Ветерани повернуться: Кім прогнозує проблеми, що робить держава?

16 листопада міністр у справах ветеранів Віталій Кім дав інтерв’ю РБК-Україна, яке викликало різку критику у ветеранському середовищі.
Я прослухав його повністю. Тому аналізую саме першоджерело.
Мені здалося, що Кім хотів говорити щиро, без заготовлених відповідей, бути максимально простим і зрозумілим.
Тому в інтерв'ю є розумні речі: про необхідність систематизації допомоги, економічні можливості, вимірювання результативності не за кількістю, а за якістю послуг. Але щирість не замінює професійності. Особливо коли говориш не від себе, як простий обиватель, а від імені держави як міністр профільного міністерства.
Перше. Пане міністре, держава — це також Ви.
Кім визнає неготовність держави до повернення великої кількості військових і наголошує, що готувати економіку має весь уряд, а не лише його міністерство.
Загалом це правда яка відома кожному громадянину України. Але міністр не просто громадянин чи сторонній експерт запрошений прокоментувати державну неспроможність. Він і є одним із тих, хто має цю неспроможність усувати.
В чому саме неготовність? Що означатиме готовність? Які потреби очікуються? Яких послуг, фахівців і коштів бракує? Що має бути зроблено до масового повернення людей? Де потрібні рішення інших міністерств і чого Мінветеранів уже домоглося від них?
В інтерв’ю названі окремі дії та наміри. Але цілісної відповіді — як саме держава переходить від неготовності до готовності — ми не почули.
Різниця принципова. Констатувати проблему може будь-хто. Міністр має показати, як її вирішити і як її вирішують.
Друге. Ризик — не вирок.
На запитання про можливе зростання злочинності після повернення військових Кім відповідає: "Це точно буде бо так буває завжди і скрізь після війни".
Так, далі він говорить про необхідність альтернатив. Але поганий сценарій уже оголошено неминучим.
Тоді виникає закономірне питання, а для чого нам профільне міністерство? Що особисто вже зробив міністр Кім і збирається зробити ще щоб цього негативного сценарію не відбулося?
Між професійним попередженням і категоричним прогнозом є різниця. Перше передбачає оцінку ризику та заходи протидії. Друге може звучати як завчасне виправдання майбутнього провалу.
Третє. Не можна боротися зі страхом, самому його підсилюючи.
Міністр закликає не боятися ветеранів. Водночас сам пов’язує їхнє повернення з криміналом і нестабільністю.
Для України ця війна — за саме існування держави. Люди, які стали до її захисту, зберегли можливість працювати всім державним інституціям. Зокрема й Міністерству у справах ветеранів.
Ветеран — не проблема, яку держава отримала і отримає після війни. Це людина, завдяки якій вона вистояла. Принаймні держава з її чиновниками завжди повинна про це памятати.
Тому слова профільного міністра мають особливу вагу. Роботодавець може не дослухати до пояснення про альтернативи. Запам’ятає прогноз криміналу. А ветеранові потім доведеться долати ще й цей бар’єр.
Четверте. Компенсація — не утримання, а вимогливість — не негідна поведінка.
Кім говорить про відновлення становища людини після служби та економічний потенціал ветеранів. Але поруч з’являються міркування про неможливість утримувати всіх і завищені очікування від суспільства.
І тут також було змішано праведне з грішним, без будь-якого розмежування.
Ветеран не просить пільг. А я особисто вважаю, що цей радянський рудиментний термін варто прибрати з мови ветеранської політики. Не скасувавши гарантії, а правильно назвавши їхню підставу. Не пільга потрібна ветерану. Ветеран вимагає від держави компенсації за втрати, витрати й обмеження, яких людина зазнала, захищаючи країну: пошкоджене здоров’я, перервану кар’єру, здеформовані і розбиті сім’ї, потребу опановувати нову професію чи заново облаштовувати життя.
Не все можна повернути. Але це не робить компенсацію благодійністю, а її отримувача — утриманцем.
Так само можна поводитися гідно й наполегливо вимагати належного. Можна бути незручним для чиновника — і цілком правим. Ветеран не зобов’язаний ставати зразковим лідером чи підприємцем, щоб держава виконала перед ним свої зобов’язання.
П’яте. Щирість потрібно продовжити відкритістю.
Кім повідомляє про аналіз програм і 60 критичних процесів із відповідальними та строками.
Добре. Тоді опублікуйте їх.
Покажіть висновки аналізу, перелік змін, необхідні ресурси й очікувані результати. Не лише строки підготовки документів, а й те, як скоротиться очікування допомоги, покращиться її доступність, зросте кількість реально вирішених потреб.
Саме так визнання неготовності перетворюється на управління нею.
Я не вимагаю від міністра удавати, що все добре. Навпаки: чесне визнання проблем потрібне. Але воно має бути початком відповідальності, а не кінцем відповіді.
Відновлення спроможності ветерана потрібне не лише ветерану, а і самій державі: це збережене здоров’я, людський потенціал, економічна активність і довіра.
Тому головне запитання після цього інтерв’ю — не чи достатньо щирим був Віталій Кім.
Запитання інше: що саме робить уряд, щоб повернення з війни не стало для людини новою боротьбою за нормальне життя, а для України — джерелом соціальних конфліктів і зростання злочинності, які прогнозує сам міністр?
Бо названі негативні сценарії розвитку — це не виправдання державної неготовності, а причина діяти вже зараз.
І держава, неготовність якої описує міністр, — це також і він сам. І про це не варто забувати перебуваючи на такій посаді.