Суспільство заслуговує на дорослу розмову

Мені було б простіше не писати цей пост. Можна було б промовчати. Але мовчання - це теж позиція, правда?

Олексій Гончаренко давно в політиці. Англійською є хороший вислів - political animal. Політична тварина. Людина, яка живе політикою, відчуває її шкірою, вловлює настрої, зміни, запити, небезпеки й можливості раніше за багатьох інших.

Із політичною чуйкою в Олексія Гончаренка все гаразд. Так, він саме political animal.

Останніми днями я прочитала багато текстів. Одні підтримують Гончаренка, таких дуже мало, і вони, якщо точніше, намагаються говорити про позицію і пробувати вести дискусію.

Переважна більшість активних фейсбучних дописувачів Гончаренка ганьблять, засуджують, звинувачують у поширенні російських наративів. "Кремлівські методички", так?

Добре, що ця дискусія взагалі виникла. Не зовсім, правда, дискусія, але вже що маємо.

Українське суспільство заслуговує на дорослу розмову. Про те, що відбувається зараз. І головне - про те, що буде далі.

Ми вже прожили період продажу швидкої перемоги. Від "двох-трьох тижнів" до кави в Криму, перемоги до Великодня, розпаду росії і ще десятків прогнозів, які мали одну спільну рису: вони давали людям те, що люди дуже хотіли почути.

Тепер маятник іноді летить у протилежний бік: усе пропало, все закінчилося, складаємо лапки й лягаємо в помиральну яму.

Обидві крайнощі однаково небезпечні. Бо неправдивими можуть бути і ейфорія, і безнадія.

Якщо ми справді хочемо говорити одне з одним як дорослі люди, доведеться визнати - Україна має багато ліній розлому:

• між військовими і цивільними;

• між тими, хто воював, і тими, хто не воював;

• між тими, хто воював "неправильно" і тими, хто по 300 діб сидів на позиції;

• між ВПО і місцевими;

• між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто виїхав;

• між тими, хто втратив близьких, і тими, кого війна поки оминула найбільшою ціною;

• між різними уявленнями про справедливість, мобілізацію, перемогу, переговори, майбутнє і так далі.

Цей перелік можна продовжувати довго. Ми весь час говоримо, що ці розломи треба "зшивати".

Але як можна щось зшивати, якщо ми боїмося навіть показати рану?!

Поки що замість простору для розмови ми переважно отримуємо вселенський срач.

У 2019 році країна масово проголосувала за обіцянку закінчити війну. За "подивитися Путіну в очі", за "зійтися десь посередині". Люди були втомлені від війни і повірили, що її можна припинити.

Перед цим роками носили в зубах: "барига", "Липецька фабрика", "торгівля на крові", "свинарчуки" та інші політичні конструкції, які за допомогою політиків і лідерів думок допомогли поховати тодішню владу. І деякі з цих конструкцій живуть досі.

Це теж наша історія. І її теж треба аналізувати, якщо ми не хочемо знову наступати на ті самі граблі.

Тепер я постійно чую ще один аргумент: "а ви спитайте хлопців в окопах".

Хлопцям в окопах, і не тільки в окопах, а і на позиціях, з яких іноді неможливо нормально вийти місяцями, можливо, найменше потрібні наші демонстрації моральної бездоганності.

Їм потрібна зброя, яку нам дають взамін на закони, які все ніяк не можуть бути проголосовані і імплементовані. Їм потрібна зарплата, на яку так і не можуть знайти гроші. То на прокурорів знаходять, в бюджеті збільшені видатки на цю статтю витрат. На єдиний марафон, який вже мало хто дивиться, дають під 2 мільярди гривень.

Хлопцям в окопах потрібні чіткі терміни служби. У багатьох із них вже вщент зруйновані життя. Почитайте не наш снобіський Фейсбук, а інші, менш "серйозні" соцмережі – там сурова правда життя, страшні людські долі і багато особистих трагедій.

Що з цим усім робити далі? Росія веде геноцид. Їм не потрібні ні наші міста ("всьо снесьом і снова построім"), їм не потрібні наші люди ("оні все заряжени бацілой націзма, даже самиє нормальниє").

Ціль росії – знищення України і українців. В цьому немає жодних сумнівів.

Але і тези про те, що ми маємо стати Ізраїлем і служити повинні всі – теж не подобаються. А як інакше захищатися? Як нам вижити? Знову сойтісь посєрєдінє?

Якщо вже про Ізраїль.

Гаді Айзенкот, начальник Генштабу ЦАХАЛу. Його син, 25-річний Галь Меїр, загинув 7 грудня 2023 року в боях у Джабалії в секторі Гази. Наступного дня, в Газі, загинув його 19-річний племінник Маор Коен, а в листопаді 2024 року загинув ще один племінник, капітан Йогев Пазі, 22 роки.

Єхіель Лейтер, нинішній посол Ізраїлю у США. Його старший син Моше Єдідія Лейтер, майор резерву, батько шести дітей, загинув у листопаді 2023 року під час боїв у Газі разом із трьома іншими резервістами. Другий син посла, Нерія Лейтер, теж продовжив службу в резерві після загибелі брата, він провів на службі сотні днів на різних фронтах. 23 вересня 2026 року його тяжко поранили під час автомобільного теракту на блокпості на Західному березі. Він переніс складну операцію на мозку, залишається у важкому стані.

Ізхар Шай, колишній міністр науки і технологій Ізраїлю. Його син, сержант Ярон Орі Шай, служив у ЦАХАЛі й загинув 7 жовтня 2023 року, воюючи з бойовиками ХАМАС і захищаючи ізраїльську громаду біля кордону з Газою.

Так, в Україні воюють і воювали депутати, колишні депутати, колишні керівники областей, партійні лідери. Є загиблі і поранені, є діти політиків, які воювали й були тяжко поранені або загинули.

Але наскільки рівномірно війна розподілена між різними соціальними групами і наскільки представлені на фронті родини саме нинішньої політичної, урядової та економічної верхівки країни? Багато хто із наших керівників досить молоді, і у них малі діти. Але ж не всі, правда? У переважної більшості нашого істеблішменту дітей немає навіть в країні. Давно.

Ні, я точно не за те, щоб ми всі героїчно загинули і залишились оспіваними у героїчному епосі. Я проти лицемірства і патріотично показної патетики, яка жорстко оплачується кров’ю найдобросовісніших, найчесніших, найвідважніших в той час, коли ми тут поливаємо лайном одне одного. В той час, коли соціологія фіксує як найбільшу проблему в країні не війну, а корупцію. В той час, коли домові чати суцільно попереджають про ТЦК, і розмірковують про те, що "сбівать надо над морєм, а нє над нашимі домамі" (конкретний приклад, мій).

Ми живемо в стані суцільного мороку щодо того, що відбувається. Ми вже один раз жили в логіці "не будемо говорити, щоб не було паніки". А потім десятки тисяч людей, заколихані медитаційними речитативами, горіли в машинах, були розстріляні у своїх будинках і підвалах.

Дорослі люди заслуговують на максимум ДОСТУПНОЇ інформації про те, що безпосередньо стосується їхнього життя. Щоб ухвалювати усвідомлені рішення.

Тепер повернуся до Олексія Гончаренка.

Так, "Європейська солідарність" ухвалила щодо нього політичне рішення. Окей.

Було би добре, щоб інші політичні сили проявили принциповість щодо представників своїх політичних сил, у лавах яких є персонажі, порівняно з якими Гончаренко - далеко не найбільша проблема української політики.

Тепер я бачу заклики відкликати його з ПАРЄ. Теж можна.

Гончаренко блискуче володіє англійською і французькою. Я періодично слухаю його виступи на міжнародних майданчиках. І якщо вже ми ретельно розбираємо його виступи на предмет "російських наративів", давайте так само ретельно розберемо його роботу в ПАРЄ.

Що він там говорив? За що голосував? Які поправки підтримував? Які українські позиції відстоював? Як шкодив Україні? Які результати його діяльності в ПАРЄ? І хто зможе зробити цю роботу краще? Впевнена, такі кандидатури мають же бути?

Міжнародна політика - це не туристична поїздка за державний кошт.

Нещодавно Таміла Ташева й Олександр Корнієнко поїхали на міжнародний захід у Танзанію. Ох, скільки було жартів про пальми, кокоси й відпочинок.

Люди добрі, такі поїздки серйозно готуються. Документи, які там ухвалюються, узгоджуються. Представники держав сперечаються за формулювання, іноді буквально за одне слово, бо за цим словом стоїть позиція країни.

Можна не любити український парламент. Я сама маю до нього величезну кількість запитань. Але це не означає, що міжнародна парламентська робота раптом стала непотрібною.

В цій історії я найменше переживаю за Олексія Гончаренка. За політиків узагалі не треба надто переживати.

Вони обирають цей шлях, розуміють його ризики, прораховують свої кроки. А якщо не прораховують -рано чи пізно перестають бути політиками.

Чи має Гончаренко власні політичні амбіції? Безперечно. Чи може він будувати/будує власну політичну силу? Звісно. Політик наступного дня після виборів уже думає про наступні вибори. Навіть під час війни. Нехай будує. Поки це не виходить за межі закону.

Країна он дружно проголосувала за партію політичних ноунеймів, які тричі, поки писалися документи, змінювали свою політичну орієнтацію, і реготали та сміялась над армвірмовою.

І я зараз навіть не хочу розбирати по пунктах те, що саме запропонував Гончаренко. Я не настільки детально в це занурювалася, щоб доводити, що він правий чи неправий.

Гончаренко каже: я готовий аргументувати, я готовий іти на дебати. Лідери думок відповідають, що вони не політики і не збираються дебатувати. Політики ігнорують, переходячи на особистості. Це нормально по-вашому?

Чому сама розмова про можливі сценарії закінчення війни перетворюється на якийсь триндецьовий халоймес?

Особливо коли паралельно відбуваються переговори, консультації, зустрічі українців, американців, європейців, а в тих чи інших форматах - і контакти з російською стороною.

Переговори існують. Так, і про умови припинення війни. І про територіальні поступки. Питання лише в тому, про що на них говорять і яким може бути результат.

І, не виключено, що завтра ми можемо отримати реальний варіант миру, порівняно з яким всі наші оці розмови можуть виявитися лайт-версією.

Я не знаю, яким буде мир. Не знаю, коли він буде. Росія – біснуватий звір.

Саме тому я хочу знати, які сценарії бачить моя держава?

Тому ця історія для мене значно менше про Олексія Гончаренка.

Вона про нас. Про якість нашої розмови. Про здатність витримувати незручну думку, не оголошуючи її автора ворогом. Про готовність однаково застосовувати власні принципи до чужих і до своїх. Про право знати не лише те, що нас заспокоює. І головне - про право ставити запитання: що ми робимо далі?

Бо доросле суспільство - це не суспільство, якому обіцяють, що все буде добре. Це суспільство, якому чесно говорять, які є варіанти, яка ціна кожного з них і які рішення доведеться ухвалювати.

Переговори – точно не капітуляція і навіть не обов’язково припинення бойових дій. Історія воєн показує, що сторони можуть роками одночасно воювати й розмовляти. Спочатку можуть з’явитися таємні контакти, потім переговорні групи, домовленості про полонених чи гуманітарні питання, потім- механізми, потім способи контролю, лінія розмежування, гарантії безпеки. І лише після цього, іноді через роки, політичне врегулювання. А може не з’явитися й воно: дві Кореї живуть без мирного договору понад сім десятиліть.

І ще я не дуже розумію, чому саме слово "переговори" раптом стало мало не синонімом зради. Україна веде переговори від початку великої війни.

У березні 2022-го в Стамбулі Україна і росія обговорювали не обмін полоненими - вони працювали над проєктом договору про припинення війни, нейтралітет і гарантії безпеки.

У 2025-му Україна погоджувала зі США 30-денне припинення вогню, окремо - режим тиші щодо енергетики й Чорного моря. У Стамбулі українська делегація офіційно запропонувала алгоритм: механізм, контроль за ним, гуманітарні питання, переговори лідерів, території, гарантії безпеки і фінальна мирна угода.

А в 2026 році в Абу-Дабі за одним переговорним столом уже сиділи представники України, росії та США й обговорювали параметри завершення війни, включно з територіями.

І на жовтень 2026 року планується ще один раунд – про умови припинення ударів по енергетичній інфраструктурі, зокрема електростанціях, нафтопереробних заводах та інших подібних об’єктах. Знали про це? Знали, що США прагне звільнення від росії політичних в’язнів в обмін на послаблення санкцій протиросійської економіки?

А це означає, що подібне дасть росії додаткові ресурси для продовження війни.

Тому питання не в тому, вести чи не вести переговори. Вони вже ведуться. Питання в іншому: про що саме домовляється від нашого імені держава, які має червоні лінії, що ми втрачаємо і що з цього суспільство має право знати.

Щоб не переключати увагу суспільства на внутрішні срачі і махачі, які мають на меті випустити пар і, можливо, протестувати настрої в суспільстві.