Криза політичного лідерства

Про те, що світ переживає кризу політичного лідерства, не говорив хіба лінивий. Тому є сенс поговорити про причини цього явища, яке стає притаманним навіть найрозвиненішим країнам світу з працюючими інститутами і якісною освітою.

Одна з причин полягає в тому, що ми непомітно для самих себе змінили сам механізм, за яким суспільства визначають своїх лідерів.

Трохи історії: Демократія народилася на Агорі, де громадяни могли слухати, сперечатися, переконувати й ухвалювати рішення. Через дві з половиною тисячі років ми повернулися… на Агору. Тільки тепер вона цифрова.

Йдеться про соціальні мережі, які зняли фільтр професійної журналістики з тої інформації, яку споживають суспільства. І в цій агорі соцмереж діє новий принцип: перемагає не той, хто має що сказати, а той, хто здатен привернути найбільше уваги. Простіше кажучи, як і в стародавній Греції - хто голосніше крикне.

Увага стала головною політичною валютою. А найпростіший спосіб її отримати — викликати сильну емоцію. Страх, обурення, ненависть, захват. Байдуже яку. Головне, щоб людина не пройшла повз, натиснула, прокоментувала, поширила.

Ще 1967 року французький філософ Гі Дебор у "Суспільстві спектаклю" описував світ, у якому образи дедалі більше визначають наше сприйняття реальності. Політична дія починає конкурувати з її видовищною репрезентацією.

Якщо застосувати цю логіку до політики, виникає небезпечна підміна:

Управління державою поступається демонстрації управління. Політична дія поступається медійному образу. Реальні результати конкурують із переконливою картинкою.

Ще один дослідник медіа, Ніл Постман, у книжці Amusing Ourselves to Death 1985 року попереджав, що форма комунікації змінює не лише спосіб передачі інформації, а й сам характер суспільного мислення.

Він порівнював два антиутопічні страхи: Орвелла, який боявся світу, де правду заборонять, і Гакслі, який передбачав світ, де правда просто потоне в нескінченному потоці розваг та інформаційного шуму. Постман вважав другий сценарій особливо небезпечним для сучасної йому культури.

Алгоритми соцмереж не розрізняють державного діяча і демагога за якістю їхніх рішень. Вони оптимізують залученість користувачів. І саме тут виникає фундаментальна проблема сучасної демократії.

Якщо політичний успіх дедалі більше залежить від здатності викликати емоції, суспільство починає відбирати лідерів за якостями, які не обов’язково потрібні для управління державою.

Здатність спростити складне стає важливішим за здатність його вирішити. Впевненість, навіть якщо вона максимально примітивна, — переконливішою за компетентність. Емоційна обіцянка — привабливішою за реалістичну стратегію.

А готовність сказати неприємну правду може виявитися політичною слабкістю. Політик, який пояснює складність проблеми, програє в увазі тому, хто називає одного винного і пропонує одне просте рішення. Взагалі прості рішення здаються найкращими для мас в часи надскладних глобальних проблем.

Але найбільша небезпека навіть не в тому, що до влади можуть приходити люди, які краще вміють привертати увагу, ніж управляти. Головне, що навіть компетентні політики змушені пристосовуватися до цих правил, щоб залишатися політично конкурентними.

Так змінюється сама політика. Довгострокові рішення поступаються короткостроковим ефектам. Складні компроміси стають ознакою слабкості. А політична відповідальність дедалі частіше програє політичній видовищності. Бо відповідальність - це нудно, а нам хочеться шоу, швидкого дофаміну, коротких але яскравих фраз.

І все це відбувається в момент, коли світ потребує особливо складних рішень: щодо війни і миру, майбутнього демократій, штучного інтелекту, змін клімату і глобальної безпеки.

Можливо, найбільший парадокс нашого часу полягає в тому, що чим складнішим стає світ, тим простіших відповідей ми вимагаємо від своїх лідерів. І тим більше шансів отримують ті, хто готовий ці відповіді пообіцяти.

Звідси дуже багато явищ в сучасній політиці, щодо яких ми часто кажемо: як взагалі це стало можливим? Від твітів Трампа до росту популярності популістських партій в Німеччині, Франції та навіть колисці англосаксонського світу - Великій Британії. Та і Україна не є винятком.

Стратегічний лідер повинен іноді говорити те, чого суспільство не хоче чути. Ухвалювати рішення, результатів яких не побачить до наступних виборів. І брати відповідальність за наслідки, які проявляться через десятиліття.

Ми створюємо інформаційне та політичне середовище, в якому стратегічне лідерство стає конкурентним недоліком…

Можливо, головна криза демократії XXI століття полягає не в тому, що їй бракує стратегічних лідерів. А в тому, що вона поступово втрачає здатність їх обирати.

Тому одна з надважливих задач — побудувати таку систему, майбутнє якої не залежатиме від випадкової появи великого лідера. Бо справді сильна демократія — це не та, якій пощастило з лідером. А та, яка здатна стратегічно мислити навіть тоді, коли їй із лідером не пощастило. І це вже про працюючі інституції, не залежні від персоналій.