Очікуємо на відповідь від президента

Тепер, коли підписи під петицією про пресконференцію Зеленського для незалежних медіа зібрано і ми очікуємо на відповідь від президента, є нагода трохи порефлексувати.

І нехай буде лонгрід.

Те, що підписи зібрали, — круто. Бо ця петиція — це продовження політичної мобілізації суспільства, яку ми бачили цього літа під час нових "картонкових протестів". І зміст петиції — це продовження вимоги, яка неодноразово лунала під час тих протестів — вимоги діалогу, вимоги підзвітності президента суспільству.

Електронні петиції важливі вже самі по собі, як інструмент політичної мобілізації громадян. Як демократичний інструмент, який робить суспільство причетним до того, що відбувається в державі.

Він важливий за будь-яких умов, і надто — за тих умов, які ми маємо зараз. Відсутність виборів і суттєво порушені демократичні процеси постійно загрожують занурити суспільство в політичну апатію.

І я не втомлюся рекомендувати до прочитання книгу Робінсона і Аджемоґлу "Вузький коридор", в якій автори дуже добре розкривають, як політична мобілізація суспільства відкриває шлях до свободи, а політична апатія цей шлях закриває.

Це — не абстракції. Подивіться на Росію, там це — дуже наочно і практично. Путін намагається викорінити будь-які навіть слабенькі паростки мобілізації опозиційної частини народу. Ліквідація Навального — це про це. Заборона "Яблоку" брати участь у виборах — теж про це.

Це потрібно було не тому, що Навальний чи "Яблуко" були хоч якось в моменті небезпечними. Це потрібно для того, щоб не допустити навіть оцієї поки незначної політичної мобілізації навколо цих раків на безриб’ї.

Для нас підтримувати навіть невеликі вогники політичної мобілізації в тих умовах, які ми маємо — це надважливо.

І цю свою функцію петиція вже виконала незалежно від того, чи Зеленський врешті ту пресконференцію проведе чи ні.

Але на випадок, якщо таки проведе, то іще напишу про ті запитання до президента, які раніше озвучували журналісти у відео тут: https://youtu.be/GnSdH0Ksj_k

Там — запитання про Міндіча, про корупцію в Офісі Президента, про впливи Вероніки Феншуй на державну політику, про кооператив "Династія" і "Вову" тощо.

Дехто закидав, що ті запитання — риторичні.

Ну, по-перше, саме через ці запитання Володимир Зеленський і уникає відкритої пресконференції. От якраз через них. Чого очікували критики? Що журналісти підуть на мовчазну угоду із президентом: мовляв, ви проведіть нарешті преску, ну а ми вже не будемо запитувати те, чого вам так не хочеться?

А який сенс тоді такої ерзац-пресконференції?

По-друге, тут я порекомендую до прочитання іще одну книжку — "Коли всі знають, що всі знають" Стівена Пінкера. Вона — про те, як спільне загальне знання змінює стосунок — і міжособистнісний, і стосунок суспільства з владою.

Пряма, публічна конфронтація Володимира Зеленського із тими "риторичними" запитаннями — це якраз про виникнення ситуації "коли всі знають, що всі знають". Це — про ситуацію, коли нарешті ані президент, ані суспільство вже не зможуть просто робити вигляд, що цього всього немає, що воно не потребує відповіді і що президент цієї відповіді не уникає.

Немає іншого шляху до чесного стосунку між президентом і суспільством, ніж пряма і публічна конфронтація президента із цими запитаннями.

І немає іншого шляху для нагадування про політичну відповідальність главі держави, який відчуття тієї політичної відповідальності, схоже, давно втратив.

Не знаю, як взагалі можна сподіватися, що без цього кроку не стане ще гірше.