1000 років самотності української державності і назад в майбутнє.
Одне з головних питань, коли почилася війна в Україні? 24 лютого 2022, чи 18 лютого 2014, чи в 2004, чи в 1992, чи в 1917, 1775(1768), в 1658, 1512 чи 1487 та ще раніше? І потім, якщо ми для себе усвідомлюєм, що і як у нас відбувалось з північним сусідом, то ми зможемо дати визначення, що між періодами активних війн і збройних конфліктів, на території нашої країни відбувався геноцид (звичайних, соціальний, економічний, культурний).
Але для більшості населення, складно признатись собі, що всі ці роки, ми заплющували очі, на те, що відбувалось в нашої країні. Заплющували очі, на те, що заважало жити, на те, що доставляло дискомфорт, і на те в кінець кінців, що по звички заважало заробляти гроші, для багатьох людям.
З іншого боку, в культурному плані, було так саме складно признатись собі, в тому, що російська мова, це такий саме інструмент, для окупації твоєї країни, що можна розмовляти по-російськи але бути патріотом і любити Україну. І це знову, потребує від багатьох людей, визнати те, що всі ці роки вони толерували іншому культурному продукту, підтримували грошима мас-маркет, з податків якого на Сході вбивають твоїх же співвітчизників.
Рефлексувати, думати і аналізувати, визнавати помилки, це на диво - досить складно, це потребую від себе праці, потребує додаткових знань про світ, про історію, про культуру, про фінансові стосунки в суспільстві, про взаємовідношення на протязі поколінь, про цінності, про політичні системи, про диверсифікацію економіки, і так само про гідність, про честь, про мрії, про мистецтво, про віру…. Чи є шанс, що в один момент прозріє більшість наших громадян, які голосували за покидьків, які всі 30 років останньої Незалежності України толерували «руському міру», не називали війну війною, пропонували домовитись, тягнули в Україну все радянсько-російське гівно, прикриваючись шоу-бізнесом, чи просто бабками? Чи є шанс, навіть зараз, що багато людей покаються і визнають свої помилки в тому, що вони не визнавали ідентичність своєї країни, не сприймали мову, їм було плювати на окупацію Криму, на історію України, на національні символи та навіть на національні страви та музику? Чи є шанс, що більшість людей саме свідомо, на рівні усвідомлення, визнають, що чверть-сторіччя вони торували російським наративами, і не визнавали правоту опонентів, які їм кричали, що Росія - це смертельна загроза для існування України?
Чи не від цього залежить саме становлення національної держави, коли більшість громадян сприймають існування своєї країни - як одну з найвищих цінностей?
І якщо так подумати, у нас є шанси, що це відбулося, на базовому рівні для більшості населення України, але…як завжди в нашому суспільстві, є декілька але.
Не можна будувати нову країну, де залишається судова мафія, поліцейський і прокурорський «беспредел». Жахливі повноваження державних органів, і як вишенька на торті податкова система імені Гетьманцева та штрафи. Не можна будувати нову країну, коли в парламенті знаходяться люди, які звали Росію в Україну, які їздили на чай до Лукашенко, чи в Госдуму Росії, які кастрували закон про зброю для населення, які не впровадили західні стандарти, які весь цей час вели бізнес з окупантами і отримували відкати від держ.замовлень.
Якщо ми дійсно будемо намагатись будувати нову країну, чи є у нас інші варіанти, ніж знесення і перезавантаження всієї судової системи, звільнення всіх колоборантів з усіх держ. підприємств, від поліції до шкіл і міських установ? Чи є у нас шанс побудови нової економіки, без скасування всієї тупості, що наприймали в останні роки наші можновладці і по життєвої заборони впливати на економічні процеси, викладати або займати державні посади, для всіх посадовців з податкової, кабміну, або депутатів які спаплюжили шанси нашої країни на розвиток за всі останні роки.
І виникає питання - зміни законодавства, і так саме позбавлення або громадянства, або права на роботу в держ.органах і заняттям публічно-політичної діяльності. І ці закони треба бути приймати, бо в іншому разі все повернеться на те саме коло.
Що буде після війни, зараз складно сказати, так само, зараз складно сказати, що буде з відбудовою, репараціями або новим планам «Маршалла» для України. Всі ці політично-економічні питання, де є лише одне розуміння. Якщо ми не перезавантажимо базис системи, коли країна стане для громадян, а не навпаки, коли всі чиновники зрозуміють, що вони працюють за податки громадян, лише тоді - все може дійсно змінитись, при побудові правової системи, і новому ставлення до країни самих громадян.
Але є те, що відбувається прямо зараз. Це масова атака в культурній сфері. Єдиний марафон - це фактично легітимізація людей, які всі ці роки розказували про «вторинність» Української державності, на каналах Медведчука і Ахметова. Це треш по експертам, які видають жахливу «дічь» і нав'язують українцям московську пропаганду. На наших каналах все більше московських «псевдо-ліберальних» біженців, ніж українських громадян. І все, що зараз несеться на ті, самі голови, які ще 2 місяці тому не хотіли думати, над тим, який контент вони споживають з екранів телебачення, і чому не треба дивитись російських експертів, отримують додаткову, більш рафіновану дозу російської пропаганди і споживачів чомусь змушують слухати позицію російських громадян на українському телебаченні, в той самий час, коли інші росіяни чинять військові злочини в Україні. І це вже не можна трактувати, як не свідома політика держави.
Тому що люди з промитими мізьками, які не розуміють, що бикови, собчаки, павловські, дуді, роднянські, венедиктови, півоварови, парфенови, хаматови, земфіри, ходорковські і т.д. всі вони думають лише про свій комфорт і про велику Росію, про свій бізнес, про відбілювання всіх людей, хто ще 23 лютого не бачили нічого поганого в Путіні і окупації території України. І навіть зараз виправдовують тезиси - не все так однозначно і культура поза політикою. Але їм ми просто можемо заборонити в'їзд, та що робити з нашими діячами, які по паспорту Українці, а в душі - москалі? Які хочуть тут пушкіних і булгакових, «советское велікоє кіно» і 9 травня, але зовсім не відчувають, що Україна змінилась, і їх радянські, фейкові, зашкварені і псевдоісторичні міфи вже не пасують до нової ситуації, що ми знаємо правду про Радянський союз, про їх великих письменників і про геноцид, який робила Російська імперія, потім СРСР, потім Росія, по відношенню до української державності, простих селян, письменників, науковців, церковних діячів та діячів мистецтв, прикриваючись «єдиним народом».
Це питання, яке не можна відкладати на потім, після війни, це так саме важливо, як і наша перемога. Бо якщо ми ще раз провалимо шанс на побудову сучасного, модерного, національного суспільства, у мене є побоювання, що наступного шансу історія нам вже не надасть.
