Поверніть нам Сільраду
Майже сім десятиліть я прожив в обласному центрі, поки не підросла молодша донька і повстало питання обмеженого життєвого простору. Довелося обживати невелику хатину в рідному селі дружини Пеньківка, Липовецького району, Вінницької області.
З дитинства, до зносу і будівництва багатоповерхівок на вулиці Литвиненка, мешкав в старому приватному будинку з квітами, деревами, невеликою земельною ділянкою. Тому переселення в сільську місцевість сприйняв як духовне і навіть фізичне відродження.
Знайомства з односельцями були без застіль, завжди підіймали настрій, приносили душевну розраду, впевненість на дружнє сусідство і взаємодопомогу. Місцева сільська рада, на чолі з Головою, очолювала чотири села, мала свій штат, інтернет, необхідну оргтехніку, фінансування.
Різні довідки, свідоцтва, печатки на документах, штампи в паспорті, консультації з побутових, земельних та інших питань можна було отримати безпосередньо в сільраді. Місцевим селянам, більшість з яких ветерани праці, довгожителі, немічні, це було дуже зручно і комфортно.
Зробивши внесок в місцеву спілку підключився до сільського водогону з чистою і смачною водою. Щомісячна плата відповідала середньому життєвому рівню селян, спожитій насосом електроенергії плюс витрати на запасні частини, і складала сім доступних гривень за кубометр.
Однак, моя надія на стабільне і безтурботне життя похитнулася, коли почали ділити області на нові райони і створювати територіальні громади. Козинецьку сільську раду скасували, штат розпустили, не давши людям допрацювати до пенсії кілька місяців, голову сільради зробили старостою.
Села по суті обезголовили, позбавили свого власного керівництва, підтримки і захисту. Тож про місцеве самоврядування, головну ознаку народовладдя, годі й гадати. Але «святе місце не буває пустим» і одного дня в село нагрянув з Турбова, центру нової ТГ «десант» на іномарках.
З більше ніж ста сільських споживачів водогінної води на зборах присутніх було менше двадцяти людей. Однак збори все ж начебто відбулися. На порядку денному були дорога, ставок, вивіз сміття, підпорядкування Турбівському водоканалу, а також новий тариф на водопостачання.
Тепер, як сказав заїжджий депутат, треба буде платити за куб місцевої води вже не сім, а двадцять дві гривні! Багатьом сільським пенсіонерам і тим, хто залишився без роботи це явно не по кишені. Адже навіть в обласному центрі куб холодної води значно дешевше.
Рішення начебто вже прийняте нагорі, кожному споживачу сільської води пообіцяли роздати зразок Договору для ознайомлення і підписання. Колишній сільський голова, що дбав за потреби і інтереси людей, а тепер сільський староста не зміг нічого сказати і вдіяти на користь селян.
Про жодні економічні розрахунки щодо вартості води на зборах навіть не йшлося. Лише про створення за кошт самих людей централізованої бригади по ремонту і обслуговуванню водогонів в селах, яких в Турбівський територіальній громаді нараховується більше двадцяти.
Тож, якщо в якомусь віддаленому селі зіпсується водогін і почне заливати хату або вулицю, та ще й взимку або вночі, добре знаючи хист наших людей до оковитої, дуже мало вірогідно, що ця бригада зможе вчасно зібратися і терміново доїхати до місця аварії.
На чотири наших села: Козинці, Пеньківка, Кобильня, Коханівка, які тепер звуться «старостинський округ» а насправді «сиротинський округ» не має навіть аптечного кіоску, щоб люди в разі термінової потреби могли на місці придбати собі засоби гігієни або необхідні ліки.
Одним словом «Громада, в якій хочеться жити, працювати, відпочивати» існує лише в уяві та на паперах чиновників і депутатів. Кожна така невдала реформа приносить людям лише розчарування, створює великі проблеми, ускладнює і скорочує життя.
Взяти під свій контроль села через великі територіальні громади, щоб нав’язувати їм власні рішення – новітня тактика влади. Саме для цього скасували інститут сільських голів, які були обрані місцевими селянами і проживали серед них, захищаючи їхні інтереси.
Влада, якщо вона декларує себе як народна, має стати на бік селян в їхніх старіючих і пустіючих селах, створювати їм гідні умови для проживання, не принижувати цінами і податками. А сільські ради в селах повинні знову запрацювати для людей, як колись.
Під цим текстом могли би підписатися всі селяни і більшість бувших сільських голів. Адже подібна ситуація склалася не лише в названих селах, а по всій Україні. Фактично, вже в котрий раз, за більшовицьким сценарієм, у людей відібрали їхні права і поклали заздрісне око на землю.
