Щодо правового застосування положень законодавства про встановлення судового контролю у справі
Відповідно до статті 129-1 Конституції України Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
З метою забезпечення контрольної функції щодо судових рішень було запроваджено практику встановлення судового контролю за їх виконанням.
Перші зміни, внесені до Кодексу адміністративного судочинства, виявили свою недосконалість, оскільки не встановлювали критеріїв та доказів, які має надати Боржник для підтвердження виконання рішення суду.
Недосконалість законодавства мала наслідком внесення подальших логічних змін до Кодексу.
Зокрема, зміст статей 382-1, 382-2, 382-3 передбачає чіткі критерії, яким має відповідати звіт Боржника, порядок його подачі, вимоги до доказів, які засвідчують факт виконання рішення суду.
Приклад прогалини в законі, що діяв раніше, можна чітко прослідкувати на власному прикладі, коли Окружний адміністративний суд м. Києва своєю ухвалою від 21.07.2020 у справі № 640/18993/19 відмовив в задоволенні заяви про встановлення судового контролю, оскільки недобросовісний Боржник (Відповідач) надав наказ про поновлення мене на неіснуючій посаді начальника Юридичного управління і не надав штатний розпис, який засвідчує, що такої посади в штатному розписі немає, а суд, не пересвідчившись в правдивості слів Боржника зробив хибний висновок на підставі розпорядчого документа, що містив недостовірні дані, які суперечать основам державної служби.
Сам по собі факт поновлення на посаді, якої немає, є неправовим з точки зору закону, та абсурдним з логічної сторони. Тому, звісно, саме рішення суду лишилось невиконаним, а висновок суду було в подальшому спростовано державним виконавцем, до компетенції якого відповідно до закону про виконавче провадження належить перевірка виконання/невиконання судового припису, судом апеляційної інстанції під час встановлення бездіяльності Боржника (Відповідача), лишеним в силі Верховним Судом України.
Зокрема, державний виконавець виніс дві вимоги, дві постанови про накладення штрафів, чинність яких підтверджена судом, повідомлення до правоохоронних органів, постанову про закінчення виконавчого провадження за фактом невиконання рішення суду.
Пізніше факт невиконання рішення суду було підтверджено в суді шляхом визнання протиправною та скасування постанови державного виконавця щодо повернення виконавчого документа, де від мене вимагалось ознайомитись з наказом про поновлення на неіснуючій посаді. Це рішення було лишено в силі судом апеляційної інстанції, Верховний Суд України двічі відмовив у відкритті касаційного провадження.
В усіх цих судових рішеннях, а також додатково рішеннях судів загальної юрисдикції під час встановлення законності вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини міститься вимога щодо поновлення мене рівнозначній посаді директора Департаменту правового забезпечення, оскільки рішення суду про поновлення згідно закону підлягає негайному виконанню, а в штаті наявна саме така посада.
На щастя, згідно закону Позивач не обмежений в кількості звернень до суду щодо встановлення судового контролю у справі.
Таким чином, згідно нових змін, внесених до Кодексу адміністративного судочинства, для того, щоб підтвердити факт виконання судового рішення Боржнику (Відповідачу) недостатньо надати до суду формальну відписку.
Він має підтвердити документально обставини, на які посилається.
Подальше удосконалення інституту судового контролю сприятиме ствердженню правосуддя, а аналіз практики застосування норми вказує на правильну тенденцію до посилення контрольної функції в цьому напрямку.
Магістр права, експертка,
авторка антикорупційних ініціатив К.Браіловська
