Черга, якої ніхто не бачить: чому держава досі не знає, скільки ветеранів чекають на житло

Спробуйте знайти відповідь на просте запитання: скільки ветеранів з інвалідністю і родин загиблих захисників сьогодні стоять у черзі на житло? Я спробувала. Її немає ні в проєкті бюджету, ні у звітах міністерств, ні в жодному відкритому реєстрі. Держава щороку витрачає мільярди на житло для тих, хто її захищав, але не знає, скільки людей на це житло чекає. Водночас у проєкті бюджету на 2027 рік є рядок, за яким стоять тисячі людських історій: субвенція громадам на грошову компенсацію за житло для ветеранів з інвалідністю внаслідок війни та родин загиблих захисників. На неї закладено 6,9 млрд грн, це на 1,2 млрд більше, ніж цього року. Плюс 22%. Звучить як хороша новина, і частково так і є. Але коли я читаю бюджет, у мене виникають два запитання. Скільки людей ці гроші реально забезпечать житлом? І скільки залишиться чекати?

Бюджет, який рахує гроші, але не людей

На перше запитання відповідь є, тому давайте порахуємо. Цього року 5,67 млрд грн розподілили на 2150 отримувачів, тобто в середньому близько 2,6 млн грн на одну родину. Якщо ціни на житло суттєво не зростуть, у 2027 році компенсацію отримають приблизно 2,5 тисячі сімей. І тут важлива деталь, про яку рідко говорять. Цьогорічні гроші Кабмін розподілив між областями лише 14 травня. Тобто майже пів року родини чекали не на ключі, а на рішення, що кошти взагалі надійдуть. А після зарахування грошей на рахунок у людини є лише шість місяців, щоб знайти і купити квартиру.

Щоб відчути масштаб, наведу приклад. У 2025 році на всій Київщині, одній з найбільших областей країни, за цією програмою житло отримали 273 родини. На цілу область. Це приблизно дві-три звичайні багатоповерхівки. Тепер подивімося ширше. У 2021 році на житло для захисників держава витрачала близько 600 млн грн. У бюджеті-2022 суму збільшили майже вдев'ятеро, до 5,5 млрд. Відтоді програма щороку отримує від 5,5 до 6,9 млрд, разом за 2022–2027 роки це приблизно 36 млрд гривень.

Цифра велика. Але за нею ховається те, що мене непокоїть найбільше: п'ять років поспіль фінансування фактично стоїть на місці, а кількість людей, які отримують компенсацію, навіть зменшується. У 2023 році житло отримали понад 2600 сімей, у 2026-му трохи більше ніж 2100. Тим часом житло дорожчає, тай людей із правом на компенсацію за ці роки стало в рази більше (і кожна нова втрата на фронті додає ще одну родину). Тобто в реальному вимірі держава щороку виконує дедалі меншу частину свого зобов'язання.

Яку ж саме частину? Ми не знаємо. І це відповідь на друге запитання.

Єдиної, публічної, актуальної цифри, скільки ветеранів і родин загиблих стоїть у житловій черзі, сьогодні немає. Облік розпорошений по сотнях громад, дані збираються через області. Ні суспільство, ні парламент, ні самі ветерани не бачать повної картини.

Уявіть чергу в лікарні, де ніхто не знає, скільки людей перед вами, а лікар щодня приймає трохи менше пацієнтів, ніж учора. Саме так сьогодні виглядає житлова черга для захисників. А коли невідомо, скільки людей у черзі, неможливо відповісти на головне питання будь-якої державної програми: за скільки років ми виконаємо зобов'язання? За п'ять? За двадцять? Тому під час розгляду бюджету ми сперечаємося про відсотки приросту, а не про строки, за які людина нарешті отримає ключі.

Закон є, системи немає

Правова основа для розв'язання цієї проблеми вже існує. У січні парламент ухвалив закон "Про основні засади житлової політики", і з 15 лютого він набрав чинності. У нашому Комітеті держвлади, місцевого самоврядування і містобудування ми працювали над ним саме для того, щоб таких історій, як описана вище, більше не було.

Закон запроваджує Єдину інформаційно-аналітичну житлову систему, яка має збирати дані і про житловий фонд, і про людей, які мають право на державну підтримку. Черга має стати цифровою: з автоматизованим розглядом заяв і мінімальним впливом посадовців. Строк був амбітним, але реалістичним: система мала запрацювати протягом шести місяців. Але минуло понад сім місяців, а системи немає. І причина видна в самому бюджеті: у 2026 році на її створення не передбачили жодної гривні. Бюджет цього року змінювали кілька разів, знаходили кошти на десятки нових потреб. Але на реєстр, без якого неможливо чесно розподілити мільярди житлових програм, грошей не знайшлося. Ба більше — профільне міністерство, яке опікується цим питанням навіть не намагалося ініціювати виділення необхідних коштів. 

Натомість громади вже мають готуватися до переходу на нову систему: звіряти й оцифровувати старі черги, не маючи самої платформи, куди ці дані переносити. А в багатьох громадах черга досі означає папку з картками в шафі відділу обліку, і деякі записи в ній тягнуться ще з радянських часів. 

Лише в проєкті бюджету-2027 уряд нарешті заклав 152 млн грн на розробку та впровадження системи, і це правильне рішення. Втім, запізніле на рік. Ба більше – маємо ще рік, коли 6,9 млрд на житло для ветеранів розподілятимуть наосліп, не бачачи повної черги.

Хто залишається за бортом

Друга проблема: компенсація охоплює дуже вузьке коло людей. Вона призначена насамперед для людей з інвалідністю I–II групи внаслідок війни та для родин загиблих. Це правильний пріоритет, і я його повністю підтримую. Але більшість учасників бойових дій без важкої інвалідності до програми не потрапляє. Після демобілізації таких людей будуть сотні тисяч, і багато хто з них повертатиметься туди, де житла вже немає.

Масштаб житлової політики в бюджеті-2027 справді зростає – пропонують майже 85 млрд грн. З них 45 млрд на єОселю, що на 27,9 млрд більше, ніж цього року. Пільгова ставка 3% тепер поширюється на всіх ветеранів війни та родини загиблих. Окремо 3,7 млрд грн закладено на покриття першого внеску та відсотків за перший рік для ВПО. Уперше в бюджеті з'являються понад мільярд гривень на соціальне житло та кредитна лінія Банку розвитку Ради Європи для ветеранів.

Але саме на цьому тлі добре видно дисбаланс. Пільгова іпотека працює для тих, хто може обслуговувати кредит. Ось як це виглядає в житті. Сержант, 35 років, повернувся з фронту з контузією, але без групи інвалідності. Його рідне місто в окупації. Постійної роботи поки немає, тож банк відмовляє в іпотеці навіть під 3%. На компенсацію він не має права. Для держави він формально має всі пільги, а фактично залишається сам на сам зі своєю проблемою. І таких історій будуть тисячі.

Як це роблять інші

Україна не перша країна, якій після війни треба забезпечити житлом сотні тисяч людей. І досвід інших держав показує: успішні моделі тримаються на правильному поєднанні кількох. Тому декілька прикладів:

США. У 1944 році, ще до завершення Другої світової, Конгрес ухвалив так званий GI Bill. Одна з його частин – державна гарантія на іпотеку для ветеранів. Її задумали як альтернативу грошовим виплатам: для держави це було дешевше, а ветеранам давало більше. Держава не видає кредит і не купує квартиру. Вона гарантує банку частину позики, і ветеран може купити житло без першого внеску. Результат вимірюється поколіннями: від 1944 року таких кредитів гарантовано понад 29 мільйонів. Саме ці кредити в повоєнні десятиліття зробили власниками житла мільйони родин.

Для ветеранів з важкими пораненнями в США є окремий інструмент: гранти на спеціально пристосоване житло. Логіка проста: людині на візку потрібна не просто квартира, а квартира, в якій вона може жити самостійно. Для тих, хто втратив житло, діють орендні ваучери разом із соціальним супроводом. Наприкінці 2024 року за такою програмою житло орендували майже 90 тисяч ветеранів. Завдяки поєднанню цих інструментів кількість бездомних ветеранів у США з 2010 року скоротилася більш ніж удвічі.

Велика Британія пішла іншим шляхом, через громади. Військовий договір (Armed Forces Covenant) зобов'язує місцеву владу не ставити ветеранів у гірше становище під час розподілу соціального житла, зокрема через вимогу тривалого проживання в конкретній місцевості. Людина, яка роками служила де завгодно, не повинна починати чергу з нуля там, куди повернулася. Для України з її мільйонами переселенців це особливо актуально.

Фінляндія після 1945 року мала завдання, дуже схоже на наше: одночасно облаштувати ветеранів, вдів загиблих і понад 400 тисяч переселенців з Карелії, а це близько десятої частини населення країни. Держава викуповувала й передавала людям землю, а житло вони здебільшого будували самі, за підтримки держави. Так виникли цілі нові поселення.

Хорватія має приклад і позитивний, і застережливий. Після війни 1990-х держава будувала квартири та надавала пільгові кредити інвалідам війни й родинам загиблих. Але з роками кількість людей зі статусом ветерана зростала непропорційно, а довіра до системи падала. У 2012 році хорватська влада оприлюднила реєстр ветеранів, і саме відкритість даних стала способом відновити довіру.

Висновок для України очевидний. Нам потрібні одночасно: іпотека з державною гарантією для тих, хто може платити; адаптоване житло для важкопоранених; соціальне житло через громади. І понад усе — публічний облік, якому люди довіряють.

Що ж робити?

Гадаю, що розпочати варто зі створення черги, яку видно. У законі про бюджет-2027 разом із коштами на Єдину житлову систему має з'явитися чіткий графік: запуск у першому півріччі, наповнення даними всіх громад до кінця року і щоквартальна публікація кількості ветеранів і родин загиблих на обліку, у розрізі громад і категорій. Кожна людина має бачити своє місце в черзі онлайн, так само просто, як сьогодні бачить свій статус у "Дії".

Маємо мати і план погашення, а не річний ліміт. Маючи реальну цифру черги, держава може закласти багаторічний графік: скільки компенсацій щороку і за скільки років черга зникне. Тоді бюджетна дискусія буде про виконання плану, а не про "плюс 22%".

Окрім цього, варто розробити різні інструменти для різних людей. наприклад: компенсація для найвразливіших; пільгова іпотека з державною гарантією для тих, хто може її обслуговувати; гранти на адаптацію житла для важкопоранених; соціальне житло для тих, кому потрібне рішення вже зараз. Ідея в тому, що жоден ветеран не повинен чути: "на вас програми немає".

І насамкінець пропозиція залучати громади як партнерів, а не лише реєстраторів. Бо ж саме громади ведуть облік, мають землю і знають людей. І багато з них уже діють. Наприклад, Харків навіть під постійними обстрілами за міською програмою доступного житла з 2021 по 2025 рік допоміг придбати 294 квартири, зокрема учасникам бойових дій та ВПО. 

Держава вже визнала, що забезпечити житлом тих, хто її захищав це обов'язок, а не милість. Тому наступним кроком має бути перестати рахувати лише гроші й почати рахувати людей. Бо черга, якої ніхто не бачить, ніколи не закінчиться.