Пане Кіме, ви точно міністр ветеранської політики?
Я тут прочитала інтерв’ю міністра у справах ветеранів Віталія Кіма. І, здається, ми стали свідками справжнього прориву у світовій психіатрії. А заодно й у ветеранській політиці.
Поки Всесвітня організація охорони здоров’я десятиліттями досліджує посттравматичний стресовий розлад, пан Кім просто не вірить у всі ці психологічні травми. Каже, маркетингова історія.
Нагадаю, ПТСР — офіційно визнаний психічний розлад. У міжнародній класифікації хвороб він має код F43.1 за МКХ-10 та 6B40 за МКХ-11.
Але то ВООЗ. Що вони там розуміють у психіатрії, коли в нас є Кім?
Тепер трохи про американський досвід.
Сполучені Штати десятиліттями вкладають колосальні кошти у ветеранську політику. Бюджетний запит американського Міністерства у справах ветеранів на 2026 рік — 441 мільярд доларів. На охорону психічного здоров’я ветеранів у 2025 році планували понад 17 мільярдів.
Спеціалізовані клініки, психологи, психіатри, дослідницькі центри, реабілітаційні програми, кризові служби.
І знаєте що?
У 2024 році в США внаслідок самогубства померли 6488 ветеранів.
Майже 18 людей щодня.
Це при всіх їхніх мільярдах, програмах, дослідженнях і десятиліттях досвіду.
Мабуть, американці просто погано вивчили маркетинг.
А тепер трохи особистого.
Я виросла в родині, де шампанське відкривали на Новий рік. Алкоголь не був частиною нашого повсякденного життя. А потім мій брат повернувся з Афганістану. Не буду описувати, що було в родині, але батько зміг прожити з братом всі його травми, і брат вступив в ВУЗ.
Я бачила, що війна робить із людиною. І що вона робить із родиною, до якої ця людина повертається.
Тоді ми не знали слова "ПТСР". Але відсутність терміна не означала відсутності проблеми.
А свій власний досвід психологічної травми я отримала після Іловайська.
Коли Міністерство оборони фактично не справлялося з питанням тіл загиблих, я поїхала до Запорізького моргу.
Там стояли родичі. Люди, які намагалися забрати тіла своїх близьких. Частини тіл.
До нормальної системи ідентифікації тоді було ще дуже далеко. Уже після Іловайська в Дніпропетровську почали вибудовувати відповідну систему.
Я пам’ятаю тих людей. Пам’ятаю той морг. Пам’ятаю відчуття абсолютного жаху й безпорадності.
Минуло дванадцять років.
Я навіть не відстежую дату пам’яті Іловайська. Не дивлюся спеціально в календар.
Але щороку приблизно в той самий час мене накриває.
Мій організм, зараза така, не прочитав інтерв’ю Кіма. Не знає, що психологічні травми — це маркетинг.
Треба буде якось пояснити.
Але психологічними відкриттями наш міністр не обмежився.
Виявляється, після повернення військових зростання злочинності "точно буде".
Ось тут, на мою думку, відбулося найнебезпечніше.
Міністр у справах ветеранів фактично провів межу між цивільним суспільством і військовими.
По один бік — цивільні, яких потрібно захищати від майбутніх загроз.
По інший — військові, які ще навіть не повернулися додому, а їх уже записали до потенційно небезпечної категорії населення.
Тобто сьогодні людина сидить в окопі, захищає країну, а завтра повертається додому — і хірак, у публічній риториці профільного міністра вона вже потенційний злочинець.
Суду не було. Злочину не було. Навіть демобілізації ще не було.
А прогноз від міністра вже є.
І це говорить людина, яка за посадою повинна боротися зі стигматизацією ветеранів, сприяти їхньому поверненню до цивільного життя та формувати суспільну повагу до військової служби.
Знаєте, російська пропаганда роками намагається переконати українців, що після війни ветерани стануть джерелом злочинності та нестабільності.
А тут їм навіть вигадувати нічого не потрібно. Можна просто цитувати українського міністра.
Особливо цікаво згадати, що в жовтні 2025 року той самий Віталій Кім публічно закликав військових не йти в політику.
Тобто політика — не для військових.
Психологічні травми — маркетинг.
Повернення ветеранів — загроза зростання злочинності.
Очікування ветеранів від суспільства — завищені.
А держава всіх утримувати не може.
Слухайте, яка прекрасна концепція ветеранської політики вимальовується.
Воювати — будь ласка.
Ризикувати життям — без питань.
Втрачати здоров’я, кінцівки, побратимів і роки життя — держава дуже вдячна.
А от повертатися, претендувати на політичну участь, вимагати гарантій і психологічної допомоги — ну тут уже, хлопці, ви якось забагато хочете.
Може, взагалі ліквідувати всі ці психологічні служби? Замість них роздавати ветеранам роздруківки інтерв’ю Кіма.
Прочитав — і ПТСР минув.
Американці, до речі, могли б заощадити мільярди. Треба терміново повідомити їм про наше відкриття.
Але якщо відкинути іронію, то ситуація насправді страшна.
Тому що ми говоримо про країну, в якій мільйони людей мають досвід війни. І ці люди не повинні після повернення доводити власній державі, що вони не злочинці, не психічно нестабільні, не соціальний тягар і не громадяни другого сорту.
Військові — це не окрема небезпечна каста, від якої потрібно захищати цивільних.
Це ті самі громадяни України, які пішли захищати інших громадян України.
І завдання держави — не поглиблювати прірву між військовими та цивільними, а зробити все, щоб цієї прірви не виникло.
Бо сьогодні людина захищає нас від ворога. А завтра, за логікою міністра, суспільство вже потрібно готувати захищатися від неї.
Я навіть не знаю, що тут більше вражає: некомпетентність, відсутність емпатії чи неймовірна впевненість у власній правоті.
І найгірше, що це не одна випадкова обмовка. Якщо згадати заяви 2025 року та скласти їх із нинішнім інтерв’ю, вимальовується доволі послідовне ставлення до військових.
Міністр у справах ветеранів не зобов’язаний бути ветераном.
Але він хоча б повинен розуміти, що війна не закінчується для людини в день демобілізації.
Що психологічні травми не зникають від того, що чиновник у них не вірить.
І що військові, які захищають цю державу, не повинні повертатися до суспільства, в якому їх заздалегідь підозрюють у майбутніх злочинах.
Бо коли людина не вірить у науково встановлені факти — це її особиста проблема.
А коли ця людина очолює профільне міністерство й сама відтворює стереотипи, з якими повинна боротися, — це вже проблема держави.
Пане Кіме, ви точно міністр ветеранської політики?