Що стається з лідерами воєнного часу після війни

Влітку 1945-го Британія вибирала між двома меседжами. На плакатах консерваторів – Черчилль і напис "Допоможіть йому завершити справу". В той час як програма його суперників називалася "Подивімося в майбутнє". Якому наративу вдалося достукатись до виборця?

Примітно, що людина, яка стала символом британської перемоги у війні, ті вибори програла із тріском. І тут я хочу акцентувати не на історії, а на політтехнологічну складову того часу, яка перегукується із сьогоднішньою в Україні.

Я роками працюю з тим, як говорять політики та державні органи, як люди наділені повноваженнями влади представляють себе своїм громадянам. Промови, звернення, наративи, інтерв'ю, імідж. І останнім часом помічаю одну річ - про майбутнє українська політика, якщо і говорить – то переважно англійською: на конференціях з відбудови, для партнерів і донорів. А українцям вона твердить про те, як ми встояли. "Опозиція", якщо така ще існує і її можна назвати опозицією, твердить - хто і де помилився. Між "ми вижили" і "вони винні" не втиснути навіть одного запитання, яке вже ставить собі кожна родина: а як ми житимемо далі?

Давайте спробуємо згадати, хто з політиків останнім часом чітко сказав нам, як ви ми житимете через п’ять років? Не "все буде Україна", а конкретно:

де ви працюватимете;
де житимуть наші діти;
що буде з вашим містом;
як виглядатиме школа, в якій навчатимуться ваші діти;
де братимуться робочі місця;
що буде з ветеранами;
як працюватиме держава, яка вийде з цієї війни.

Я не пригадую.

Причини можна знайти безліч, але цього немає, навіть на рівні програмних заяв.

Чому так відбувається? Бо в політиці минуле безпечне. Там усе вже сталося, його можна трактувати, прикрашати, ним можна пишатися. А от майбутнє небезпечне: якщо пообіцяв - з тебе спитають. Тих, хто сьогодні щось тихо робить, попри все і для людей – не так багато.

І як виявилося, політичне безмов’я про майбутнє достатньо ефективно працює під час війни. Люди живуть сьогоднішнім днем, і політикам цього достатньо: вистояли, ну от і молодці.

Але суспільство тихо змінює запитання, а політики цього не помічають. Той, хто першим дасть переконливу відповідь на це запитання, отримає величезну політичну перевагу. Навіть якщо в минулому має менше заслуг, ніж конкуренти.

Саме так сталося з Черчиллем. Британці не забули, що він зробив. Опитування показували, що його суперники лідирують ще з 1943 року, просто в штабі Черчилля, схоже, це довго не сприймали як вирок.

Коли кампанія пішла не так, він зробив те, що рефлекторно роблять лідери воєнного часу: почав лякати. Сказав це людям, які нещодавно пережили війну з режимом, де гестапо було не метафорою, а реальною поліцією терору.

Це, може, і було сильне продовження воєнної логіки. Але вибори вже вимагали іншої відповіді.

Це важливий момент для будь-якого лідера воєнного часу: кредит довіри за перемогу у війні не є автоматичним мандатом на управління миром.

І ще одна деталь. Серед британських військових підтримка Labour була особливо високою. У Labour дуже сильно грали на пам'яті про післявоєнні проблеми попереднього покоління -безробіття, бідність і невиконані очікування ветеранів.

Сотні тисяч українців, які сьогодні на фронті, прийдуть на вибори не лише із запитанням: "Що ви мені пропонуєте, крім вдячності?", їх буде цікавити, і те, хто відповість за шлагбауми, хто відповість за мобілізацію…? І між цим досить прагматичні і важливі запитання для кожного: Як виховувати дітей? Як працюватиме держава? Якою буде економіка? Що конкретно буде далі?..

Це не означає, що той, хто першим заговорить про майбутнє, автоматично виграє наступні вибори. Але це дуже добре покаже, на яке питання політик намагається відповідати.

Черчилль, до речі, повернувся до влади через 6 років. Для цього йому довелося навчитися говорити про майбутнє.

Але головний урок не в тому, що політик може повернутися. А в тому, що після великої війни суспільство може змінити запитання до своїх лідерів швидше, ніж вони встигнуть змінити на нього відповідь.