Чи повинен пенсіонер залишатися мобілізаційним ресурсом держави?

Соціальний договір, військовий обов’язок і правовий статус людини після виходу на пенсію

Повномасштабна війна поставила перед Україною питання, які у мирний час здавалися суто теоретичними. Одне з них — де проходить межа між обов’язком громадянина перед державою та обов’язком держави перед громадянином?

Особливо гостро це питання виникає щодо пенсіонерів.

Чи може людина, яка десятиліттями працювала, проходила державну або військову службу, сплачувала податки і внески, виконала встановлені законом умови для отримання пенсії та офіційно набула статусу пенсіонера, одночасно продовжувати розглядатися державою як мобілізаційний ресурс?

У чинному українському законодавстві відповідь на це питання сьогодні не пов’язана безпосередньо зі статусом пенсіонера. Сам факт отримання пенсії не є універсальною підставою для виключення з військового обліку або звільнення від мобілізації. Закон України "Про військовий обов’язок і військову службу" пов’язує перебування в запасі насамперед із віком, військовим званням, придатністю до служби та іншими передбаченими законом обставинами. Стаття 37 серед підстав для виключення з військового обліку називає, зокрема, непридатність до військової служби та досягнення граничного віку перебування в запасі, але не сам факт призначення пенсії.

Саме тому питання про пенсіонерів — це не стільки питання тлумачення чинного закону, скільки питання про принцип, на якому повинна будуватися система взаємних зобов’язань держави і громадянина.

1. Пенсія — не подарунок держави

У суспільній дискусії пенсію іноді помилково сприймають як різновид соціальної допомоги.

Юридична природа пенсії значно складніша.

Закон України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" визначає пенсію як щомісячну виплату в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, на яку застрахована особа набуває право за передбачених законом умов. Сама система базується, серед іншого, на страхових внесках і принципі солідарності поколінь.

Конституція України у статті 46 прямо встановлює право громадян на соціальний захист, зокрема у старості, та передбачає його забезпечення системою загальнообов’язкового державного соціального страхування, страховими внесками та іншими джерелами соціального забезпечення.

Отже, пенсію можна розглядати не як благодійність держави, а як результат тривалих правовідносин між людиною, роботодавцями та державою.

Людина протягом десятиліть працює.

З її доходів сплачуються податки та соціальні внески.

Вона виконує трудові, громадянські, а для багатьох — і військові обов’язки.

У відповідь держава бере на себе зобов’язання забезпечити встановлений законом рівень соціального захисту після настання відповідних юридичних обставин.

У цьому сенсі пенсія є одним із найнаочніших проявів суспільного договору між громадянином і державою.

2. Для військового пенсіонера цей аргумент ще сильніший

Окреме місце займають військові пенсіонери та пенсіонери інших силових структур.

Закон № 2262-XII прямо передбачає для визначених ним категорій військовослужбовців за наявності необхідної вислуги право на довічну пенсію за вислугу років.

Сам термін "вислуга років" має принципове значення.

Держава заздалегідь встановлює особливі правила для професії, пов’язаної з підвищеним ризиком, дисциплінарними обмеженнями, можливістю застосування зброї, участю у бойових діях, постійною готовністю до виконання наказу та іншими обмеженнями, яких не має більшість цивільних професій.

Людина погоджується на такі умови.

Держава натомість бере на себе підвищені соціальні зобов’язання.

Конституційний Суд України неодноразово наголошував на особливому характері соціальних гарантій військовослужбовців. У рішенні 2022 року Суд зазначив, що з положень статей 17, 46 і 65 Конституції випливає обов’язок держави забезпечувати цій категорії громадян високий рівень соціальних гарантій. Суд також дійшов висновку, що пенсійне забезпечення осіб, на яких поширюються відповідні гарантії, є одним із ключових елементів такого соціального захисту.

Тому для військового пенсіонера виникає особливо складна правова ситуація.

Держава спочатку визнає, що людина відслужила встановлений законом строк і набула право на довічне пенсійне забезпечення.

Але паралельно ця сама людина за певного віку та військового звання може залишатися військовозобов’язаною.

Юридично сьогодні ці два статуси співіснують.

Проте саме це співіснування і є предметом принципової суспільної дискусії.

3. Пенсія як зміна ролей у соціальному договорі

Соціальний договір не записаний в одному конкретному законі. Це більш фундаментальна модель відносин.

Умовно її можна описати так:

у працездатному віці громадянин переважно віддає державі та суспільству — працю, податки, внески, службу, виконання встановлених законом обов’язків;

після досягнення визначеного державою юридичного статусу співвідношення обов’язків змінюється — суспільство та держава беруть на себе більшу частину відповідальності за соціальне забезпечення людини.

Саме на цьому базується інститут пенсії.

Якщо після набуття пенсійного статусу держава продовжує висувати до людини ті самі фундаментальні вимоги, включно з можливістю примусового повернення до військової служби, виникає концептуальне питання:

що саме змінилося після виходу людини на пенсію?

Якщо пенсія означає лише грошову виплату, але не змінює статус людини у відносинах із державою, то її суспільне значення суттєво звужується.

Звідси походить аргумент прихильників повного звільнення пенсіонерів від мобілізації: пенсійний статус повинен означати не тільки право отримувати гроші, а й перехід людини до іншої категорії державного соціального захисту.

4. Держава має захищати пенсіонера — чи пенсіонер державу?

Це найбільш принципове питання всієї дискусії.

Право на пенсію пов’язане насамперед із соціальним захистом.

Відповідно до запропонованої концепції, після набуття людиною повного пенсійного статусу домінуючим має стати обов’язок держави щодо неї — забезпечувати, підтримувати та захищати.

З цієї позиції виникає нормативна суперечність, коли держава визнає громадянина пенсіонером, бере на себе довгострокове зобов’язання щодо його утримання, але одночасно продовжує розглядати його як ресурс для примусового виконання однієї з найнебезпечніших державних функцій — збройного захисту країни.

Для військових пенсіонерів ця суперечність сприймається ще гостріше: людина може мати за плечима десятиліття служби, участь у бойових діях, виконання завдань у складних умовах, службу далеко від сім’ї та численні професійні обмеження.

У такій системі виникає питання не про патріотизм конкретної людини, а про межу примусових вимог держави.

Добровільне повернення пенсіонера на військову службу — один правовий принцип.

Обов’язок повернутися під загрозою юридичної відповідальності — зовсім інший.

5. Конституційна проблема складніша, ніж здається

Водночас твердження, що Конституція вже сьогодні автоматично звільняє будь-якого пенсіонера від військового обов’язку, юридично було б некоректним.

Конституція встановлює одразу декілька норм.

Стаття 46 гарантує право на соціальний захист і забезпечення у старості. Стаття 22 проголошує, що конституційні права і свободи гарантуються та не можуть бути скасовані, а при прийнятті законів не допускається звуження їх змісту та обсягу.

Водночас стаття 65 встановлює:

захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України, а військова служба проходиться відповідно до закону.

Конституційний Суд також наголошував, що захист територіальної цілісності є справою всього Українського народу, одночасно підкреслюючи особливий обов’язок держави щодо соціального захисту військовослужбовців.

Отже, сьогодні пенсійне право і військовий обов’язок юридично існують паралельно.

Саме призначення пенсії не погашає автоматично обов’язок, передбачений статтею 65 Конституції.

Це важливо для юридичної чистоти дискусії.

Тому аргумент про повне звільнення пенсіонерів від мобілізації потребує не лише тлумачення Конституції, а прямої зміни законодавства.

6. Проблема нинішньої системи: пенсійний і військовий статуси живуть за різною логікою

Чинне законодавство яскраво демонструє цю проблему.

Військовозобов’язані рядового, сержантського і старшинського складу можуть перебувати у запасі до 60 років.

Для молодшого та старшого офіцерського складу граничний вік перебування в запасі другого розряду також становить 60 років, а для вищого офіцерського складу — 65 років. Саме граничний вік другого розряду є граничним віком перебування в запасі.

Після досягнення граничного віку особа підлягає виключенню з військового обліку. З 2025 року нормативно передбачене також автоматизоване виключення таких осіб засобами відповідного державного реєстру в день досягнення граничного віку.

Але військову пенсію людина може отримати значно раніше.

Тому цілком реальною є ситуація:

людина юридично є пенсіонером;

держава виплачує їй пенсію за багаторічну службу;

але ця людина продовжує перебувати у запасі;

відповідно, за відсутності інших законних підстав може залишатися суб’єктом мобілізаційного законодавства.

Саме тут і знаходиться головний вузол проблеми.

7. Чи дискредитує це саму ідею пенсії?

Прихильники зміни системи можуть висувати ще один аргумент — аргумент довіри.

Пенсійна система працює не лише завдяки закону.

Вона працює завдяки очікуванню громадянина, що правила, встановлені державою, матимуть передбачувані наслідки.

Людина погоджується працювати десятиліттями, сплачувати внески або служити встановлений строк тому, що знає: після виконання певних умов держава визнає її право на інший соціальний статус.

Для військовослужбовця це особливо важливо.

Якщо після 20, 25 чи більше років служби людина отримує статус військового пенсіонера, але держава залишає за собою можливість знову примусово повернути її до виконання військового обов’язку, у частини суспільства закономірно може виникати питання про зміст початкової домовленості.

Не тому, що пенсія припиняється.

А тому, що "завершення служби" виявляється умовним.

З позиції інституційної довіри це суттєвий аргумент.

Держава зацікавлена не лише у формальному виконанні закону сьогодні, а й у тому, щоб громадяни вірили у сталість державних гарантій через десять, двадцять і тридцять років.

8. Особливо гостро питання стоїть щодо військових пенсіонерів

Існує очевидний парадокс.

Чим більше людина віддала військовій службі, тим більша ймовірність, що вона має військовий досвід і є цінною для мобілізаційної системи.

Але одночасно саме ця людина вже виконувала функцію захисту держави протягом значної частини свого життя.

Тому виникають дві протилежні логіки.

Логіка мобілізаційної ефективності говорить: досвідченого військового доцільно використовувати.

Логіка соціального договору говорить: саме тривала попередня служба створює найбільш вагомі підстави для того, щоб держава більше не могла вимагати її повторно в примусовому порядку.

Обидві логіки існують.

І саме законодавець повинен визначити межу між ними.

9. "Громадянський борг" не є нескінченним у всіх сферах

У правовій державі практично жоден обов’язок громадянина не є необмеженим.

Існують строки служби.

Граничні віки.

Строки повноважень.

Строки відповідальності.

Вікові критерії.

Критерії працездатності.

Підстави звільнення.

Тому сама ідея встановлення моменту, після якого держава більше не може примусово залучати особу до військової служби, не суперечить логіці права.

Такий момент уже існує — сьогодні законодавство переважно пов’язує його з граничним віком перебування в запасі.

Предмет дискусії полягає в іншому:

чи повинен таким юридичним рубежем бути не лише вік, а й офіційне набуття статусу пенсіонера?

10. Найсильніший контраргумент: пенсія і військовий обов’язок — різні правовідносини

Для повноцінного аналізу необхідно враховувати й протилежну позицію.

З точки зору чинної правової конструкції пенсія є правом на соціальне забезпечення, а військовий обов’язок — окремим конституційним обов’язком громадянина.

Один статус автоматично не погашає інший.

Особливо це очевидно на прикладі військових пенсіонерів, які можуть отримати право на пенсію у віці, коли більшість цивільних громадян продовжує працювати.

Якби будь-яка пенсія автоматично означала виключення з військового обліку, люди однакового віку та стану здоров’я могли б мати принципово різний мобілізаційний статус лише залежно від особливостей попередньої професії або підстав призначення пенсії.

Держава може аргументувати, що під час війни визначальними повинні бути не джерело доходу чи пенсійний статус, а вік, здоров’я, військова спеціальність та реальна можливість виконувати завдання оборони.

Крім того, стаття 65 Конституції встановлює обов’язок захисту Вітчизни для громадян загалом, не роблячи окремого винятку для пенсіонерів.

Це є основним юридичним запереченням проти автоматичного ототожнення пенсії зі звільненням від військового обов’язку.

11. Але військова служба може бути добровільною

Існує спосіб примирити дві концепції.

Виключення пенсіонерів із системи примусової мобілізації не обов’язково означає заборону їм служити.

Досвідчена людина може добровільно повернутися на військову службу, працювати інструктором, радником, фахівцем штабу, викладачем, інженером, медиком, спеціалістом з логістики або в іншій сфері.

Принципова різниця полягає у слові "добровільно".

У запропонованій моделі держава могла б сказати пенсіонеру:

ви виконали встановлену державою частину суспільного договору;

держава більше не може примусово вимагати від вас військової служби;

але якщо ви бажаєте продовжувати служити — для цього існують добровільні правові механізми.

Така модель не відмовляється від досвіду старших військових.

Вона лише змінює юридичну природу їхньої участі — з обов’язкової на добровільну.

12. Виключення з військового обліку було б сильнішою гарантією, ніж проста відстрочка

Якщо метою законодавця було б створення стійкого пенсійного статусу, технічно існують щонайменше два варіанти.

Перший — включити пенсіонерів до статті 23 Закону "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" як окрему категорію осіб, які не підлягають призову.

Другий — змінити Закон "Про військовий обов’язок і військову службу" та встановити набуття визначеного пенсійного статусу як самостійну підставу для виключення з військового обліку.

Ці моделі юридично не однакові.

Відстрочка або непідлягання мобілізації залишає людину військовозобов’язаною.

Виключення з військового обліку припиняє сам відповідний обліковий статус.

Саме тому прихильники концепції "пенсія як завершення примусового військового обов’язку" логічно роблять акцент саме на виключенні з військового обліку, а не лише на тимчасовій відстрочці.

За чинним законом такого загального правила для пенсіонерів немає. Закон про мобілізацію у редакції від 31 липня 2026 року містить перелік категорій, які не підлягають мобілізації, але пенсійний статус сам по собі не утворює універсальної категорії звільнення.

13. Конституційний принцип незворотності гарантій потребує обережного тлумачення

Ще один важливий аргумент стосується статті 22 Конституції.

Вона забороняє скасування конституційних прав і встановлює, що під час прийняття нових законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд додатково сформував дуже сильну практику щодо соціального захисту військовослужбовців. Зокрема, Суд визнавав неконституційними окремі обмеження військових пенсій і наголошував на підвищеному характері відповідних соціальних гарантій.

Однак із цих рішень не випливає автоматичний юридичний висновок, що призначення пенсії саме по собі припиняє військовий обов’язок.

Тому сильніша правова аргументація полягає не в твердженні, що така норма вже існує в Конституції, а в тому, що принципи соціального захисту, правової визначеності та особливих гарантій колишнім військовослужбовцям можуть бути підставою для законодавчого встановлення такого статусу.

14. Пенсія повинна мати не лише фінансовий, а й статусний зміст

Це, ймовірно, центральне філософсько-правове питання.

Що означає слово "пенсіонер"?

Лише особу, якій держава перераховує певну суму грошей щомісяця?

Чи громадянина, який пройшов визначений законом життєвий або професійний цикл і щодо якого характер відносин із державою принципово змінився?

Якщо прийняти другу концепцію, пенсія повинна мати статусні наслідки.

Держава перестає вимагати від людини доказів її суспільної корисності.

Вона не повинна змушувати її заново "заробляти" право на повагу чи соціальний захист.

Людина вже виконала встановлені законом передумови набуття пенсійного статусу.

Тоді вектор відповідальності змінюється:

не пенсіонер повинен доводити щось державі,

а держава повинна виконувати взяті на себе зобов’язання перед пенсіонером.

15. Окрема проблема — довіра майбутніх військовослужбовців до держави

Це питання стосується не лише нинішніх пенсіонерів.

Воно стосується 20-річного або 25-річного військового, який сьогодні тільки починає службу.

Коли держава пропонує людині військову кар’єру, вона фактично пропонує довгостроковий контракт довіри.

Людина погоджується на небезпечну професію, численні обмеження і тривалу службу.

Натомість вона очікує, що передбачені державою гарантії матимуть реальний і стабільний зміст.

Якщо статус військового пенсіонера не означає завершення можливості примусового повернення на військову службу, майбутній військовослужбовець може інакше оцінювати цінність довгострокових державних гарантій.

Отже, питання пенсіонерів має не тільки соціальний, а й інституційний вимір.

Йдеться про довіру до держави.

16. Не "звільнення від обов’язку перед Батьківщиною", а визначення меж державного примусу

Дискусію про пенсіонерів легко перевести в емоційну площину: хто скільки "винен Батьківщині".

Для права це невдала постановка питання.

Правова держава працює не категоріями моральної безмежності, а конкретними правами, обов’язками, строками та юридичними статусами.

Людина може залишатися патріотом у 60, 70 і 80 років.

Може допомагати армії.

Може волонтерити.

Може добровільно служити.

Може навчати молодших.

Але зовсім інше питання — до якого моменту держава має право застосовувати до неї примусовий механізм військового обов’язку.

Саме це і повинно бути предметом законодавчої дискусії.

17. Можлива формула нового суспільного договору

Концепція, навколо якої може будуватися така реформа, може бути сформульована наступним чином:

пенсійний статус означає завершення періоду, протягом якого держава може примусово вимагати від громадянина особистого виконання військового обов’язку, якщо інше не здійснюється ним добровільно.

У такій моделі пенсіонер не перестає бути громадянином.

Не втрачає морального зв’язку із суспільством.

Не позбавляється можливості працювати чи служити.

Але держава переходить щодо нього від моделі примусу до моделі захисту та добровільної співпраці.

Це і є принципова різниця.

Висновок

Проблема мобілізації пенсіонерів виходить далеко за межі військового обліку.

Це питання про те, що насправді означає пенсія.

Якщо пенсія — лише грошова виплата, то вона може існувати паралельно практично з будь-якими іншими громадянськими обов’язками.

Якщо ж пенсія є завершальною стадією багаторічного соціального договору між людиною і державою, її статусне значення набагато ширше.

Особливо переконливо ця дискусія звучить щодо військових пенсіонерів. Держава сама встановила строк служби, після виконання якого визнала право людини на довічне пенсійне забезпечення. Конституційний Суд, зі свого боку, неодноразово підкреслював особливий характер соціальних гарантій військовослужбовців та осіб, які захищали державу.

Водночас чинне законодавство України станом на 21 вересня 2026 року не ототожнює статус пенсіонера зі статусом особи, виключеної з військового обліку. Для більшості військовозобов’язаних вирішальними залишаються граничний вік перебування в запасі, придатність та інші прямо передбачені законом підстави.

Тому теза про те, що всі пенсіонери повинні бути виведені з системи примусової мобілізації, сьогодні є пропозицією щодо зміни моделі правового регулювання, а не описом уже наявного права.

Її фундаментальний аргумент можна сформулювати дуже просто:

держава повинна чітко визначити момент, коли громадянин перестає бути ресурсом, який вона може примусово використовувати для власного захисту, і стає передусім людиною, захист якої є обов’язком самої держави.

У концепції пенсії як повноцінного соціального договору таким моментом пропонується вважати офіційне набуття пенсійного статусу.

Тоді пенсія набуває не лише фінансового, а й правового та морального змісту: людина виконала встановлені державою умови, після яких держава бере на себе довгостроковий обов’язок забезпечувати її соціальний захист.

А участь пенсіонера у подальшому захисті держави залишається можливою — але вже як його свідомий і добровільний вибір, а не як продовження необмеженого в часі державного примусу.