Час дорослішати, або уроки для України

Сьогодні нагадав свій допис від березня 2025 року, де описав логіку дій США та логіку треку Дмитрієва (тоді він тільки починався). А відповідь на один із коментарів із запитанням, чи стане легше після проміжних виборів до Конгресу, вирішив розширити в окремий допис.

На мій погляд, оцінювати перспективи розвитку подій, виходячи лише із заяв та осіб, залучених до процесу, — помилково. Роль особистості в історії є, але зводити все до умовного Трампа (Орбана, Зеленського, Туска, Макрона, Мадяра і далі за списком) — це все одно що раз за разом розкладати граблі, на які сам і наступатимеш.

Для України російсько-українська війна — це питання виживання. Зокрема й фізичного. Для частини українських еліт — політичного. Це логічно.

Для Росії війна так само є питанням виживання. Але не як держави, а як імперії, що претендує на статус однієї з трьох світових супердержав. Провал України такий статус їй гарантує. Заморозка із сильних позицій (зокрема з політичними поступками з боку ЄС і США, а не лише України) дає їй можливість за нього поборотися.

А чим є російсько-українська війна для інших держав?

Давайте розкладемо "по поличках".

Позиція США

Для Сполучених Штатів Америки ключова проблема сьогодні — це трансформація світового порядку та суперництво за роль лідера. Де конкурент лише один — Китай. Усе інше — другорядне. І через цю призму давайте подивимося на російсько-українську війну.

1. Логістика та виробництво. КНР — найбільша виробнича база світу, яка зараз у технологічному розвитку стрімко наздоганяє США. Але Китай залежить від постачання ресурсів (для своєї промисловості) та від ринків збуту (продукцію потрібно комусь продавати). Тому США сконцентрувалися на контролі ключових точок міжнародної логістики: Панама, ігри з Єгиптом, Перська затока, Південнокитайське море, Малаккська протока. Навіть Гренландія вписується в цю логіку — це контроль північних транспортних коридорів (ну і ресурсна база для США, якщо вдасться).

2. Зростання впливу КНР. Китай не просто поширює свій вплив. Він пропонує, умовно, цивілізаційну альтернативу. Ті самі чотири глобальні ініціативи КНР, включно з ініціативою з глобального управління. Концепція, на перший погляд, спрямована на гарантування рівних прав держав і збереження глобальної системи. Але вона б'є по реальному, а не зафіксованому на папері принципу рівності. А саме — ставить під сумнів моральну, ціннісну, економічну та цивілізаційну перевагу умовно "західної" цивілізації. При цьому політичні ініціативи підкріплюються економічними проєктами: починаючи від усім відомого "Поясу і шляху" й закінчуючи проєктами індустріалізації, зеленої енергетики та зв'язку. США та ЄС не подбали про створення таких цивілізаційно-економічних проєктів у минулому. А створювати їх зараз у статусі "того, хто наздоганяє" — довго й дорого. І якщо гроші є, то з часом виникають проблеми. Отже, є мета знизити швидкість експансії Китаю — зокрема підсвічуючи регіональні проблеми, без розв'язання яких КНР не може рухатися далі.

3. Для США вигідне послаблення Росії, оскільки вона не претендуватиме на роль "третього гравця". Але при цьому вкрай невигідне її послаблення до такої межі, коли російська економіка стане умовною філією китайської. Адже тоді Пекін до своєї виробничої потужності отримає сировинну базу просто біля власних кордонів. Це й посилення КНР, і удар по американській політиці контролю логістики — Пекін отримуватиме ресурси суходолом.

4. Водночас для США вкрай вигідна ситуація, за якої Росії зберігає можливості боротися за зону впливу, що вислизає від неї (адже КНР заходить зокрема й туди, що Росія вважала своїм "заднім подвір'ям"). А це означає, що РФ має вийти з війни, не ставши сировинним придатком КНР і зберігши можливість говорити про геополітичні амбіції.

У цьому розрізі для США вкрай вигідна ситуація, за якої вони отримують доступ до російської сировинної бази та до розвитку Арктики (ресурси + морські шляхи). І, найголовніше, отримують Росію достатньо ослабленою, щоб вона не претендувала на роль глобального гравця, але достатньо сильною, щоб спробувати відновити свій вплив (навіть шляхом роздмухування регіональних конфліктів) у Центральній Азії та на Кавказі. Це як мінімум. І це території, де сьогодні надзвичайно посилилася роль Китаю. Навіть Іран вкладається в таку ж логіку: Ісламська республіка ризикувала стати регіональною супердержавою, маючи статус ключового логістичного партнера одночасно для Індії та КНР. Війна зриває ці плани.

Китай

Для Китаю послаблення Російської Федерації не менш вигідне, ніж для США. Це дає змогу отримати доступ до ресурсної бази, а поки Росія "зайнята" Україною — розвинути власні проєкти на Близькому Сході, у Центральній Азії та на Кавказі. Зрештою, трансформація ШОС іде за вкрай цікавим треком: організація, яка створювалася як "проросійська", сьогодні є інструментом Пекина. А реформа ключових структур ШОС проводиться так, щоб у майбутньому можна було перехопити інструменти інших російських інтеграційних ініціатив — ОДКБ та ЄАЕС.

Але для Китаю вкрай невигідне надмірне посилення РФ, зокрема військове. Тому в російській армії немає китайської зброї (навіть виробленої в третіх країнах), і саме тому замість використання китайських систем супутникового зв'язку вона розгортає свій "Рассвет". Озброювати агресивного сусіда, з яким маєш протяжний кордон, просто небезпечно.

Проте розвал Росії для Китаю на даному етапі також невигідний. Адже поки ти не зайшов зі своїми проєктами в Арктику (ресурси + логістика) і поки залежиш від транзитного статусу РФ (сухопутний коридор) — вигідніше мати одного залежного партнера, ніж десяток нових незалежних держав чи зону нестабільності. Крім того, у разі надзвичайного послаблення РФ може повторитися кейс, коли Європа та США фактично "рятують" Росію — "ніжки Буша" в Китаї пам'ятають. А це означає, що Пекін намагатиметься не допустити такої ситуації.

Ключова суперечність для України

І ось тут ми підходимо до ключової проблеми або навіть трагедії для нас у розрізі російсько-української війни:

• Для США невигідне посилення Росії до такої межі, щоб вона претендувала на роль "третього центру цивілізації". Адже простіше домовлятися тільки з Пекіном, ніж грати в трикутнику Вашингтон–Пекін–Москва.

• Але для США невигідне й надзвичайне послаблення Росії, оскільки це означатиме резке посилення КНР не лише в Азії, а й у Східній Європі. Росія потрібна Штатам достатньо сильною, щоб увійти в конфлікт із Китаєм у питаннях відновлення свого впливу в низці регіонів.

• Для Китаю невигідне посилення Росії до межі "третього центру цивілізації". Це не описка: у цьому тезисі інтереси КНР та США повністю збігаються. Більше того, в інтересах Китаю — ситуація, за якої Росія після заморозки війни не матиме сил і можливостей боротися за відновлення своєї зони впливу (зокрема боротися за збереження проросійських інтеграційних майданчиків типу ОДКБ чи ЄАЕС).

• Але з іншого боку, для КНР вкрай невигідне надмірне послаблення Росії, оскільки це ризик дестабілізації на власних кордонах і загроза для транзиту.

Тобто два ключові гравці у світі не зацікавлені ані в перемозі Росії, ані в її повній поразці. Відповідно, щодо України: провал і розвал української державності їм вкрай невигідні. Але невигідна й повна безумовна перемога України.

Європейський Союз

ЄС вкрай довго в зовнішній політиці дотримувався ідеї координації зусиль із США. Питання "автономізації" виникло лише 8–9 років тому, а мейнстрімом стало останні 4 роки. І тут теж справа не в Україні та Росії. Просто коли йде перерозподіл світу та боротьба за зони впливу, постає питання: де інтереси Європи? Якщо ЄС — "статист", то Союз стає лише ресурсною базою для сильніших гравців — КНР та США. Таким собі щедро накритим обіднім столом для інших.

Тому Європа намагається виробити власну позицію та власний зовнішньополітичний трек, де є місце як співпраці, так і конфліктам і з Вашингтоном, і з Пекіном. При цьому ЄС не є монолітом — його роздирають внутрішні суперечності. І питання виживання, серед іншого, зводиться до зміни механізму ухвалення рішень.

На цьому тлі Росія для Європейського Союзу сьогодні є як можливістю, так і загрозою:

• Можливість — сировина та ринок.

• Загроза — амбіції РФ і можливе бажання розширити свою зону впливу.

Крім того, Вашингтон намагається домовлятися з Москвою ціною не лише українських, а й європейських інтересів.

Проте, усвідомивши загрозу від РФ, держави ЄС готуються до можливих проблем у військовій, політичній та економічній сферах. На цьому тлі підтримка України як держави, де Росія "зав'язла", є вигідною. Але вигідною лише доти, доки ти сам не готовий. Простіше кажучи, щоб нормально провести трансформацію, треба не допустити успіху РФ в Україні.

Питання в іншому: а що буде, коли держави ЄС вирішать, що вони "готові" до реагування на російські загрози? Чи буде сенс далі підтримувати Україну на поточному (або ще вищому) рівні? Про таку перспективу вже говорить низка політичних сил у Франції, Німеччині та інших державах.

Але при всіх загрозах для Європи неприйнятне й надмірне посилення Росії, як і вихід РФ із війни в стані, коли вона зможе пробувати відновити чи розширити свою зону впливу.

Який висновок для України?

1. Перестати сподіватися на роботу посередників замість власних зусиль. Формулу заморозки війни замість України для України ніхто не розроблятиме.

2. Не вважати, що підтримка партнерів є річчю постійною та гарантованою. Кейс із США чудово це показав. І причина тут не в особистостях, а в інтересах та часових проміжках.

3. Намагатися грати на балансі інтересів, розмовляючи з усіма потенційно зацікавленими сторонами. Де є можливість — із США, де є — з ЄС, але пам'ятаючи, що на них перелік впливових держав не закінчується.

Зрештою, Росія, розпочавши трек Дмитрієва, показала, як вона грає на інтересах (у даному випадку — США). Питання в тому: а де українська гра на інтересах і на майбутньому? З ЄС, Туреччиною, Китаєм, Індією та тими ж Сполученими Штатами?

Оригінал