення для Сергія Флеша та простих українців
Скажу відверто, коли вперше це почув, то просто сміявся, бо це повна нісенітниця. Але потім вирішив, що все ж треба все пояснити.
Нагадаю, 6 вересня 2026 року радник президента з технологічних напрямів оборони Сергій Бескрестнов («Флеш») заявив, що Росія переходить від реактивних БПЛА до дешевих реактивних ракет. Серед прикладів він назвав «Бандероль», «Герань-5», «Дань-Т», «Дань-М».
Причому Флеш окремо пояснив свою термінологію. Він написав, що фраза «реактивні ракети» була використана ним під час телемарафону, щоб простіше пояснити аудиторії процес: на зміну реактивним БПЛА поступово приходять ракети, які використовують подібні реактивні двигуни, але мають іншу конструкцію та характеристики. Він наголосив, що ракети можуть бути твердопаливними, рідинними, гібридними або повітряно-реактивними.
Але вже потім. Давайте більш детально у всьому розберемося.
Невелике зізнання одразу на старті
Є питання, які виглядають дитячими, поки не спробуєш відповісти на них серйозно. «Чи бувають ракети не реактивними?» — саме з цієї категорії. Спершу хочеться посміхнутися й сказати: «Ну звісно бувають, он у м'ясному відділі є ковбаса без м'яса, чому б не бути ракеті без реактивного руху?». А потім розумієш, що питання насправді розколює саме поняття «ракета» навпіл, і доводиться визнати: ні, шановні, це майже те саме, що спитати, чи бувають трикутники без трьох кутів.
Але «майже» — слово підступне. І саме на ньому тримається вся ця стаття.
Що взагалі означає слово «реактивний»
Почнемо з нудної, але необхідної частини — фізики, яку всі проходили в школі й майже всі забули одразу після контрольної. Реактивний рух — це рух, що виникає внаслідок відділення від тіла якоїсь маси з певною швидкістю. Простіше кажучи: щось вилітає в один бік — тіло летить у протилежний. Третій закон Ньютона, дія дорівнює протидії, і жодних винятків тут природа робити не збиралася, скільки б хто не просив.
Ракета в класичному, інженерному розумінні — це і є пристрій, що рухається саме так: спалює паливо, викидає гарячі гази з сопла, і завдяки цьому летить уперед. Тобто «реактивність» для ракети — це не якась додаткова опція, яку можна вимкнути в налаштуваннях. Це, по суті, її визначення. Питати, чи буває ракета не реактивною, — це майже те саме, що питати, чи буває вода не рідкою. Технічно за певних умов буває (лід, пара), але тоді це вже й не зовсім «вода» у побутовому сенсі, а окремий агрегатний стан зі своєю назвою.
А тепер — контрудар: чому питання все-таки не таке дурне
Річ у тім, що слово «ракета» у живій мові давно втекло з фізичного словника і почало жити своїм окремим, доволі розгульним життям. І ось тут з'являється простір для іронії, тому що людство — істота метафорична, і будь-який предмет, що літає швидко, гостроносе і зі свистом, отримує в народі почесне звання «ракета», незалежно від того, як він насправді рухається.
Візьмімо, наприклад, старовинні бойові стріли з мортир, катапульти, старовинні снаряди середньовічних облогових машин. Ніхто в здоровому глузді не назве камінь, випущений з катапульти, реактивним снарядом. Він летить виключно за рахунок пружної енергії скрученого каната чи важеля, а далі — суто балістика і гравітація. Але подивіться на будь-яку історичну реконструкцію чи навіть на серйозний музейний стенд — і ви побачите підпис штибу «середньовічна ракета». Це не помилка перекладача, це побутова звичка називати «ракетою» все, що летить далеко і з апломбом.
Класична пастка: феєрверк, який усі вважають ракетою
Ось де іронія набуває майже трагікомічного відтінку. Феєрверковий снаряд, який запускають із мортирки на святі, — це, по суті, комбінований пристрій. Спочатку його виштовхує з труби порохова закладка — це чиста реакція газів, штовхаючих снаряд угору, цілком реактивний етап.
А ось подальший підйом і, головне, ефектний розрив у небі — це вже не рух, а вибух статичного заряду. Тобто в народній свідомості «феєрверкова ракета» — суцільна реактивність від першої до останньої секунди, хоча насправді половина її польоту — звичайний балістичний рух тіла, яке просто летить за інерцією, підкоряючись гравітації, а не власному двигуну.
Виходить кумедна картина: люди щороку в новорічну ніч спостерігають десятки тисяч «нереактивних» ділянок польоту, щиро вважаючи все це суцільною реактивною магією.
Рейкотрони, гаусс-гармати та інші привиди наукової фантастики
Ось де питання стає вже майже філософським. Уявімо електромагнітну гармату — рейкотрон (railgun) чи котушкову гармату (coilgun). Снаряд у ній розганяється не за рахунок викиду власної маси назад, а за рахунок зовнішнього електромагнітного поля.
Ніякого пального, ніяких газів, що виривається ззаду, — суцільна фізика провідників у магнітному полі.
Чи можна назвати такий снаряд «ракетою»? Формально — ні, це артилерійський снаряд. Але у фантастичних фільмах, іграх та новинних заголовках про «ракети майбутнього» подібні системи з завидною регулярністю обзивають саме ракетами, тому що слово коротке, звучне і одразу викликає у мозку картинку чогось грізного й швидкого. Маркетинг, як завжди, перемагає термінологічну точність із розгромним рахунком.
Цікаво, що є й реальні військові розробки, де снаряд спочатку розганяється неракетним способом (тим-таки рейкотроном чи звичайним пороховим зарядом ствола), а вже потім, у польоті, вмикається власний реактивний двигун для корекції траєкторії чи додаткового розгону. І от це вже справді цікавий прикордонний випадок: перша фаза польоту — абсолютно нереактивна, друга — цілком реактивна. Виходить своєрідний кентавр: наполовину гарматний снаряд, наполовину ракета. Назвати таке однозначно «ракетою» чи «не ракетою» — все одно що сперечатися, чи є кентавр конем.
Космічний ліфт: мрія тих, кому набридли ракети
Якщо вже говорити про справжню, концептуальну альтернативу реактивному руху, не можна оминути ідею космічного ліфта — гіпотетичної конструкції, яка мала б піднімати вантажі на орбіту без жодного грама пального, просто по тросу, механічно, як звичайний ліфт у висотці, тільки трохи довший (десятки тисяч кілометрів замість звичних поверхів). Це справжня мрія інженерів, яким набридло щоразу спалювати тонни палива заради виведення кількох кілограмів корисного навантаження.
Проблема лише в тому, що для космічного ліфта поки що не існує матеріалу з достатньою міцністю — вуглецеві нанотрубки теоретично підходять, але практично людство поки не навчилося робити з них троси потрібної довжини й якості. Тож космічний ліфт залишається прекрасним прикладом «нереактивного способу дістатися космосу», який існує винятково на папері, у науково-популярних статтях і в головах оптимістів, що вірять у прогрес більше, ніж у закони матеріалознавства.
А що з вітрилами, парасольками та гравітаційними маневрами
Окремо варто згадати сонячні вітрила — апарати, які рухаються за рахунок тиску сонячного світла на величезне тонке полотно. Тут теж є цікавий нюанс: з одного боку, фотони, вдаряючись об вітрило й відбиваючись від нього, передають імпульс — тобто це теж різновид реактивної взаємодії, тільки джерело «викиду маси» — не сам апарат, а зовнішнє Сонце. З іншого боку, сам апарат нічого не викидає й палива не витрачає, тому інтуїтивно хочеться сказати, що це «нереактивний» рух. Фізики на цей рахунок сперечаються значно спокійніше, ніж інтернет-коментатори, і зазвичай сходяться на тому, що це прикордонний випадок, який залежить від того, що саме вважати «системою», що рухається.
Гравітаційний маневр (те саме знамените «слінгшот» біля планет) — ще один улюблений прийом міжпланетних місій, коли апарат розганяється, «крадучи» трохи орбітальної енергії у планети-гіганта, без жодної краплі пального. Красиво, елегантно, абсолютно нереактивно в сенсі роботи двигуна — і водночас це не «рух ракети», а лише корекція траєкторії вже наявного космічного апарату, який до цього моменту цілком реактивно долетів до потрібної планети на власних двигунах.
То яка ж відповідь: бувають чи не бувають
Якщо чесно, без спроб зробити з простого питання інтелектуальний фейерверк, відповідь звучить так: ракета в науковому й інженерному сенсі за визначенням є реактивним апаратом, тому що саме принцип відкидання маси й лежить в основі того, що ми називаємо ракетою. Не реактивна ракета — це оксиморон, як «сухий дощ» чи «гаряча крижина».
Але водночас у широкому, побутовому, метафоричному значенні слова «ракета» люди із задоволенням застосовують цю назву до всього, що летить швидко, високо і з відповідним драматизмом: до катапультних снарядів, до електромагнітних набоїв, до балістичних ділянок польоту феєрверків, до гіпотетичних кабінок космічного ліфта. І в цьому сенсі «нереактивні ракети» не просто бувають — вони буквально оточують нас щоразу, коли хтось надто емоційно описує будь-що швидке й гостроносе.
Замість висновку
Мабуть, найчесніше визнати: людство вигадало прекрасне, енергійне слово «ракета» і тепер щедро роздає його наліво й направо. Електромагнітним гарматам, феєрверкам, навіть удару тенісного м'яча об ракетку суперника (втім, це вже інша ракетка, тут я, каюсь, трохи попрацював словесним фокусником). А фізика тим часом спокійно нагадує: справжня ракета або реактивна, або це вже не ракета, а щось інше, просто з гучнішою назвою. І, як завжди буває з гучними назвами, реальність виявляється значно нуднішою за маркетинг. Але, зрештою, саме тому маркетинг і вигадали.
