СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА ЧИ БОРОТЬБА З НИЗЬКИМИ ЗАРПЛАТАМИ?
Після виходу моїх статей про економіку та соціальну політику країн Північної Європи, знайомі (і незнайомі) експерти звинуватили мене у певній упередженості при освітлюванні цієї важливої та цікавої теми, пише на сторінках свого блогу Мізрах Ігор.
Мається на увазі, що розглядаючи скандинавський соціалізм як основу побудови нової української держави, я ігнорую практику інших європейських країн, які за розміром, населенням та типом економіки більше схожі на Україну.
Залишаючись при своїй думці, я готовий, заради повноти картини, коротко розповісти про регулювання та індексацію заробітної плати в європейських країнах, де соціально-економічна модель ліберальніша, ніж у Скандинавії та Фінляндії.
У трудових законодавчих актах ООН та Хартії ЄС містяться загальні основоположні положення щодо права працівника на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї, та заборони дискримінації при встановленні та зміні розмірів заробітної плати.
Проголошені положення є основою організації оплати праці європейських працівників. Проте специфіка цивільного устрою та трудового законодавства вносить особливі риси встановлення винагороди за працю.
Практика законодавчого регулювання мінімальної заробітної плати має тривалу історію. Вона виникла в 1896 р. в Австралії, де було створено ради з питань заробітної плати з представників підприємців, робітників та громадськості, повідомляє Мізрах Ігор.
Ці ради були уповноважені встановлювати справедливу мінімальну заробітну плату в усіх галузях. Потім закони про мінімальну заробітну плату прийняли у Великій Британії (1909 р.), Франції (1915 р.), Австрії (1918 р.), Німеччині (1923 р.) та інших державах Європи.
У багатьох європейських країнах було встановлено загальнонаціональний мінімум заробітної плати, розмір якого визначається по-різному (з урахуванням прожиткового мінімуму чи індексу споживчих цін та ін.).
Основою встановлення зарплатного мінімуму для низки країн Європи є ратифікована ними Конвенція Міністерства Праці (МОТ) N 131 «Про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються». Відповідно до Конвенції МОТ N 131, при визначенні рівня мінімальної заробітної плати необхідно враховувати не лише потреби працівників та їх сімей, а й брати до уваги економічні аспекти, включаючи вимоги економічного розвитку, рівень продуктивності праці та бажаність досягнення та підтримки високої зайнятості в країні.
Кожна європейська країна має розробити спеціальну процедуру, яка дозволяє встановлювати та за необхідності переглядати мінімальну заробітну плату. Рекомендація МОТ N 135 пропонує проводити перегляд ставок мінімальної заробітної плати з урахуванням вартості життя та інших економічних умов.
У сучасній європейській практиці зарплатний мінімум встановлюється або на основі визначення «споживчого кошика», або рівень мінімальної зарплати співвідноситься з рівнем заробітної плати, що фактично склалася в країні. Так, у Франції він становить близько 60%, а Нідерландах доходить до 75% середньої зарплати.
У європейських країнах процедури встановлення мінімальної заробітної плати мають специфічні національні особливості. В одних країнах мінімальна зарплата встановлюється законодавчими органами, в інших законом передбачається не мінімальна національна зарплата, а мінімальна плата по галузях економіки або за професіями.
В даний час загальнодержавний мінімум заробітної плати існує у Великій Британії, Франції, Іспанії, Бельгії, Португалії та ряді інших країн.
Поряд із законодавчим способом встановлення мінімальної заробітної плати у закордонній практиці широко застосовуються погоджувальні процедури
Так, у Бельгії мінімум заробітної плати встановлюється внаслідок загальнонаціональної угоди уряду, профспілок та роботодавців, а у Франції мінімальна заробітна плата встановлюється виконавчими органами влади.
Таким чином, з урахуванням національних традицій, практика встановлення мінімальної заробітної плати різноманітна: законодавче регулювання, регулювання на основі тристоронніх колективних угод, регулювання виконавчими органами державної влади.
Місячна заробітна плата працівника, який відпрацював за цей період норму робочого часу і виконав норми праці (трудові обов'язки), не може бути нижчим за мінімальний розмір оплати праці.
Розміри тарифних ставок, окладів, а також базових окладів і базових ставок не можуть бути нижчими за мінімальний розмір оплати праці. Багато європейських країн визначають мінімальну заробітну плату у вигляді годинної тарифної ставки.
У країнах намітилися тенденції до диференціації мінімуму зарплати. У деяких країнах мінімальний розмір заробітної плати для молоді знижено. У Великій Британії, Франції, Бельгії, Норвегії, Нідерландах, Люксембурзі, Іспанії, Португалії законодавством встановлено знижений державний мінімум заробітної плати для молодих працівників. Так, у Великій Британії він становить для осіб віком 18 - 22 років 3,5 фунта стерлінгів на годину, аналізує ситуацію Ігор Мізрах.
Ринкові умови призводять до необхідності індексації заробітної плати з метою забезпечення добробуту працівників та їх сімей. Питання індексації заробітної плати вирішуються по-різному у різних країнах, і переважно у колективних договорах. Якщо ми звернемося до зарубіжної практики, то знайдемо чимало прикладів вдалого поєднання централізованого та колективно-договірного методів індексації заробітної плати.
Виходячи з того, як індексуються доходи громадян, розвинені країни можна умовно поділити на чотири категорії:
- країни, де майже все населення охоплено індексацією (Бельгія, Данія, Ісландія, Італія)
- країни, де індексація застосовується лише по відношенню до певних соціальних груп (Канада, Франція, Швейцарія, США)
- країни, де індексація практично не застосовується (Австрія, ФРН, Японія, Швеція)
- країни, де курс на здійснення індексації зазнає значних коливань у контексті загальної політики доходів (мої улюблені Нідерланди, Норвегія та Фінляндія).
У державах, що належать до першої групи, широке поширення індексації пов'язане із існуванням добре налагодженої системи колективних договорів, яка перебуває під постійним контролем профспілкових об'єднань.
Будь-які прецеденти та форми соціального партнерства стають у цих країнах предметом загальнонаціональної політики. Завдяки цьому індексаційні заходи зумовлюють значну частку приросту номінальної заробітної плати.
У країнах другої групи індексацією охоплюється лише частина робочої сили. У Франції індексація понад прожитковий мінімум взагалі була заборонена спеціальною постановою уряду.
При цьому в країні повністю індексується лише мінімальна заробітна плата, а більш високий рівень доходів вже індексується частково або не індексується зовсім.
У країнах третьої групи, де індексація практично не застосовується, переважна кількість підприємців та робочих об'єднань вважає, що автоматичний регулюючий механізм індексації суттєво обмежує права та можливості соціальних партнерів під час укладання колективних договорів.
До четвертої групи належать країни, в яких здійснюються жорсткі обмежувальні заходи щодо політики індексації. Ці заходи можуть передбачати зокрема встановлення верхньої межі зростання заробітної плати, граничний коефіцієнт її індексаційного приросту та інші механізми вирівнювання доходів населення.
У Франції, Іспанії здійснюється індексація лише державного мінімуму заробітної плати. Автоматична індексація загальних розмірів заробітної плати через зростання цін нерідко забороняється в законодавчому порядку (Німеччина, Італія).
У багатьох країнах проблеми індексації оплати праці вирішуються лише на рівні загальнонаціональних тристоронніх угод (Австрія, Бельгія, Данія), галузевих тарифних угод (Німеччина), або лише на рівні колективних договорів підприємства. В останні роки індексація заробітної плати у країнах Заходу проводиться, як правило, на колективно-договірному рівні.
Найважливішим елементом формули виплати компенсацій є так званий поріг індексації, тобто заздалегідь встановлений державою рівень зростання цін, після досягнення якого здійснюється індексація. Так, наприклад, у Швейцарії низка договорів зафіксувала «поріг» на рівні чотирьох-п'яти відсотків, що досить багато.
Обмежене поширення індексації заробітної плати в європейських країнах пояснюється тим, що така індексація це найсильніший інфляційний фактор, що веде до різкого зростання виробничих витрат. Багато експертів навіть вважають, що послідовна індексація заробітної плати неминуче призводить до гіперінфляції і навіть економічного краху.
Ймовірно, саме тому я підсвідомо (і свідомо) віддаю перевагу країнам європейської Півночі, в яких модель економіки та державна політика підпорядковані добробуту народу та роблять непотрібними різного роду індексації та «доплати за бідністю».
Саме такого рівня та способу життя, на моє переконання, заслуговують мої героїчні співвітчизники-українці.
Автор: Мізрах Ігор
член НСЖУ, економічний експерт
