Після MQ-9 Reaper: чого Україні варто навчитися на помилках американської дронової війни

Індустрія дронів

Поки Україна воює у власній дроновій війні, на іншому театрі триває ще одна. Вона менш помітна для нас, але від неї залежить, як виглядатиме безпілотна авіація найближчого десятиліття. Йдеться про досвід США з ударним дроном MQ-9 Reaper і про те, що Пентагон робить після його поразок у сучасній війні.

Як народилася довга рука Америки

На початку 2000-х армії США потрібен був безпілотник, який міг би годинами висіти над ціллю і за потреби її знищити. Відповіддю став MQ-1, концепцію якого розробляли ще з 90-х. Поки в Україні розпадався СРСР, американці вже формували новий клас, що отримав назву MALE (Medium Altitude, Long Endurance). Практична стеля такого апарата становить 7,6-7,9 км, а в повітрі він може перебувати від 24 до 40 годин залежно від модифікації.

Потім з'явився й клас HALE (High Altitude, Long Endurance), що працює на висотах понад 12-20 км, у стратосфері. Україна такого класу не має. Байрактар ТВ-2 належить до MALE.

MQ-1, а за ним і MQ-9 стали "довгими руками" США. Борт коштує 30-50 млн доларів залежно від модифікації. Це чимало, але значно дешевше, ніж утримувати класичну авіацію на авіаносцях. "Ріпери" добами стежили за цілями, обробляли розвідувальні дані й вражали точкові цілі бортовою зброєю.

Коли звична зброя застаріла

Ця модель працювала в умовах, де противник не мав повноцінної протиповітряної оборони. Сучасна війна це змінила. За повідомленнями, КВІР (Корпус вартових Ісламської революції Ірану) заявляє про близько 55 збитих MQ-9. Це приблизно третина всього парку цих апаратів у США. Цифра потребує незалежного підтвердження, але навіть як заява сторони конфлікту вона показова. Збивали їх і зенітними ракетними комплексами, і зенітними дронами.

Наслідки відчутні. Щоб підтримувати потрібну щільність присутності в небі, американцям довелося діставати із зберігання ще старіші MQ-1. Це ознака того, що парк не встигає компенсувати втрати. Ніша дорогого повільного дрона, що вільно висить над ціллю, звужується там, де є хоч трохи сучасна ППО та засоби РЕБ.

Wildfire: робота над помилками

Реакція Пентагона цілком раціональна: активізувати проєкт заміни MQ-9. Є кілька напрацювань, серед них Gamera, але найбільше уваги заслуговує Wildfire від General Atomics, компанії, яка свого часу створила й "Ріпер". Вона намагається усунути його головні вади.

По-перше, вартість. Wildfire планують робити приблизно за 10 млн доларів. Для нас це все ще великі гроші, але для американців це різке здешевлення. Найважливіше тут навіть не сума, а те, що втрату одного борту вже не доводиться сприймати як катастрофу.

По-друге, автономність. Керування через супутник вразливе до сучасного РЕБ. Тому Wildfire має вміти виконати місію самостійно після втрати зв'язку, і для цього на борту передбачений штучний інтелект.

По-третє, простота обслуговування. "Ріпер" тягнув за собою велику наземну групу, багато обладнання й спеціалістів, майже як звичайний літак. Це створює вразливість: удар по такому "дронопорту" може вивести з ладу цілу функцію. Wildfire має бути значно простішим в експлуатації й потребувати меншої бази та менше персоналу.

По-четверте, озброєння. Дрон створюється як носій крилатих ракет, які дозволяють вражати цілі, не заходячи в зону дії зенітних дронів і ЗРК. Він зможе нести до чотирьох JSM (Joint Strike Missile) або дві далекобійні протикорабельні ракети AGM-158C LRASM.

Загальна логіка проста: від дрона, який мусить підлетіти до цілі, переходять до дрона, який є платформою для запуску далекобійної зброї.

Одна платформа ще не система

Найцікавіший урок стосується не конкретного апарата, а архітектури. Навіть "Ріпер", головна "далека рука", є лише частиною системи.

Поруч працює клас HALE, наприклад RQ-4 Global Hawk. Це стратосферні розвідники з гігантським розмахом крил, більшим, ніж у пасажирського Boeing 737. Через висоту й габарити вони майже не несуть зброї, натомість мають надчутливі радари й оптику. За один політ вони "заглядають" углиб території цілої країни, не перетинаючи її кордону.

Розвідувально-ударний клас MALE доповнює цю картину. А коли треба швидко наситити повітря ударними апаратами, ця задача лягає на швидші MQ-20 Avenger та YFQ-42A. Вони не можуть добами вивчати цілі, зате створені для виконання ударних місій. Усе це накриває величезне супутникове угруповання.

Кожен елемент закриває свою задачу, а разом вони дають стратегічний ефект на іншому континенті. Це результат трьох десятиліть розвитку й найбільшого у світі військового бюджету. Але факт залишається фактом: країни, яка б мала подібну систему, більше немає.

Чому Росія і Китай поки не конкурують

Російські аналоги, такі як "Форпост", "Оріон" і С-70 "Охотник", в реальних бойових умовах не змогли виконати покладених на них функцій. Часто це було схоже на розробку під презентацію: показати, що така річ існує й літає, і отримати фінансування. Системного мислення за цим не стояло.

Китай розробляє власні рішення, але вони практично не проходили перевірки бойовими діями, тож їхню реальну ефективність поки оцінити неможливо.

Тим часом США за кілька років матимуть оновлений парк стратегічних БПЛА, випробуваний у бою, здатний впливати на поле бою за тисячі кілометрів.

Що з цього випливає для України

На тактичному рівні, на землі, ми завдяки власному досвіду розуміємо війну краще, ніж будь-хто. Але з важкими дронами ситуація інша. Тут треба вчитися в американців і при цьому не копіювати їх, а розробляти власні рішення.

В Україні на озброєнні є лише один дрон класу MALE, Байрактар ТВ-2. Такі апарати потрібні в масовій кількості, бо це носії радарів із синтезованою апертурою, РЛС, засобів РЕР, зенітного та ударного озброєння. Один тип дрона нічого не вирішує, вирішує система: розвідка, удар, зв'язок і живучість у протидії.

Власні рішення мають враховувати три речі: виклики нашого основного противника, специфіку нашого театру бойових дій і обмежені ресурси. Грошей, як у Пентагона, у нас ніколи не буде. Тому нам потрібні не "українські Reaper", а дешевші, простіші й автономніші платформи, які можна втрачати без трагедії, обслуговувати без великої інфраструктури і які не залежать від супутникового керування.

Світ рухається в еру безпілотної авіації, і Україна має бути серед тих, хто її формує.