Що насправді відбувається з електроенергією в Києві та області?

І чому разом зі світлом зникає вода?

Останніми тижнями росіяни атакували Київщину реактивними "шахедами", а цієї ночі — ракетами. Пошкоджено багато підстанцій, що спричинило системні проблеми з передачею електроенергії, зокрема від атомних електростанцій.

Але російські атаки — лише частина пояснення того, що сьогодні відбувається.

Друга частина — це те, як держава і місто підготувалися до ударів, про неминучість яких знали.

Київводоканал досі не має повноцінної системи резервного живлення, здатної забезпечити безперебійну роботу водопостачання. Тому вода в наших кранах критично залежить від централізованого електропостачання.

Створення необхідної резервної системи активізували лише восени. Завершення робіт очікується не раніше січня–березня.

Схожа ситуація із захистом підстанцій.

Реальні захисні споруди, зокрема габіони, облаштовані далеко не скрізь. Хоча там, де вони є, вони допомагають зменшувати наслідки ударів "шахедів".

І тут виникає закономірне запитання: а що з грошима, які держава виділяла на підготовку до зими?

Адже гроші були. Лише в червні тодішня прем’єрка заявляла про виділення 68 мільярдів гривень на реалізацію планів стійкості.

Проте саме київський план стійкості став предметом тривалих політичних розбірок. Його обговорення та погодження розтягнулися майже на пів року, а остаточно затвердили лише на початку серпня.

У результаті Київ опинився в особливо складній ситуації з державним фінансуванням захисту критичної інфраструктури.

А далі почалося традиційне для нашої політики перекидання відповідальності: хто винен у провалі підготовки до зими — міська чи центральна влада?

На жаль, від цих суперечок ні електроенергії, ні води в кранах не додається.

В області ситуація не набагато краща. І тут виникають уже питання не лише до управлінської спроможності, а й до використання бюджетних коштів.

За інформацією, яка потребує належної правової оцінки, тодішній очільник Київської ОВА Микола Калашник спрямував левову частку коштів — 800 мільйонів гривень — двом компаніям, пов’язаних з однією засновницею, Любомирою Кожушко. Роботи, на які виділялися гроші, так і не були виконані, як зʼясувала наша Тимчасова слідча комісія, яку очолює Lesia Zaburanna, і в якій я є заступницею. До речі, після цього будівництва захисних споруд таки активізували.

Зараз ці обставини розслідує поліція. В одного з підозрюваних у справі щодо розкрадання на реалізацію планів стійкості вдома під час обшуків (відео яких вже є в мережі) знайшли навіть… живого крокодила… дорога іграшка, погодьтеся.

Але є ще одна проблема, значно ширша за конкретні прізвища.

Перевірити, чи справді побудовані захисні споруди, надзвичайно складно.

Знаєте чому?

Тому що інформація про ці об’єкти засекречена. Відповідно, перевірити реальний стан виконання робіт та ефективність використання коштів для громадськості практично неможливо.

Зрозуміло, що під час війни місця розташування та характеристики критичної інфраструктури не можуть бути публічними.

Але є принципова різниця між захистом об’єктів від ворога і захистом інформації про витрачання бюджетних грошей від контролю.

Тим більше, що значні кошти виділяються з резервного фонду Кабміну, поза звичайними процедурами парламентського контролю, і спрямовуються безпосередньо від військових адміністрацій до підрядників, в обхід органів місцевого самоврядування.

Такий механізм начебто має пришвидшувати роботи. Але водночас він обмежує прозорість, конкуренцію та можливості контролю.

І тут виникає майже ідеальна схема безвідповідальності.

Якщо захисні споруди не побудували, а потім у підстанцію влучила російська ракета, встановити, що саме було зроблено до удару, а що залишилося лише в документах, стає надзвичайно складно.

Хоча наявність реального захисту може суттєво зменшувати пошкодження, особливо від дронових атак.

І після всієї цієї історії Миколу Калашника призначили міністром інфраструктури. А саме його міністерство отримало ключову роль у розподілі коштів на реалізацію планів стійкості.

Власне, про це написав і Сергій Стерненко.

А тепер повернімося від мільярдів, посад і політичних конфліктів до головного — людей.

Усе це відбувається в столиці держави, яка воює. У місті, де розташовані центральні органи влади, в яких так само зникає вода. У місті, де живуть і працюють близько чотирьох мільйонів людей. І значній частині цих людей просто нікуди виїхати.

Тому зараз час припинити з’ясовувати стосунки між міською та центральною владою.

Потрібно терміново спрямувати всі доступні ресурси на резервне живлення систем водопостачання, мобільні котельні та захист критичної інфраструктури.

І кожен український політик, який сьогодні перебуває за кордоном, має порушувати перед партнерами питання постачання необхідного обладнання та додаткових потужностей генерації.

…Завдяки ЗСУ ми маємо відносно стабільний фронт. Але ми дуже ризикуємо через корупцію та інституційну слабкість програти тил.