"Для ветерана — тільки з ветераном": як перетворити красивий принцип на процедуру

"Для ветерана — тільки з ветераном" — одна з правильних тез, які останнім часом дедалі частіше звучать у державній ветеранській політиці.

Я з нею повністю згоден.

Питання тільки в тому, що будь-який правильний принцип у державному управлінні має цінність тоді, коли за ним з'являється процедура, яка реально працює. Інакше він дуже швидко перетворюється на хороший слоган для форумів, стратегічних сесій і презентацій.

На початку 2026 року Мінветеранів затвердило Положення про Раду ветеранів війни за незалежність України. Персональний склад Ради був затверджений уже в липні, а 18–19 липня відбулися її перші збори.

Рада створена як постійний консультативно-дорадчий орган, який має забезпечувати системну участь ветеранів у формуванні та реалізації державної ветеранської політики.

Причому мандат у Ради зовсім не декоративний.

Положення передбачає, що вона аналізує проблеми, з якими стикаються ветерани та їхні сім'ї, готує пропозиції щодо їх вирішення, подає пропозиції до проєктів нормативно-правових актів та бере участь у їх обговоренні.

Окремо передбачена можливість брати участь в обговоренні не лише документів, які розробляє саме Мінветеранів, а й проєктів нормативно-правових актів, що надходять Міністерству на погодження. Рада може створювати робочі та експертні групи, звертатися до інших органів влади та моніторити реалізацію ветеранської політики.

Тобто інструмент держава вже створила.

Проблема починається трохи далі: що відбувається після того, як Рада сформувала свою позицію, і як саме ця позиція впливає на конкретне державне рішення?

Дуже показовою тут є нинішня дискусія навколо соціальної мобільності ветеранів.

21 липня у Верховній Раді група народних депутатів зареєструвала законопроєкт №15433 щодо забезпечення мобільності осіб з інвалідністю внаслідок війни. 1 вересня його включили до порядку денного парламенту, а наприкінці вересня профільний комітет рекомендував прийняти законопроєкт за основу. Тобто йдеться вже не про абстрактну дискусію, а про конкретний законодавчий процес.

Саму запропоновану модель можна і потрібно обговорювати окремо: якою має бути компенсація, кого вона має охоплювати, чи достатньо одного фінансового механізму, чи потрібні паралельно інші інструменти забезпечення мобільності.

Але зараз не про це.

Перші збори Ради ветеранів відбулися 18–19 липня, а вже 21 липня законопроєкт №15433 був зареєстрований у Верховній Раді.

Очевидно, щойно сформована Рада фізично не могла за кілька днів повноцінно включитися у підготовку початкового тексту.

Але реєстрація законопроєкту не завершує роботу над ним. Навпаки, після цього починається парламентський розгляд, робота комітетів, формування позицій державних органів і подальше доопрацювання.

Тому ніщо не заважало включити Раду ветеранів у цей процес уже після реєстрації законопроєкту — через профільний парламентський комітет, через позицію Мінветеранів або інший робочий механізм.

І саме тут принцип "для ветерана — тільки з ветераном" має проявлятися не лише як формальна вимога.

Якщо рішення безпосередньо стосується ветеранів, система повинна бути побудована так, щоб їхню позицію не доводилося щоразу окремо виборювати.

З публічно доступних матеріалів наразі неможливо чітко простежити, чи була позиція Ради щодо цієї моделі офіційно запитана, якою вона була і як вплинула на подальший рух законопроєкту.

І саме це повертає нас до головної проблеми: участь ветеранів має бути не лише задекларована, а видима в самому процесі ухвалення рішення.

У колективному зверненні ветеранських громадських організацій зазначається, що питання соціальної мобільності вже порушувалося на першому засіданні Ради і що у ветеранського середовища є власні напрацювання та законодавчі пропозиції.

Я не стверджую, що позицію Ради проігнорували. Для такого висновку потрібні документи.

Проблема в іншому: з публічно доступної інформації неможливо нормально простежити шлях від позиції представницького органу ветеранів до державного рішення.

А якщо ми говоримо про реальну участь у формуванні політики, такий слід має бути видимим.

Бо "ми вас вислухали" і "ваша позиція вплинула на рішення" — це абсолютно різні речі.

Чинне Положення передбачає, що рішення Ради мають рекомендаційний характер і підлягають обов'язковому розгляду Мінветеранів. Воно також регулює оформлення та оприлюднення протоколів засідань.

А от що повинно відбутися після обов'язкового розгляду рекомендацій Ради, прописано значно слабше.

Немає спеціального строку для реакції Міністерства саме на рішення Ради. Немає обов'язку дати мотивовану відповідь по суті кожної пропозиції. Немає простого публічного механізму, який дозволяв би побачити: що враховано, що не враховано і чому.

У результаті вхід у систему ми бачимо — засідання, протокол, рішення Ради.

А вихід простежується значно гірше.

Для консультативного органу це принципова річ.

Я точно не пропоную надати Раді право вето на рішення уряду, парламенту чи самого Міністерства. Ветеранські організації, як і будь-хто інший, можуть пропонувати рішення, які виявляться надто дорогими, юридично недосконалими або створюватимуть ризики зловживань.

Держава має повне право не погодитися.

Але якщо вона сама створила представницький орган ветеранів для участі у формуванні політики, вона повинна пояснити, що сталося з його позицією.

Умовно кажучи, Рада подала десять пропозицій. Частину врахували, частину відхилили через бюджетні обмеження, ще якісь потребують змін до законодавства, а одна виявилася неприйнятною з юридичних причин.

Немає проблем.

Але це має бути видно.

Тоді можна сперечатися з державою, погоджуватися або не погоджуватися з її аргументами, пропонувати іншу модель. Принаймні зрозуміло, як сформувалося рішення.

В Україні вже ухвалений Закон "Про публічні консультації" №3841-IX від 20 червня 2024 року. Він якраз передбачає сучаснішу логіку: не тільки збір пропозицій, а й їх аналіз, оприлюднення результатів та відображення впливу консультацій на ухвалене рішення.

Але цей Закон ще не набрав чинності. Відповідно до його прикінцевих положень він набере чинності через 12 місяців з дня припинення або скасування воєнного стану.

Тому чекати невідомо скільки років немає сенсу.

Для Ради ветеранів проблему можна вирішити набагато простіше — кількома змінами до її Положення.

Тут потрібно розвести дві ситуації.

Перша — проєкти, які розробляє саме Мінветеранів. Документи, що суттєво стосуються прав, гарантій і ключових механізмів підтримки ветеранів, логічно направляти Раді до завершення їх внутрішнього погодження. Наприклад, із десятьма робочими днями для підготовки позиції та скороченим строком для справді невідкладних випадків.

Друга — законопроєкти народних депутатів або акти інших органів влади.

Мінветеранів їх не розробляє і не може зупинити їхній рух. Але якщо такий документ надходить Міністерству на погодження або воно формує щодо нього офіційну позицію, думка Ради ветеранів має бути частиною цього процесу.

Наприклад, у позиції Міністерства можна окремо зазначати позицію Ради — або чесно вказувати, що вона ще не сформована.

І третій елемент — реакція на пропозиції.

Для цього не потрібні багатосторінкові звіти. Достатньо простої таблиці: пропозиція Ради — враховано або не враховано — коротке обґрунтування.

Такі речі можуть здаватися бюрократичними дрібницями, але саме вони відрізняють реальну участь від участі для протоколу.

Є й ще одна проблема: значна частина ветеранської політики взагалі не поміщається в межі одного Мінветеранів. Реабілітація, повернення зі служби, зайнятість, житло, податкова та митна політика потребують рішень різних державних органів.

Тому якщо Рада сформувала позицію з питання, яке виходить за компетенцію Мінветеранів, відповіддю не може бути просте "це не наше повноваження".

Потрібен зрозумілий маршрут далі — до відповідного органу, спільної робочої групи або іншого механізму, де питання буде розглянуте по суті і де можна буде побачити кінцевий результат.

По суті саме про це сьогодні говорять ветеранські громадські організації, які запропонували скликати позачергове засідання Ради з питання соціальної мобільності, зібрати наявні напрацювання та створити спільну робочу групу за участю Міністерства, Ради, ветеранського середовища та представників парламенту.

І ця вимога показова.

Ветерани не просять створити ще одну раду чи ще один консультативний орган. Вони просять нормально використати механізм, який держава вже сама створила.

Саме Положення передбачає можливість скликання засідань за ініціативою не лише Міністерства, а й членів самої Ради.

Тобто інституція є, повноваження є, інструменти є.

Не вистачає чітко прописаного шляху від позиції ветеранів до відповіді держави.

І це питання значно більше за дискусію про автомобілі.

Ветерани не повинні бути просто об'єктом державної політики, за який чиновники вирішують, що йому потрібно.

Але й належність до ветеранської спільноти не означає, що будь-яка її пропозиція автоматично має ставати законом.

Нормальна модель проста.

Ветеранська спільнота формулює проблему і пропонує рішення. Держава оцінює його з правової, бюджетної та управлінської точки зору. Позиція ветеранів фіксується. Рішення ухвалюється. І суспільство може побачити, що саме враховано, що не враховано і чому.

Саме тоді формула "для ветерана — тільки з ветераном" перестає бути декларацією.

Вона стає процедурою державного управління.

І справжня повага до ветерана проявляється не кількістю форумів чи правильних промов про важливість його голосу.

Вона проявляється тоді, коли цей голос можна простежити від моменту, коли він прозвучав, до рішення, яке зрештою ухвалила держава.