Ветеранська політика: програми виконуються. А хто відповідає за результат?

29 листопада 2024 року Кабінет Міністрів схвалив Стратегію ветеранської політики до 2030 року та операційний план її реалізації. Відповідальні органи щокварталу подають Мінветеранів інформацію про хід реалізації Стратегії, а Міністерство щороку звітує Кабміну. Звіт за 2025 рік уже оприлюднений.

З офіційної звітності видно, що система працює. Створено Координаційний штаб, затверджуються відомчі плани, розгортається мережа фахівців із супроводу, реалізуються програми житла, працевлаштування, реабілітації, спорту та інших напрямів. У звіті за 2025 рік із 40 завдань операційного плану 17 позначені як виконані, 20 — як такі, що тривають, ще для трьох строк виконання не настав.

Є й конкретні показники наданих послуг. Наприклад, на засіданні Координаційного штабу 9 грудня 2025 року МОЗ повідомило, що у 2025 році зубопротезування отримали 108 664 особи.

Але наприкінці того самого року Офіс Омбудсмана провів опитування майже тисячі ветеранів і членів їхніх родин. 48,2% опитаних вважають державну підтримку недостатньою. Це не перепис усіх ветеранів, але результат стосується того самого року, за який звітує Мінветеранів.

І тут виникає питання: як можуть одночасно виконуватися заходи, надаватися послуги й працювати програми, а майже половина опитаних усе одно вважає підтримку недостатньою?

На мою думку, ці дані не суперечать одне одному. Вони відповідають на різні запитання. Звіт показує, що зробили органи влади. Опитування — як люди оцінюють отриману підтримку. Виконаний захід і навіть надана послуга самі по собі ще не доводять, що проблему людини вирішено.

У редакції операційного плану до змін від 26 листопада 2025 року багато індикаторів фіксували виконання заходу: чи підготували документ, внесли зміни до положення, провели аналіз. Це дає змогу перевірити, чи виконано заплановану роботу, але не завжди показує, чи змінилося становище ветерана. Є й показники результату: наприклад, завдання 26 передбачало збільшити на 50% частку працевлаштованих ветеранів. Водночас очікуваний результат першої стратегічної цілі сформульований як "високий рівень добробуту", але окремого показника, який би прямо вимірював його досягнення, я в цій редакції плану не знайшов.

Ветеранська політика до того ж міжвідомча. Мінветеранів формує і координує її, але результат залежить від багатьох органів: медична допомога — від системи охорони здоров’я, працевлаштування — від Мінекономіки, служби зайнятості й роботодавців, житло, соціальний захист, освіта та місцеві послуги — від інших державних і місцевих інституцій.

Такий розподіл відповідальності нормальний. Проблема виникає, коли кожен відповідає лише за свою ділянку: один орган запустив програму, інший надав послугу, громада створила простір, фахівець провів консультацію. Формально робота виконана, але ветеран може так і не отримати потрібної реабілітації, роботи чи житла.

Тому важливо розуміти не лише, хто виконує окремі заходи, а й хто відповідає за досягнення спільної мети. У редакції плану до змін від 26 листопада 2025 року відповідальними за окремі завдання названі групи органів. Наприклад, за одне із завдань відповідають вісім установ. Водночас очевидного власника результату на рівні стратегічної цілі я не побачив. Координаційний штаб забезпечує координацію, але його консультативно-дорадчий статус сам по собі не означає відповідальності за кінцевий результат.

Стратегія передбачає оцінювання досягнення цілей Мінветеранів під час підготовки щорічного звіту. Вона також допускає використання соціологічних досліджень, опитувань та інформації Уповноваженого. Отже, питання не в тому, чи існують звітування й оцінювання, а в тому, чи показують вони зміни для ветеранів і чи ведуть до перегляду рішень, коли запланованого результату не досягнуто.

Звіт про реалізацію Стратегії має відповідати не тільки на запитання "що зробили?", а й на інші:

Що реально змінилося для ветеранів?

Яких цілей не досягнуто і чому?

Що держава змінить у відповідь?

Процеси можуть бути виконані, програми — запущені, звіти — подані. Але якщо кінцевий результат не вимірюється, а відповідальність за нього розмита між багатьма органами, система ризикує звітувати сама перед собою. Держава вже навчилася створювати ветеранські програми. Тепер потрібно бачити, чи дають вони результат для людини, і визначати, хто за цей результат відповідає. В іншому випадку ми і залишимося статистами процесів без результатів для ветеранів.