Війну можна зупинити. Але без сильної економіки та енергетики Україна не виграє мир

Завершення війни стане історичним моментом для України. Але воно не гарантуватиме економічного відновлення, повернення населення чи довгострокової фінансової стійкості держави. У світі, де штучний інтелект змінює ринок праці, капітал стає дедалі мобільнішим, а традиційні податкові системи стикаються з новими викликами, Україні доведеться фактично заново визначити економічні основи свого майбутнього. І центральне місце в цій моделі має посісти енергетика.

Завершення війни не означатиме завершення економічної кризи

У міжнародних дискусіях про майбутнє України дедалі частіше обговорюють сценарії завершення війни, гарантії безпеки, механізми відбудови та джерела її фінансування. Це закономірно. Без припинення бойових дій та надійної системи безпеки повноцінне економічне відновлення залишатиметься надзвичайно складним.

Проте існує питання, якому, на мою думку, приділяється недостатньо уваги: якою буде економічна модель України після завершення війни і за рахунок чого держава фінансуватиме себе через десять чи двадцять років?

Міжнародна фінансова допомога, кредити та гранти можуть забезпечити критично важливу підтримку в перехідний період. Однак вони не здатні нескінченно замінювати власні доходи економіки.

Україні доведеться фінансувати оборону, соціальні зобов’язання, пенсійну систему, медицину, освіту, відновлення інфраструктури та обслуговування державного боргу. Одночасно країна потребуватиме масштабних приватних інвестицій, повернення населення та створення нових робочих місць.

І все це відбуватиметься в умовах, коли сама глобальна економіка переживає фундаментальну трансформацію.

Тому найбільшою стратегічною помилкою було б намагатися відбудувати українську економіку за моделлю, яка вже сьогодні поступово втрачає свою ефективність.

На світову податкову систему насувається структурна криза

Протягом десятиліть державні фінанси більшості країн спиралися на відносно стабільний зв’язок між економічним зростанням, зайнятістю, споживанням і податковими надходженнями.

Підприємства створювали робочі місця, працівники отримували заробітну плату, компанії формували прибутки, а держави збирали податки для фінансування суспільних потреб.

Сьогодні ця модель поступово змінюється.

Штучний інтелект, роботизація та автоматизація дозволяють збільшувати продуктивність без пропорційного зростання зайнятості. Цифрові корпорації можуть працювати одночасно на десятках ринків, концентруючи інтелектуальну власність і прибутки в окремих юрисдикціях. Глобальний капітал отримує дедалі більше можливостей обирати країни для інвестицій.

Одночасно старіння населення збільшує навантаження на пенсійні системи та охорону здоров’я.

У результаті виникає фундаментальна суперечність: державні фінансові зобов’язання зростають, тоді як традиційна структура податкових надходжень стає менш передбачуваною.

Звичайно, автоматизація не обов’язково призведе до загального скорочення бюджетних доходів. Нові технології можуть створювати додаткові прибутки, нові професії та нові ринки. Але змінюватиметься структура економічної вартості, а разом із нею — структура потенційних податкових надходжень.

Урядам доведеться адаптувати податкові системи до економіки, в якій дедалі більшу роль відіграватимуть технології, інтелектуальна власність і капітал.

Для України ця проблема особливо гостра. Ми ризикуємо завершити війну з ослабленою демографічною базою, величезними бюджетними потребами та податковою системою, яка не повністю відповідає структурі майбутньої економіки.

І саме тут виникає несподіваний, але стратегічно важливий зв’язок між податковою політикою та енергетикою.

Нова економіка потребуватиме не стільки більше працівників, скільки більше продуктивності та енергії

Штучний інтелект, дата-центри, роботизовані виробництва, автоматизована логістика та цифрова інфраструктура мають спільну особливість: їхня робота безпосередньо залежить від надійного електропостачання.

За базовим сценарієм Міжнародного енергетичного агентства, світове споживання електроенергії дата-центрами може зрости приблизно до 945 ТВт·год у 2030 році, більш ніж удвічі порівняно з 2024 роком.

Це лише один із проявів значно ширшої трансформації.

У промисловій економіці минулого століття конкурентоспроможність країни значною мірою визначалася доступом до сировини, робочої сили, транспортної інфраструктури та капіталу.

У новій економіці до цих факторів додається ще один, значення якого стрімко зростає: доступ до надійної електроенергії за конкурентною та прогнозованою ціною.

Уявімо підприємство, яке завдяки автоматизації подвоює обсяги виробництва без відповідного збільшення кількості працівників.

Для власників це означає зростання продуктивності. Для держави — зміну структури податкових надходжень. Для енергетичної системи — потенційно новий рівень і профіль споживання електроенергії.

Отже, частина вартості, яка раніше створювалася переважно через збільшення зайнятості, дедалі більше залежатиме від технологічного капіталу та енергетичної інфраструктури.

Це не означає, що державам потрібно запроваджувати спеціальні податки на електроенергію або роботів. Такі рішення можуть лише знизити конкурентоспроможність економіки.

Йдеться про значно глибшу зміну.

Енергетика поступово стає одним із ключових факторів, які визначатимуть, де саме у світі створюватиметься нова економічна вартість, а отже, де формуватиметься майбутня податкова база.

У майбутньому країни конкуруватимуть не лише податками, а й мегаватами

Міжнародний інвестор, який сьогодні розглядає будівництво великого промислового підприємства, дата-центру або технологічного комплексу, оцінює значно більше, ніж податкові ставки.

Його цікавить доступ до електричних мереж, можливість отримати необхідну потужність, вартість електроенергії, надійність постачання, регуляторна передбачуваність та довгострокова стабільність ринку.

Навіть найпривабливіші податкові стимули не компенсують відсутності електроенергії або неможливості гарантувати її постачання.

Саме тому інвестиції в генерацію, системи накопичення енергії, гнучкі потужності та електричні мережі мають оцінюватися не лише як інвестиції в окрему галузь.

Вони створюють інфраструктурні передумови для розвитку всієї економіки.

Нова електростанція може забезпечити роботу промислового підприємства. Нове підприємство створює додану вартість, експортні доходи, зайнятість, прибутки та податкові надходження. Надійна енергетична система дозволяє залучати наступні інвестиції.

Таким чином, економічний ефект енергетичного проєкту потенційно значно перевищує його безпосередні фінансові результати.

Саме цього часто бракує в традиційних підходах до державного енергетичного планування.

Ми звикли вимірювати розвиток енергетики встановленими мегаватами, обсягами генерації та структурою енергетичного балансу.

Але набагато важливішим стає інше питання: скільки нової економічної вартості дозволяє створити кожна інвестиція в енергетичну інфраструктуру?

І скільки довгострокових бюджетних надходжень ця економічна активність потенційно забезпечить державі?

Україні потрібна не просто відбудова електростанцій, а нова економічна архітектура

Після майже п’яти років повномасштабної війни українська енергетика опинилася в ситуації, коли відновлення зруйнованої інфраструктури вже не може бути єдиною стратегічною метою.

За оцінкою RDNA5, підготовленою урядом України спільно зі Світовим банком, Європейською комісією та ООН, загальні потреби України у відновленні та реконструкції становлять майже 588 млрд доларів протягом наступного десятиліття. На енергетичний сектор припадає близько 91 млрд доларів.

Ці масштаби означають, що Україні необхідно не просто замінювати втрачені генеруючі потужності.

Потрібно створювати енергетичну систему, здатну забезпечувати нову структуру економіки.

Йдеться про децентралізовану генерацію, гнучкі газові потужності, відновлювану енергетику, системи накопичення електроенергії, модернізацію мереж, цифрове управління та інтеграцію з європейським енергетичним ринком.

Але навіть це лише частина завдання.

Справжня стратегічна мета повинна полягати у формуванні умов для масштабного залучення приватного капіталу не лише в енергетику, а й у промисловість, технології, логістику та інші галузі, які використовуватимуть нову енергетичну інфраструктуру.

І тут Україна стикається з принциповою проблемою.

Між потребою в нових потужностях і готовністю приватного інвестора їх фінансувати існує величезна дистанція.

Інвестора цікавить не те, наскільки Україні потрібна його електростанція. Його цікавить, чи зможе він повернути вкладений капітал, чи можна застрахувати основні ризики, чи існують надійні механізми оплати електроенергії та чи готові фінансові установи кредитувати проєкт.

Без відповідей на ці питання навіть найбільш технологічно досконалі проєкти залишатимуться на папері.

Тому головним завданням держави має бути не лише планування будівництва нових мегаватів, а створення повноцінного інвестиційного ринку.

Ринку, на якому приватний капітал зможе фінансувати нову генерацію, отримувати економічно обґрунтований дохід і працювати за зрозумілими правилами.

Після війни Україні доведеться конкурувати за кожне велике інвестиційне рішення

Існує поширене очікування, що завершення війни автоматично відкриє шлях масштабному міжнародному капіталу.

На мою думку, це небезпечне спрощення.

Припинення бойових дій може суттєво знизити частину ризиків, але не усуне проблеми правової передбачуваності, платоспроможності контрагентів, доступності кредитування, регуляторної стабільності та захисту прав інвесторів.

Україна конкуруватиме за інвестиції з країнами Центральної та Східної Європи, які вже мають розвинену інфраструктуру, доступ до європейського фінансового ринку та більш передбачувані умови ведення бізнесу.

Міжнародний капітал не має морального обов’язку інвестувати саме в Україну.

Він прийде тоді, коли співвідношення ризику та очікуваної дохідності стане прийнятним.

Це особливо важливо для енергетики, де інвестиційні горизонти вимірюються десятиліттями, а повернення капіталу залежить від довгострокової роботи ринку.

Держава повинна запропонувати не обов’язково найнижчі податки чи найбільші субсидії, а насамперед зрозумілі правила, надійні контракти, захист інвестицій і передбачувані механізми отримання доходу.

Водночас нова енергетична стратегія має бути пов’язана з промисловою політикою.

Недостатньо побудувати електростанцію. Необхідно розуміти, яку економічну діяльність вона забезпечуватиме, які підприємства зможуть виникнути завдяки новій потужності та який довгостроковий ефект це матиме для економіки.

Саме такий підхід дозволить перейти від відновлення зруйнованих активів до створення нової економічної бази країни.

Мир потребуватиме власної економічної основи

У дискусіях про повоєнне майбутнє України безпека та економіка часто розглядаються як два окремі напрями.

Насправді вони тісно пов’язані.

Стійка система безпеки потребує значних і довгострокових фінансових ресурсів. Утримання сучасних оборонних спроможностей, розвиток військових технологій, захист критичної інфраструктури та виконання соціальних зобов’язань неможливі без продуктивної економіки.

Водночас економічне зростання потребує безпеки, передбачуваності та довіри інвесторів.

Це взаємозалежний процес.

Україна не зможе нескінченно фінансувати власну стійкість за рахунок зовнішньої допомоги. Міжнародна підтримка залишатиметься важливою, але стратегічною метою повинно стати поступове збільшення частки державних потреб, які фінансуються власною економікою.

І саме тут енергетика набуває значення, яке виходить далеко за межі традиційного розуміння енергетичної безпеки.

Вона повинна стати основою для розвитку нової промисловості, технологічних виробництв, цифрової економіки та експорту продукції з високою доданою вартістю.

Адже державний бюджет наповнюється не самими мегаватами. Його наповнює економічна діяльність, яку ці мегавати роблять можливою.

Тому майбутня енергетична стратегія України повинна бути одночасно стратегією економічного зростання, залучення капіталу та розширення податкової бази.

Найдорожчою помилкою стане спроба повернутися в минуле

Історія економічного розвитку свідчить, що великі кризи часто змінюють не лише інфраструктуру, а й саму модель функціонування держав.

Післявоєнна відбудова Європи супроводжувалася масштабною модернізацією промисловості, інституцій та економічних відносин. Країни, які змогли використати реконструкцію для підвищення продуктивності, отримали значно більше, ніж просто відновлення втрачених активів.

Україна сьогодні стоїть перед подібним за масштабом, хоча й принципово іншим за обставинами викликом.

Нам необхідно одночасно відновлювати зруйноване, інтегруватися в європейський ринок і готувати економіку до технологічних змін, які вже відбуваються у світі.

Це означає, що рішення, які ухвалюються сьогодні в енергетиці, впливатимуть не лише на енергетичний баланс наступних років, а й на структуру української економіки на десятиліття вперед.

Якщо ми обмежимося відновленням старої інфраструктури та традиційних підходів до державного регулювання, ризикуємо отримати дорогу енергетичну систему, яка не створюватиме достатніх стимулів для нових інвестицій.

Якщо ж використаємо відбудову для формування конкурентного, технологічно сучасного та інвестиційно привабливого енергетичного ринку, зможемо створити основу для принципово іншої економіки.

Саме тому я переконаний, що дискусія про майбутнє української енергетики повинна вийти за межі галузевих показників і технічних програм реконструкції.

Потрібно почати говорити про енергетику як про один із головних інструментів формування майбутньої економічної спроможності держави.

Війну можна зупинити. Але мир потрібно буде економічно забезпечити

Завершення війни відкриє для України новий історичний етап. Проте справжня стійкість миру залежатиме не лише від міжнародних домовленостей і гарантій безпеки.

Вона залежатиме також від того, чи зможе Україна створити економіку, достатньо продуктивну для фінансування власної державності.

У світі, де традиційні податкові системи стикаються з наслідками автоматизації, демографічних змін і глобальної конкуренції за капітал, Україні необхідно мислити на кілька десятиліть уперед.

Наша стратегічна мета — не просто відновити довоєнний рівень виробництва електроенергії, промисловості чи податкових надходжень.

Ми повинні створити нову економічну модель, здатну залучати приватні інвестиції, використовувати технологічні зміни, формувати високу додану вартість і забезпечувати довгострокове зростання державних доходів.

Енергетика має стати одним із фундаментів цієї моделі.

Але для цього необхідно змінити саму логіку державної політики: від будівництва окремих об’єктів — до створення інвестиційного ринку; від підрахунку мегаватів — до оцінки економічної вартості; від залежності від зовнішнього фінансування — до поступового формування власної фінансової спроможності.

Тому що війну можна завершити політичним рішенням і військовими домовленостями. Але довготривалий мир неможливо забезпечити лише підписами під документами.

Його потрібно буде щодня підтримувати сильною економікою, конкурентоспроможною енергетикою та державою, здатною фінансувати власне майбутнє.

І саме за це Україні доведеться боротися після завершення війни.