Мені здавалося, що я недостатньо допомагаю Україні. Поки я не зустріла своїх учнів

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мене, як і багатьох українців за кордоном, не полишало відчуття провини. Я живу в Канаді вже понад десять років. Ми з мамою приїхали в Монреаль, коли мені було сімнадцять років, щоб я змогла здобути міжнародну освіту. Тоді ми були впевнені, що це тимчасово і після навчання повернемося в Україну. Я завжди любила своє життя вдома, на Оболоні, і ніколи не планувала будувати майбутнє далеко від України.

Довгий час ми жили цієї надією, але життя затягує: мама через декілька років отримала гарну роботу і почала успішну кар’єру в HR напрямку. Я після університету, почала багато працювати. Тим не менш, ми намагались не втрачати зв’язки з Україною і були і є активними учасниками української громади в Канаді. Ми виходили на мітинги, організовували збори, підтримували українські ініціативи.

Після 24 лютого 2022 року, я почала допомагати іноземним журналістам як фіксер під час їхніх поїздок в Україну співпрацювала з канадськими та британским медіа, їздила перекладачкою на фронт, бачила зруйновані міста, спілкувалася з людьми, які втратили свої домівки та рідних. Особливо мене вразили діти. Саме тоді я зрозуміла, що війна забирає в них не лише безпеку, а й дитинство, відчуття нормального життя, можливість спокійно навчатися і мріяти.

Кожного разу, повертаючись до Канади, я відчувала, що роблю недостатньо. Здавалося, що справді допомагати Україні можна лише перебуваючи там. Це відчуття безсилля не залишало мене дуже довго.

Одного дня я натрапила на програму StudMentor. Її ідея була дуже простою: українці з різних країн світу можуть безкоштовно допомагати дітям і молоді з прифронтових територій у вивченні різних шкільних предметів. Я вирішила стати менторкою з англійської мови. Я заповнила анкету, пройшла співбесіду, тестування та понад шістдесят годин навчання з менторства, коучингу, активного слухання, інклюзивної освіти й захисту дітей.

Якщо чесно, найбільше я хвилювалася перед першою зустріччю. Я думала, що моїм менті буде не цікаво, що вони не захочуть спілкуватися, що я не знайду з ними спільної мови.

Але все сталося зовсім інакше.

Ми дуже швидко знайшли контакт. Наші уроки перестали бути просто уроками. Я навіть не люблю називати їх заняттями. Для мене це були зустрічі. Я не хотіла бути людиною, яка лише перевіряє домашні завдання. Хотілося, щоб менті відчували себе вільно, не боялися помилятися, могли жартувати і говорити англійською без страху зробити помилку.

Я люблю творчий підхід до навчання, тому намагалася підлаштовувати зустрічі під їхні інтереси. Якщо вони любили комп'ютерні ігри, ми вивчали англійські часи через сюжети з улюблених ігор. Якщо говорили про фільми чи музику, використовували саме їх для нової лексики. Найприємніше було бачити, як поступово зникає невпевненість. Діти, які спочатку соромилися сказати кілька речень англійською, починали вільніше говорити, ставити запитання, сміятися і підтримувати розмову.

Я прийшла в цей проєкт із думкою, що можу багато чого дати своїм менті. Насправді все вийшло навпаки. Саме вони дали мені набагато більше. На той момент я переживала непростий період, постійно думала про війну, про людей в Україні, про те, що не можу зробити достатньо. Після кожної нашої зустрічі я відчувала, ніби в мене знову з'являються сили. Вони повертали мені віру в те, що навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від дому, можна бути частиною України і реально допомагати.

Мені здається, ми дуже часто не дооцінюємо інтелектуальне волонтерство.

Ми звикли думати, що допомога- це донати, підтримка воїнів та гуманітарних потреб українців. Але країну будують ще й знання, освіта і люди, які готові ділитися своїм досвідом. Якщо ти юрист, можеш безкоштовно консультувати. Якщо журналіст- допомагати українським медіа. Якщо підприємець- відкривати нові можливості для українців. Якщо викладач, то навчати дітей. Кожен із нас має знання, які можуть стати для когось шансом.

Я часто думаю про своїх менті.

Вони живуть у реальності, де повітряні тривоги стали буденністю, але при цьому не перестають мріяти, вчитися, сміятися і будувати плани на майбутнє. Їхня стійкість неймовірно надихає. Саме дивлячись на них, я зрозуміла, що майбутнє України вже існує.

Воно сидить по той бік екрана, відкриває ноутбук після непростого дня і готове вчитися далі. Поки в Україні є такі діти та молодь, а поруч із ними є дорослі, які готові вкладати свій час, знання і серце, у нашої країни є майбутнє. І я щаслива, що можу бути маленькою частиною цього майбутнього.