Однобічний рахунок: Польща, Україна та політика вибіркової пам’яті

Понад три десятиліття польсько-українське примирення залишається заручником своєрідної асиметрії. Польські політики, історики та коментатори вимагають, щоб українці беззастережно засудили Організацію українських націоналістів (ОУН) та Українську повстанську армію (УПА) за злочини проти польського цивільного населення на Волині та у Східній Галичині в 1943–44 роках. Проте ті самі голоси регулярно замовкають, коли мова заходить про польські націоналістичні формування, які вбивали українських цивільних у той самий період, — і переходять у оборону, коли українці вказують, що Польща й досі вшановує деякі з цих формувань сьогодні. Це не заклик до історичного релятивізму чи заперечення польських страждань. Це заклик до однакового доказового й морального стандарту по обидва боки кордону — стандарту, який відверто відсутній у польському офіційному дискурсі й дедалі частіше відсутній і в західній науковій літературі на цю тему.

Одностороння вимога покаяння

Ця схема знайома кожному, хто стежив за польсько-українськими відносинами з 1990-х років, і вона загострилася після повномасштабного вторгнення Росії. Польща була найважливішим прифронтовим союзником України, постачаючи зброю, приймаючи мільйони біженців і лобіюючи інтереси Києва в ЄС та НАТО. Проте частина польського політичного життя — зосереджена, але не обмежена національно-консервативними правими — розглядає цей союз як важіль для здобуття історичних поступок, а не як партнерство рівних. Вимога завжди одна й та сама: Україна повинна офіційно визнати Волинську трагедію 1943 року "геноцидом" — визначення, яке Сейм ухвалив у 2016 році, — на умовах і за графіком Варшави, без взаємного визнання того, що польські формування чинили щодо українських цивільних у ті самі роки.

Ця однобічність стала особливо помітною влітку 2026 року, коли польські євродепутати від партії "Право і Справедливість", пов’язані з президентом Каролем Навроцьким, запропонували провести в Європарламенті дебати та резолюцію про так званий "геноцид УПА". Показовим є час: ця ініціатива з’явилася саме тоді, коли Верховна Рада розглядала законопроєкт про Український національний пантеон, що спонукало одного польського парламентаря заявити, що меморіальні рішення Києва руйнують польсько-українські відносини, і закликати польський політичний клас прийняти "жорстку й наполегливу" політику вимог до України.

Меморіальний суверенітет України трактується як загроза, тоді як меморіальні рішення Польщі залишаються поза критикою. Це політично незріла форма націоналізму: течія в польській політиці, яка надає більшої терміновості перегляду подій 1940-х років, ніж реальному захисту національної безпеки Польщі — саме тоді, коли російська гібридна війна проти Польщі та її європейських сусідів посилюється. Резолюція Європарламенту щодо подій вісімдесятирічної давнини, тоді як на кордоні Польщі точиться війна, — дивний розподіл політичної енергії, якщо тільки метою не є здобуття внутрішньополітичних очок, а не історична правда чи європейська солідарність.

Міжвоєнне коріння Волині

Жодна розповідь про 1943–44 роки не є чесною, якщо вона починається з 1943 року. До 1918 року українці в австро-угорській Галичині мали реальні права національної меншини: власні школи, український університет і законне політичне представництво у Відні. Міжвоєнна Друга Річ Посполита значною мірою це демонтувала. Українськомовну освіту обмежили, українські громадські та кооперативні установи переслідували, а Українська православна церква зазнавала репресій, тоді як Варшава розселяла польських військових ветеранів — осадників — на землях Волині та Галичини, часто конфіскованих в українських селян, накладаючи етнічну, релігійну та класову образу одна на одну: польський поміщик і ветеран-осадник проти українського селянина, католик проти православного, поляк проти українця.

Найяскравіший вияв цієї політики стався 1938 року, коли хвиля знищення церков прокотилася Холмщиною, південним Підляшшям і частиною Волині: приблизно 120 українських православних церков і каплиць були зруйновані польськими військовими та поліцейськими підрозділами протягом кількох місяців — систематичний напад на українське релігійне життя, здійснений самою польською державою за п’ять років до появи УПА. У волинському селі Гриньки польська армія під дулом зброї заганяла православних українців до римо-католицьких церков — кампанія примусового навернення, яка обурила навіть прихильно налаштованих польських інтелектуалів того часу: письменниця Марія Домбровська записала у своєму щоденнику, що цей епізод є моральною ганьбою, і передбачила, що Польща зрештою заплатить за нього політичну ціну. Окрема кампанія Корпусу охорони прикордоння 1938 року призвела до жорстокого побиття кількох сотень українських активістів під час каральної операції в частині Галичини. Саме такі епізоди зникають із польської публічної пам’яті, тоді як Волинь 1943 року законодавчо закріплюється як геноцид — і саме такі епізоди українські селяни на Волині не забули п’ять років по тому.

Політичні наслідки були передбачувані й простежуються у виборчій статистиці: українські симпатії на Волині змістилися від значної підтримки Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) у 1920-х роках до ОУН у 1930-х — після того, як КПЗУ була розгромлена як польськими репресіями, так і сталінськими чистками, і після майже двох десятиліть асиміляційного тиску, який переконав нове покоління, що лише збройна підпільна боротьба може забезпечити національне виживання. Додайте Голодомор по той бік кордону, який розвіяв будь-яку ілюзію, що Москва пропонує альтернативного захисника, — і радикалізація міжвоєнної української політики в Польщі стає зрозумілою, навіть якщо звірства, що за нею настали, залишаються невиправданими.

Показовою є порівняльна паралель: коли британські війська вбили двадцять шість беззбройних цивільних у Кривавій неділі в Деррі в січні 1972 року, набір до лав Тимчасової ІРА різко зріс — випадок, який історики Північної Ірландії охоче визнають прикладом того, як державне насильство проти меншини радикалізує молодше покоління. Польські репресії щодо своєї української меншини діяли за тією самою логікою, хоча польські інституції пам’яті рідко застосовують ту саму причинно-наслідкову логіку до власного державного досвіду.

Злочини, які Польща воліє не обговорювати

Історіографічна реальність 1943–44 років — це не проста історія української агресії проти невинних поляків. Це була спіраль міжетнічного насильства за участю кількох збройних сторін, що розгорталася під нацистською окупацією та у вакуумі, що утворився після знищення довоєнної польської державності. Підрозділи УПА дійсно вбили, за оцінками, 50–70 тисяч польських цивільних (цифри від Пола Р. Магочія та Тімоті Снайдера), і цей факт не потребує пом’якшення.

Але польські підпільні формування — Національні збройні сили (NSZ), Армія Крайова (AK) та підрозділи Селянських батальйонів — також проводили операції проти українських сіл, які призводили до загибелі цивільних. Серйозні історики, які досліджують цей конфлікт у повному обсязі — серед них Снайдер і Магочій, — здебільшого трактують його як випадок взаємного етнічного чищення, а не односторонньої різанини.

Польська історіографія також має стійку звичку зводити різні категорії злочинців до єдиного образу лиходія — "українського націоналіста". Наприклад, різанину поляків у Гуті Пеняцькій 1944 року здійснив 4-й поліцейський полк СС — німецьке командне формування, особовий склад якого був етнічно українським, — проте польські джерела зазвичай зараховують його жертв просто до жертв "українських націоналістів", стираючи різницю між злочином, вчиненим під прямим німецьким командуванням, і злочином, вчиненим ОУН чи УПА, що діяли самостійно.

Той самий подвійний стандарт діє й у зворотному напрямку: поляки, що служили в підпорядкованих радянському НКВС "винищувальних батальйонах", які воювали проти українського підпілля в перші повоєнні роки, мають офіційний польський статус комбатантів саме за боротьбу проти ОУН-УПА, проте польська політика пам’яті виключає їхні вбивства українських цивільних із переліку жертв "польсько-українського конфлікту" на тій підставі, що формально це були радянські підрозділи. Польща не може мати це в обидва боки — вшановувати цих людей як бійців проти українського націоналізму, водночас відмовляючись зараховувати їхніх жертв до загиблих у конфлікті.

Проблему посилює й те, що Польща й досі вшановує формування, безпосередньо причетні до антиукраїнського насильства. Бригада Свентокшиська — нацистське воєнізоване формування, ідеологічно споріднене з NSZ, що воювало проти українських і радянських партизанів, — досі шанується в польському публічному житті, зокрема Навроцьким та іншими особами на найвищому рівні польської держави. Президент, що позиціонує себе безкомпромісним критиком історії українського націоналізму, водночас вшановуючи формування, яке співпрацювало з нацистами, не застосовує послідовний стандарт — він застосовує націоналістичний.

Роман Дмовський заслуговує на особливу увагу. Якщо Юзеф Пілсудський принаймні розглядав федералістське бачення, яке номінально відводило місце Україні, то Дмовський — засновник Національної демократії (Ендеції) і, з практичного погляду, впливовіший за Пілсудського у формуванні реальної політики Другої Речі Посполитої щодо меншин — був однозначно ворожим до української державності: фашистоїдний інтегральний націоналіст і відвертий антисеміт, який заперечував саме існування української нації, наполягаючи називати українців "малоросами" чи русинами, щоб стерти їхню національну ідентичність, і активно сприяв етнічним репресіям та примусовій асиміляції, описаним раніше. Пам’ятник Дмовському стоїть у центрі Варшави з 2006 року, не викликаючи й тіні тих суперечок, які супроводжують українські пам’ятники Степанові Бандері чи Роману Шухевичу в Україні. Бандера натомість провів 1941–44 роки в нацистському концтаборі Заксенгаузен за відмову підтримати німецький контроль над Україною, а двох його братів убили в Аушвіці — проте в польському дискурсі його трактують як однозначного лиходія, без жодного контекстуального нюансу, якого польські коментатори вимагають для власного націоналістичного пантеону. Насправді Бандера взагалі не був причетний до створення УПА 1942 року чи до її військової діяльності протягом наступного десятиліття.

Нові дослідження, старі викривлення

Частина найважливіших нещодавніх досліджень цієї теми належить не політикам, а історикам, які прагнуть вийти за межі пропагандистської війни. Проєкт Українського католицького університету "Жертви українсько-польського протистояння, 1939–1947", який очолює професор Ігор Галагіда з Ґданського університету, розробив методологію поіменної ідентифікації й у трьох опублікованих томах встановив загибель приблизно 30 тисяч українських цивільних осіб у цьому конфлікті — близько 20 тисяч поіменно, а паралельна, ще не завершена робота триває над установленням аналогічного реєстру польських жертв.

Цінність проєкту — саме у відмові трактувати цифри як націоналістичне табло: Галагіда скоригував завищені українські народні оцінки Сагринської різанини 1944 року (за якими довго стверджували до 1200 загиблих) до документально підтвердженої цифри трохи більше 600. Водночас він також уточнив занижений польський випадок — вбивство у вересні 1939 року у Слов’ятині, яке в літературі довго приписували ОУН і оцінювали в 35–85 жертв, тоді як архівні та парафіяльні дослідження натомість простежили його до підбурених радянською пропагандою селян, що діяли під впливом агітації Червоної армії, зі встановленими 35 загиблими.

Те саме дослідження виявляє хронологію, незручну для спрощених наративів з обох боків: у вересні 1939 року загинуло понад тисячу українських цивільних, переважна більшість — у перші два тижні місяця, коли польські державні інституції ще контролювали країну, тоді як загибель польських цивільних тієї осені зосереджена після 17 вересня, після радянського вторгнення.

Сам Галагіда однозначно стверджує, що бандерівське крило ОУН видало окремий наказ щодо антипольських злочинів 1943 року на Волині — факт, який ніхто, хто обстоює наведену вище позицію, не повинен применшувати. Але архівна ретельність працює на користь України так само часто, як і проти неї, а насильство не завершилося 1944 року: польські підпільні напади на українські села тривали до 1945 року, часто з метою примусового виселення — Павлокома (365 загиблих), Березка (156), Бахів (71), Мальковичі (128) серед них — до перемир’я між двома підпіллями в середині 1945 року, а згодом, у 1946–47 роках, — етнічного чищення 150 тисяч українців польськими комуністичними військами та силами безпеки в рамках Акції "Вісла", яка розпорошила громаду по колишніх німецьких територіях у Польщі. Галагіда особливо наголошує, що підтримка етнічного чищення українців після війни виходила далеко за межі польської комуністичної влади й охоплювала значну частину самого польського суспільства.

Відсутня порівняльна перспектива

Польська політика пам’яті також страждає від нездатності розглянути Волинь у ширшому порівняльному контексті воєнного політичного насильства. Вбивства цивільних, звинувачених у колабораціонізмі чи доносительстві, повторюються в національно-визвольних та громадянських конфліктах по всьому світу; це не унікально українська патологія. ІРА вбила приблизно 196 цивільних, звинувачених у шпигунстві, під час Війни за незалежність 1919–21 років, а Тимчасова ІРА вбила ще близько 162 запідозрених у доносительстві під час "Смути" через спеціальний підрозділ внутрішньої безпеки — так званий "nutting squad" — який викрадав, допитував і часто катував підозрюваних перед тим, як таємний трибунал виносив зазвичай смертельний вирок.

Жоден серйозний історик не розглядає ці вбивства як такі, що дискредитують ширшу претензію ІРА на легітимність боротьби, чи як доказ якоїсь унікальної схильності ірландської нації до насильства; їх трактують як похмуру, пояснювану рису асиметричного конфлікту, вкорінену в конкретній історії репресій. Волинь заслуговує на таке саме ставлення, а не на суворішу категорію, зарезервовану виключно для українців.

Лише за проєктом Галагіди задокументовано близько 30 тисяч українців, убитих поляками, — і ця цифра й досі зростає з продовженням досліджень, — поряд із порівнянним, ще не завершеним польським підсумком, історично оцінюваним у діапазоні 50–70 тисяч, це була справді двостороння катастрофа, а не однобічний "геноцид", який мають на увазі польські парламентські резолюції.

Чому це важливо не лише для архівів

Це не просто академічна суперечка. Вона має прямі наслідки для процесу вступу України до ЄС, для згуртованості коаліції, що підтримує Україну проти Росії, і для довіри до претензій Польщі на моральне лідерство на східному фланзі. Щоразу, коли польська парламентська ініціатива трактує меморіальні рішення України як доказ недобросовісності, тоді як польське вшанування NSZ чи Дмовського залишається поза увагою, Варшава дарує Москві готовий наратив: нібито український націоналізм унікально геноцидний, а суверенітет Києва щодо власної політики пам’яті заслуговує на підозру. Це також шкодить власним стратегічним інтересам Польщі: Польща, зосереджена на здобутті історичних вибачень від країни, що бореться за виживання, саме тоді, коли їй потрібна беззастережна підтримка Варшави в Брюсселі та Вашингтоні, підміняє важчу політику безпеки зручнішою політикою образи.

Рекомендації для українських державних інституцій

1. Фінансувати й масштабувати документаційний проєкт за моделлю Галагіди. Поіменна методологія УКУ — найбільш надійний інструмент, яким володіє Україна в цій суперечці. Український інститут національної пам’яті та Міністерство закордонних справ мають спільно фінансувати його завершення та переклад польською, англійською і французькою мовами.
2. Посилити Український інститут національної пам’яті (УІНП). УІНП має конкурувати зі своїм польським аналогом, створюючи англомовні сторінки, стаючи активним у соціальних мережах і беручи участь у наукових конференціях, щоб донести українську позицію та забезпечити збалансованішу дискусію.
3. Наполягати на паритеті у класифікації винних. Українські дипломати мають систематично оскаржувати змішування вбивств, скоєних під командуванням СС, вбивств "винищувальних батальйонів", підпорядкованих НКВС, та дій ОУН/УПА під єдиним ярликом "злочини українського націоналізму" — і наполягати, щоб Польща застосовувала таку саму диференціацію до статусу комбатанта, який вона вже надає вибірково. Польські дослідження показують, що з нацистами співпрацювало півмільйона поляків — цифра, яка насправді перевищує кількість українців, що зробили те саме.
4. 4. Варто виокремити періоди польсько-української співпраці проти спільного ворога. Польський Інститут національної пам’яті ігнорує співпрацю УПА з антикомуністичним підпіллям WiN ("Воля і Незалежність") у 1945–1947 роках.
5. Ознайомити дипломатів і депутатів із повним порівняльним і причинно-наслідковим контекстом. Українським представникам у європейських інституціях потрібен постійний пакет доказів, що охоплює пацифікаційні кампанії 1938 року, спадщину Дмовського, Бригаду Свентокшиську та повоєнні виселення й Операцію "Вісла" — а не лише реактивну відповідь на кожну нову польську ініціативу.
6. Домагатися симетричного, а не одностороннього вшанування та ексгумацій. Українське визнання задокументованих злочинів проти польських цивільних завжди має супроводжуватися публічною вимогою відповідного польського визнання — зокрема руйнування церков 1938 року, реальних (а не перебільшених) масштабів Сагрина та етнічних чищень 1945–47 років. У відповідь на польські ексгумації польських жертв, похованих в Україні, Україна повинна вимагати дозволу на проведення власних ексгумацій в Польщі щодо українських жертв.
7. Просувати порівняльну рамку на міжнародному рівні. Волинь слід подавати поряд із порівнянними європейськими випадками воєнного та повстанського насильства проти запідозрених колаборантів, аби її розуміли в контексті, а не як унікально "варварські" українські звірства, відірвані від польсько-української історії.
8. Підтримувати, а не підміняти, незалежних істориків. Такі науковці, як Галагіда, зробили для чесного переосмислення цієї теми більше, ніж польський чи український уряди. Українська культурна дипломатія має фінансувати й популяризувати таку спільну польсько-українську наукову працю, зберігаючи її окремішність від поточної політики та стратегічних національних інтересів у час екзистенційної війни.

Ніщо з цього не вимагає від України відмовитися від чесного осмислення темніших сторінок історії ОУН-УПА, зокрема антипольських злочинів 1943 року. Натомість це вимагає наполягати — за допомогою краще ресурсованих інституцій, ніж ті, якими Україна нині володіє, — щоб історія писалася та вшановувалася на однакових умовах для обох народів.

Примирення, побудоване на подвійному стандарті, — це не примирення; це капітуляція, замаскована під дипломатію, — і Україна, що бореться за своє виживання, більше не прийматиме цього.